Лемки – це найбільш західна автохтонна етнографічна група українського етносу, що здавна проживала на території сучасних Польщі, Словаччини та України, - пише Рідна Львівщина з посиланням на Zbruc.

Назву лемків виводять від часто використовуваного ними в розмові слова «лем», що означає «тільки», «лише».

Внаслідок «обміну населенням» 1944–1946 років більшість лемків (близько 95 тисяч) було переселено із Польщі на територію УРСР. Зараз вони розкидані по всій Україні. Найбільше їх проживає на території Тернопільщини та Львівщини. Також є лемки і на Закарпатті – там вони мешкають впродовж століть. Решту лемків Польщі, а це близько 30–40 тисяч, було виселено під час операції «Вісла» на північно-західні землі. Лише частині з них вдалося повернутися на батьківщину в межах Горлицького повіту Малопольського воєводства.

Серед лемків, які проживають сьогодні у Польщі, є розбіжності ідентичності, оскільки одні вважають себе українцями, а інші – лем-лемками. Ця традиція тягнеться з кінця 19 ст. і пов’язана як з ізольованістю Лемківщини, так і з різним історичним досвідом.

Отож, як зараз живеться лемкам у Польщі, чим вони займаються і як ставляться до України – про це розмовляємо з активістками Об’єднання лемків Польщі Анною Баняс, докторанткою Педагогічного університету в Кракові та вчителем географії, студенткою Ольгою Пиж та Емілією Пиж, студенткою Ягеллонського університету, авторкою блогу MakeLifeLemko та журналістом радіо “Krakow”. Вони приїхали до Львова для участі в з’їзді Світової федерації українських лемківських об’єднань, який відбувся тут 24–26 серпня. Федерація об’єднує українські лемківські організації України, США, Канади, Польщі, Словаччини, Сербії і Хорватії.

— Що роблять молоді лемки у Львові?

Анна: Молоды лемкы во Львові глядают своїх близьких приятелів. Також лемків, котры зостали виселене. Ми хочемо з нима входити в співпрацю, хочема з нима ся споткати, сідити сьпівати і роздумовати про те, що було.

— А чим зараз займаються молоді лемки в Польщі?

Анна: Молоды на Лемковщині передовшитким втримують свою культуру. Лемкы зістрачаються, організують забавы, гуляння, сьпівы, ходят до церквы. Ходят на лекції лемківської і української мови. Молоды лемкы хочут быти разом і діяти в новы інтелектуальны спосіб.

— Ви живете в польському середовищі. Як воно реагує на вашу діяльність?

Анна: Полякы спокійно реагуют на те, що мы лемкы. Вони знают, що жиют медже лемками. Я заходжу в школу, маю план уроків, і дівчата в мене ся звідуют, для чого не іду на лекції римо-католицької релігії. Я їм кажу, що лемкиня. Їду автобусом, чи іду вулицями міста і бесідую до своїх друзів по лемківски. Проблему з тим мали нашы родичы в часах комунізму. Мы ся тим гордиме.

Оля: Чую себе як індіанка. Полякы нас вважають за індіан.

Міля:Буває по-ріжному.

Анна: Часами люде зовсім не знают, ким сут лемкы. Вдаємо, що мешкаємо над Балтиком. Люды в це вірят.

Міля: Часом ще кажут, що мы є кашубы.

Оля: Часом буває дуже прикро. Коли я пришла до школи і була барз довго з тима людми. А оны зовсім не інтересуются тим, хто жыє на їх землях. І це є прикре, бо мы жыли як лемкы, і хтось до мене говорит – скажи щось про лемків. Вони мені відповідают – то та ваша церква, чи костел. То є страшно, же люде ся не інтересуют.

Анна: Це не вина простих поляків. Це вина влади. Кожны міг би це відчути, якби хтось швидше їм це сказав, якби на лекціях релігії радили, же не існує лем єдна римо-католицька релігія. Тому я не виню поляків абсолютні, але маєме такі проблемы з тим, же не кожен нас знає. Але також так є, що маємо сусідів, які на «Дзієнь добри» відповідят – «Добри ден», на «Нєх бендзє похвальони» відповідять «Слава Ісусу Христу». Буває по-різному.

— Лемки мають відмінну культуру від польської. Коли ви відчули, що є іншими?

Анна: Тут не є так, що мы іншы. Мы жыємо на своїх автохтонічних землях. То є наша земля.

Оля: Мама нас навчила, що мы сут іншы, бо мы сме сут богатшы. Все нам то радила. Вы сте сут богаты, бо оны не мают тих традицій, оны не мают тей мови і нарешті не мают подвійних свят. Вона нам пояснювала, що маєте більше вакацій і не ходите до школи. Але потім для нас сталося ясне, що мы є богатшы під тим знаком, що маємо свою культуру, якої нихто не забере. Мы сме чуємеся винятковы.

Міля: Перший раз, колы я почулася інша, це було, коли я ходила у садочок, і вихователька сказала прийти на свято у якомусь своєму строї. Мене мама вбрала у вишиванку, в лемківский стрій. Всі навколо мене питали, в чому я вдягнута. Я повіла, що то є лемківский стрій. А вихователька відповіла, що я така гуралька. В мені просто застигла кров і я відповіла, що я не є жадна гуралька, я лемкиня.

Баняс: Що є найважливіше – же лемкы не чуются чужы, а іншы. Це барз велика ріжниця. Чужий –, то той, хто не мешкат в тим місци. Іншы може не говорити тим язиком, але асоціюєся з товариством. Ми так на Лемківщині твориме з поляками спільну групу. Ми знаємо, що оне сут напливове, їх коріння не сут з той землі, де мешкаємо. Ми вшитки стараємося розуміти. Може нашы родиче не старалися розуміти, і може вони не жили зо собом так добре, але ми, нове покоління, котре вродилося по 1989 році у вільній Польщі, стараємося будувати свідому державу, де знаємо, що ми – лемки, що наше коріння не сут таке саме, як в них.

Міля: Навіть маме знайомих чистих поляків, котрі навчилися говорити по лемківски і ходят на всі імпрезы. Вони зараз почасти вважают себе лемками.

— Що спонукало вас зайнятись активною громадською діяльністю?

Анна: Нашы родиче займовалися діяльністю. Мы хцеме то робити, щось допомагати, творити щось нового.

Оля: Нам мама радит – хто має робити, як не вы. Вы для того створені. Вы – молоде покоління, і у вас є така задача.

Виступ хору “Лемковина” на з’їзді СФУЛо у Львові

- Як співвідноситься ваше лемківське й українське? Як ви це відчуваєте?

Оля: Моя мама є українкою. Її коріння на території Підкарпатського воєводства у Новім Люблинці. До депортації там проживало три тисячі українців. Батьків мами виселили на північ Польщі. Водночас мій тато є лемком. Мы просто пів-на-пів. Мы того тримаємося. Мы і українці, і лемки. В нас немає з тим проблем. Найважніше – це заховати особисту культуру і пошану. Люды мают різні погляди, і ми одне одного не переконаємо.

Міля: Наша бабуся з лемківської сторони, тобто тата, вона завжди говорила, що вона лемкиня, але українка. Знаємо, що не у вшитких так было. Це є також тяжке, бо багато лемків не має такого почуття українства. Але це не є так, що ми їх в якийсь спосіб уникаємо, бо справа нашого лемківства – то є наша спільна справа. Їм також залежить, щоб це підтримувати, і за то ми повинны бути разом, навіть якщо вони думают аніж мы щодо національности.

Анна: Лемкы є такой групой, яка є ріжнородна. В нас є тілько кольорів, кілько кольорів має вишиваний лемківский горсет. Ми чуємося лемками-українцями, лемками-лемками, лемками-поляками, лемками, котри чуют, же їх коріння сут на Україні, але не чуются гнеска українцями. Я чуюся також лемкиньом. В мене є свідомість того, що моє коріння є десь на Україні, але ті предки давно примандрували на Лемківщину, але я не чуюся українком. Для мене синьо-жовта флага – це коріння, але не то, що є гнеска. Але я не можу відповідати за всіх лемків Польщі. Я думаю, що в цьому сила Лемковини.

— Ви вже згадували про лемків, які не відчувають жодного зв’язку з Україною. Які ви маєте з ними відносини?

Анна: То сут нашы друзі. Мы з нима ходиме на імпрези, на маланки. Вони творат з нами Ватру. Нема жадного проблему. Очевидно, що часами стаються проблеми, але ми переконані, що то сут проблеми, котры можна перейти.

— Які у вас відносини з українцями Польщі?

Анна: Ми були недавно на конгресі українців Польщі в Перемишлі. Ми говорили про нашу діяльность, про діяльность Об’єднання лемків. Було дуже гарно.

Міля: Я зі своєю сестрою Олею тепер мешкаємо у Кракові з активною діячкою Об’єднання українців у Польщі Ксенією Комар. Вона зорганізувала такий проект, як «Студенти танцюют». Це є майстер-класи українських народних танців для студентів. В нас є дуже активне товариство. Тому коли лемки організують імпрезу, то приходять всі українці, і навпаки.

Оля: Нас є так мало, що якби сми ся поділили, то би нич з того не було. Для того ми мусиме ся тримати разом. А комусь на тому залежить, щоб ми ся поділили. Владі та іншим силам — всім то є на руку, щоб мы были як завжди депортовані, розділені, їм це вдалося. Ми розкидані по цілий Польщі, і то є найголовніше, же ми ся вміємо зобрати.

— Ви проживаєте за сотні кілометрів від України, що для вас означає слово “Україна”?

Міля: Маю Україну десь так глибоко в серці. Це через виховання, яке дали мої батьки. Коли я чую Гімн України, це для мене так зворушливо, я завжди маю сльози в очах. Україна – це є частина мене.

Оля: Для мене Україна – це батьківщина. Ми хвилюємося тим, що тут відбувається. Для нас вишита сорочка – це є символ того, що маємо свою ідентичність, що почуваємося українцями, і це все для нас дуже важливе.

Анна: Не чуюся ні полькою, ні українкою. Я є розділена між двома державами і є понад тим.

— Чого вам не вистачає від України?

Анна: Ми хотіли б, щоб Україна мала сильну освіту для лемків. Щоб лемки, котры жыют на Україні, чули, де сут їх коріня, жебы знали, же їх батькы походят з Лемківщини. Ми хотіли б навязувати близькі контаки з українцями, лемками-українцями.

Міля: Добре було б, якби були якісь гроші, але це не є найважливіше. Нам вистачить, щоб держави нам не перешкоджали. Але нам найважливіше, щоб Польща мала добрі дипломатичні стосунки з Україною. Коли Україна буде сильною державою, тоді буде зовсім інше відношення поляків до українців. Тепер є такі політичні проблеми, тому що в Польщі є багато такого «дурного націоналізму». Вони інколи вважають українців троха гіршими. Це можна відчути. Тому наша мрія – щоб Україна була сильніша яко держава. Тоді поляки будуть мати зовсім інше відношення до українців Польщі, а також до лемків.

Розмовляв Андрій СТАДНИК