Валентина Семеняк

Валентина Семеняк

журналіст, фотохудожниця, письменниця

Історія одного портрета

04.06.2017 16:13   Джерело: TeNews
Автор : Валентина Семеняк

Для мене – школярки, баба Онися вже тоді була святою: вона не їла ковбаси і до глибокої осені ходила боса. Розмовляла тихим голосом і ніколи не кричала. Принаймні, я не чула. Вона багато молилась. На її обличчі не було жодної зморшки, ніжна гладенька шкіра. Таких тепер не буває. У її ясно- блакитних очах жили іскринки доброти. Мені вона завжди була доброю, навіть світилася тією добротою. На той час розміняла дев’ятий десяток. Жила від нас через річку, на горбочку. Втім, річка – голосно сказано. Назва її – Курячий брід, бо в ній курці по коліна. Колись вона була повноводною, але з часом позаростала лозами та очеретом. Коли я була малою, то вона здавалась мені найбільшою і найглибшою у світі. Віднедавна мені сниться один і той самий сон: зібралися люди в селі і розчистили ту річечку, той ставок. І захлюпотіла вода шовковими хвильками, заяскріла на сонці, засміялась під небом. Один і той самий сон. Чому б це?

Дитячі роки злетіли швидко й непомітно. Я закінчила університет, одружилася. Одного разу приїхала до мами, а вона мені й каже: «Треба піти до баби Ониськи, дуже хотіла тебе бачити». І яким же було моє здивування, коли я застала на подвір’ї струнку жіночу постать. Це була баба Онися. Вона стояла посеред двору, зануривши босі ноги у густий спориш. Роки змінювалися один за одним, тільки баба Онися не змінювалася. Час її ніби оминав. На кругленькому світлому личку я не побачила жодної зморшки. В блакитних очах причаїлася доброта. Такою її й запам’ятала на все життя.

Коли роки взяли своє і бабуся вже частіше лежала, аніж ходила, то вона ще більше «занурилася» всередину себе і молилася, молилася... Її молитовне правило було незвичним: ранкові молитви, псалми, акафісти. Тільки після цього наважувалася поснідати, піднести щось до рота. Хоча насправді це вже була обідня пора. Але одного разу, на «зелені» свята, Час зупинився…

Минув полудень, а баба Онися не вставала. Донька, яка поралася на господарці, час від часу зазирала до матері й питала, чи їй щось треба. Баба Онися спочатку заперечливо хитала головою, а далі стишеним голосом  попросила: «Піди в церкву (це сусіднє село – авт.) і принеси мені свяченої води». Фросина пішла і по якімсь часі повернулась додому.

– Обітри мене скрізь нею гарненько, – попросила мати дочку, ледь кивнувши головою вбік пляшчини.

Обтерла, перевернула на спину…  –  Мамо? Мамо! – а мами вже нема.

Через кілька десятків років, готуючи персональну фотовиставку «Світ, який люблю», до Польщі, де проходили «Дні України», на одній із плівок я побачила давній кадр: на порозі старенької хати з квіткою в руках, у біленькій хустині стояла боса баба Онися. Її очі світилися іскринками-добринками. Отож зробила велику фотографію, паспорту, підібрала рамку і… баба Онися знову ожила, заусміхалася, заговорила…                                                                      

Виступаючи якось в одній із міських шкіл на уроці української літератури, підготувала і принесла із собою невеличку фотовиставку. Серед інших світлин була й вищезгадана, з бабою Онисею. А фоторепортаж з уроку надіслала згодом у рідне село та й забула…

І ось одного разу телефонує мені схвильована онука баби Онисі, Оленка. Серед надісланих мною фотознімків, вона побачила світлину, на якій школярі під час уроку тримали фотопортрет баби Онисі й уважно його розглядали.

«Уявляєш, – схвильовано казала вона в слухавку,  – я ж також мала цей портрет, пам’ятаєш, ти колись нам подарувала, він висів у нас в хаті. А коли робили ремонт, то я винесла його на горище… і забула. Чужі діти розглядають фотографію моєї бабусечки, а я? Мене мов струмом пройняло! Я враз згадала за неї! Так  соромно стало! Завтра полізу на горище. Треба почепити її там, де вона була. А в бабці Онисі проситиму пробачення…

І ще раз переконливо повторила: «Я обов’язково прикріплю портрет там, де він висів раніше…».   

Фотопортрет, який зробила я,  з виставки до мого дому ще не повернувся: «Баба Онися» так сподобалася працівникам однієї із тернопільських бібліотек, що я  не наважуюсь забрати його звідти. Хай сяйво доброти, яку випромінює Онисина сонячна постать через світлину і через роки, зігріває душі і серця всіх, хто туди приходить і приходитиме.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: TeNews   832