Мало хто знає, що перша актриса західноукраїнського кіно Марія Сафіян (у заміжжі Лозинська) — уродженка Копичинців на Гусятинщині. Саме вона знялася в першій українській повнометражній художній стрічці «Для краси і добра», прем’єра якої відбулася 1939 року у Львові, - пише Файне місто.

Марія Лозинська вже у засвітах. Померла вона у 86-річному віці в США. А на початок зйомок фільму їй було всього двадцять. Ось її спогади: «Коли знімався фільм «Для добра і краси», був 1936 рік (завершилися зйомки в 1938 році. — Авт.) Фундатором цього фільму був «Центросоюз», який знаходився у Львові. Ми творили тоді кооперацію, і нам чудово виходило. У кожній місцевості ми мали свою крамницю, де торгували яйцями чи фасолею. То все йшло на експорт. Масло, приміром, ішло на цілу Європу і мало дуже добру опінію. Сюжет того фільму такий: хлопець-заводіяка б’ється десь на ярмарку, його, закривавленого, забирає справник, який на селі провадив кооперацію. Дочка справника доглядає за хворим, а той в неї закохується. Але вона не хоче його, бо каже, що він нічого не знає про українську кооперацію. А я, власне, грала ту дочку. Вона дає йому книги, він займається просвітою. Потім вони одружуються. В кінці фільму такий кадр: він читає книжку, а я до нього пригортаюся. Але в тому фільмі було багато романтики, фольклору: дуже мальовничі сцени на ріці, коли перуть білизну, або коли хлопець оре кіньми і співає. А того хлопця грав Андрій Поліщук, який вчився у Львові на співака. А потім — українське весілля зі старими музиками, строями і т. д. У мене був чудесний вінок на голові. Пізніше той фільм крутили по всіх містечках і по селах, де були кооперативи».

Знімав стрічку товариш Маріїного брата Юрій Дорош, котрий випадково опинився в Копичинцях і побачив Марію на концерті, присвяченому Шевченкові. «Я була тоді молода ще і гарна. І він мені запропонував цю роль, — пригадувала пізніше Марія Лозинська. — Юрко був і режисером, і оператором. Пізніше сценарій написали Роман Купчинський і Василь Софронів-Левицький. То був ще не кольоровий, але вже озвучений фільм».

Непрофесійні молоді актори, оператор і режисер в одній особі, в батьківській хаті якого жила знімальна група, несприятливі погодні умови (безсніжна зима і дощове літо), хоча за сценарієм у фільмі треба було показати всі чотири пори року… Труднощів було чимало, проте їх долав голий ентузіазм, бажання створити своє кіно. «Дошкульно відчувається в такій праці брак фахового помічного персоналу, — писав Юрій Дорош. — Немає ще ні режисера, ні вишколених фільмових артистів. Та все ж таки я вірю, що й до цього дійдемо. Мусимо виплекати й придбати все. Ця фільма, припускаю, проломить леди недовір’я. Ширші кола громадянства заінтересуються рідною фільмою. Знайдуться капітали, й можна буде розгорнутися на весь світ».

Якби не мова, то можна було б припустити, що ці слова належать сучасному українському кінематографістові, правда ж? Бо й нині наше кіно тільки воскресає з попелища. А тоді, під час зйомок першого західноукраїнського ігрового фільму, його актори отримували всього по п’ять злотих за один знімальний день. Дуже важко було Андрієві Поліщуку, котрий мусив довго лежати в самій сорочці на снігу, в мороз і віхолу. Проте згодом він написав: «Це дуже приємна праця. Для мене тим більше вона цікава, що це перша українська фільма. Я щиро тішуся, що мені пощастило брати в ній участь. Працюю з правдивим вдовіллям і сподіюся, що ці перші піонерські кроки у нашім фільмовім мистецтві не змарнуються, а створять підставу до вищого лету…»

Ось як відгукнувся на стрічку журнал «Жіноча воля» (№8, 1939 рік): «Наша краєва запопадлива кооперація випродукувала дуже цікаву пропагандивну фільму «Для добра і краси»… Фільма ця, що представляє найголовніші моменти нашого побуту та звичаїв і забав, об’їхала вже майже весь край, маючи всюди успіх, що викликує навіть у декого заздрість».

Справді, стрічку показали всій Галичині. В багатьох селах до неї люди взагалі не бачили кінофільмів. На жаль, вона не збереглася до наших днів. Вочевидь, була втрачена під час війни. Як розповіла директорка Копичинського музею театрального мистецтва Тернопільщини Руслана Савка, коли помер Андрій Поліщук, його син намагався відшукати її, проте марно.

У Копичинському музеї є куточок, присвячений стрічці та її головній акторці Марії Сафіян.

— На початку минулого століття кооперативний союз у Копичинцях був одним із найпотужніших, — розповідає Руслана Савка. — Уже в 30-х роках Копичинці були європейським містечком, бо торгували з Польщею, Австрією, Німеччиною. Тож кооперація вирішила зняти пропагандистський фільм про українські звичаї та обряди. Знімався він на Львівщині — тільки акторка була наша. Її партнер по стрічці Андрій Поліщук був співаком Львівської опери. Відсидів згодом 10 років на Воркуті, помер у Львові. Марія Сафіян емігрувала у Сполучені Штати, займалася громадсько-патріотичною діяльністю, вболівала за Україну, виховала своїх дітей Ларису й Аскольда українцями. Аскольд Лозинський очолював свого часу Світовий конгрес українців, був радником Віктора Ющенка під час його президентства.

Марія Лозинська підтримувала зв’язки з фундатором копичинського музею Орестом Савкою, приїжджала до рідного містечка, залишила спогади про зйомки фільму. І добру пам’ять про себе як першу акторку західноукраїнського кіно, чим і пишаються мешканці Копичинців.