У світі сучасного мистецтва, либонь, важко вже когось здивувати форматом художньої виставки. Навіть вітчизняний глядач вже «вгодований» масштабними проектами, громіздкими концептуальними речами або неочікуваними акціями-провокаціями. Але навіть нині, часом, одна камерна виставка може, піднявши якісь глибинні культурно-цивілізаційні пласти, абсолютно «відбутися» в світі сучасного мистецтва і стати ланкою у формуванні тенденцій прийдешніх. Звісно, важливим тут лишається фактор місця і часу.

Зокрема, якщо розглядати в цім контексті подорожуючу виставку «50/50», експоновану нещодавно у Культурно-діловому центрі «Менора» у Дніпрі.

Такою лаконічною і, на перший погляд, геть позбавленою будь-якої поетичності назвою автори вже почасти визначили характер виставки в плані і формальнім, і ідейнім.

«50/50» – це спільний проект сучасних мистців, а колись - випускників Косівського інституту ужиткового і декоративного мистецтва, живописця Тараса Григорука і скульптора Віктора Проданчука.

«50/50» – це не лише освоєння виставкового простору двома авторами, не лише поєднання двох різновимірних видів образотворчого мистецтва в однім периметрі, а це ще й посилання на майже рівноправний "сплав / зшиття" індивідуального і питомо народного, сучасного та архаїчного, актуального та глибинного у творчості кожного з мистців.

Формальною домінантою у створенні «привабливого» візуального образу експозиції став, насамперед, живопис Тараса Григорука – нині паризького художника, представника сучасного візуального арту, і водночас – провідника і «реабілітолога» художніх традицій Гуцульщини у постмодерному світі.

Відверті за колоритом, сюжетно активні полотна Тараса є якісним продуктом синтезу традиційного для західних регіонів малювання на склі, відродженню якого мистець свого часу надав значну увагу, та європейського живопису, ґрунтованого на досвіді модерністських пошуків, а також характеру та духу живопису вже постмодерного.
У роботах Тараса Григорука, окрім чистоти та «дзвінкості» кольору і форми, притаманних живопису на склі, відстежується також характерне посилання на образи та сюжети із мистецтва сакрального, що формально втілюються за допомогою живопису площинного, дещо декоративного, абрисного, а також шляхом відмови від перспективного вирішення картинного простору.
На виставці рясно представлено багатосюжетні полотна. Такі фрагментовані, сміливо набрані у кольорі композиції з циклу «Пристрасті буття» є унікальним авторським рішенням – сучасною формою, компромісною для примирення в одній площині такої значної кількості сюжетів, алюзій, смислів, образів та характерів. Є в цім ніби і щось від клейм в іконах «з житіями», і, водночас, щось вже ближче до самого sequential art - «мистецтва послідовного», або так званих «німих» коміксів.

Тож, творчість Тараса Григорука, багатоголоса, насичена образами, тісно зшита сюжетно, обов'язково потребує індивідуального прочитання. Залежно від внутрішньої наповненості, соціо-культурного бекґраунду реципієнта йому й відкриватимуться різні сюжетні магістралі на шляху до пізнання глибинних смислів, а може – й авторського задуму.

На тлі «динамічного» живопису Тараса Григорука акцентовано виглядає переважно «статична» та монолітна скульптура сучасного львівського мистця Віктора Проданчука. Й хоч в експозиції представлено малу пластику автора, втім вона є досить показовою у контексті філософсько-естетичної складової творчості художника загалом.

Віктор Проданчук – скульптор, що підходить до роботи в пластиці сучасно, працює з металом, в камені, дереві, склі, глині, шамоті та ін., поєднує матеріали і техніки, звертаючись при тому до етнічно сакральних форм, архетипів.

Скульптура Віктора – це, переважно, замкнена, асоціативна за своєю природою форма, результат опрацювання правічних мотивів та символів у інтерпретованих антропоморфних об'ємах, природних формах та, часом, абстрактних масах.

Не зважаючи на часті посилання до автентики та архаїки, ідіостиль Віктора Проданчука - своєрідний та упізнаваний. «Міцна» енергетично, «щільна» пластика автора не лишає будь-якого реципієнта байдужим. Адже важко, споглядаючи її в експозиції, не згадати «наших кам'яних баб» біля історичного музею або сторінки з підручника з історії, «ілюстровані» зображеннями правічних трипільських «фігурок», не відчути бодай в такий спосіб зв'язок поколінь, культур, цивілізацій, або й просто зазирнути «всередину» себе самого.

З великою повагою ставиться автор до власне матеріалу, який часто сам вже диктує формальне втілення задуму. З великою увагою він ставиться до поверхні готової форми, довершуючи кожен образ певним чином залежно від матеріалу. Тому нерідко поверхня, до прикладу, кам'яної пластики вкривається насічками та фактурами природними, що органічно доповнюють образне вирішення, а, скажімо, кераміка має закодовані авторські послання у вигляді позначок та архаїчних візерунків тощо.

Чи не тому представлена на виставці графіка Віктора Проданчука не виглядає окремішньою. Вона є ніби своєрідним продовженням «прожиття» поверхні пластики автором. Офорти дещо абстрактного характеру є ніби варіацією на тему природного мотиву, доповнюють фактуру скульптур, подекуди перегукуються з представленими формами і - не лишень хроматично – допомагають «зав'язати» у просторі образи двовимірні із тривимірними.

На виставці об'єми реальні та об'єми «на площині» поєднуються не лише в освоєному просторі, а й у новім для себе звучанні – синтезуючись в одній художній формі. Мова про спільний творчий експеримент Тараса та Віктора – «живописну скульптуру», або «скульптурний живопис», як називають його самі мистці.

Загалом, розпис скульптури є геть не новим прийомом вже не одне тисячоліття. Але у випадку з нашими героями це не розпис пластики. Це, радше, накладання одне на одне двох самостійних творів мистецтва, злиття двох вимірів, двох світів, які цілком могли би існувати незалежно. Живопис Тараса Григорука не повторює скульптуру Віктора Проданчука, не підлаштовується, а ніби «лягає» на неї, роджаючи природно абсолютно новий художній образ або мотив.

Отож, «подаючи» таку начинку під таким соусом, виставка «50/50» не залишає шансів, жителям степової України, не зреагувати на твори колоритних мистців, які так просто і вдало уклали кілька сторінок словника універсальної мови, глибинно зрозумілої та іманентно засвоєної нами усіма.

Ольга  Щербина, Сергій Несмачний