Замки, палаци, фортеці – окам’яніла історія, яка несе в собі неймовірно велику наукову та духовну цінність. Пожива для істориків, „родзинка” для туристів і надзвичайної смакоти духовна їжа для нації. Усе це давно добре зрозуміли на Заході, де довкола відреставрованих фортифікаційних пам’ятків архітектури уже давно створено щось на кшталт оаз історичної пам’яті з потужно розвинутою інфраструктурою. Але якщо хтось не знає, то сьогодні лише п’ята частина українських замків і фортець перебуває у задовільному стані. 

Що маємо – не бережемо

Буремна історія України, враховуючи її стратегічне геополітичне розташування „на перетині двох світів” спричинилася до появи на наших теренах величезної кількості пам’яток фортифікаційної архітектури. З огляду на історичну специфіку більшість замкових комплексів збереглась на території Західної України. Дещо менше їх  на Придніпров’ї та на Лівобережжі. Жодна інша країна у Європі не має такої багатої спадщини оборонної архітектури. Відтак логічно, що охорона пам’яток історії та культури має бути однією з найактуальніших проблем для сьогоднішньої української влади.  

Однак Україна в цьому контексті і далі пасе задніх. Модерні проекти, як от „Мистецький Арсенал” – це, безперечно, гарно. Однак Навряд чи він стане кращою приманкою для туристів, а відтак – кращою рекламою для України, ніж котрийсь добротно відреставрований замок чи палац. Загалом про збереження архітектурних скарбів держави говорилося довго і давно. Проте принцип „не словом, а ділом” у даній сфері застосовується аж надто мляво. Отож, маємо те, що маємо, -- максимум наукових дискусій і грандіозних паперових проектів реставрації і мінімум їх реалізації. А поки точаться розмови про те, що необхідно зробити, обсяг необхідних робіт із кожним роком лише збільшується, оскільки косметичні реставраційні роботи в замках не встигають випереджувати темпи їх руйнації. 

Як наслідок маємо доволі непроглядну картину. Із близько трьохсот фортифікаційних споруд лише 22 відсотки замків перебувають у задовільному технічному стані і використовуються для сучасних туристичних та наукових потреб. А на державному обліку, як пам'ятки архітектури національного і місцевого значення, нині взагалі перебуває менше ста об'єктів. Решту – не досліджено і не паспортизовано. Але найстрашніша цифра, яку називають науковці – 44 відсотки замків і фортець перебувають у руїнах. 

Через неналежні умови збереження більшість замків України перебувають на межі знищення. Зауважмо, що все це відбувається в епоху незалежної України. Тут не проапелюєш до „ординців”, які не були зацікавлені у збереженні нашої історії, а відтак використовували замки то під склади, то під військові частини, то під тубдиспансер, як замок у Підгірцях. Загалом використання не за призначенням чи тривала бездіяльність стали основною причиною „фортифікаційної кризи”.

Невикористана розкіш

Загальний незадовільний стан збереження і використання замків в Україні спричинений тривалою бездіяльністю об'єктів. З огляду на використання вітчизняні замки умовно можна поділити на „плебеїв” і патриціїв. У найкращих умовах перебувають споруди, де розташувалися музеї-заповідники, як от Кам'янець-Подільський, Хотин, Меджибіж, Білгород-Дністровський чи просто музеї як в Олесько, Золочеві, Луцьку, Острозі та Збаражі. Допустима ситуація у замках, де розташовані соціальні об’єкти – школи, лікарні, творчі центри.

Як уже зазначалося вище, найбільше замків сьогодні не використовується. Стан споруд у Бучачі, Старому Селі, Підзамочку, Сидорові, Теребовлі та інших здебільшого невеличких містечках такий, що за куці бюджетні гроші від реставрувати їх немає жодного шансу. Щодо присвоєного їм статусу пам'яток архітектури, то це зовсім не рятує їх від руйнації. На сьогодні так і провисає у повітрі низка питань, на які влада конче має дати оперативні відповіді, якщо бажання порятувати стародавні замки є щирим, а не показним. Досі не врегульовано питання власності, не створено механізму взаємодії державних і недержавних структур для забезпечення необхідних пам'яткоохоронних заходів.

Програми замість грошей

В Україні існує державна «Програма збереження замків України», однак, як у будь-якій програмі, у ній багато тексту, але мало грошей. Згідно з нею питання виділення коштів на реставрацію має розглядатися для кожного замку окремо. Враховуючи нашу традиційну бюрократію, доки „живі” гроші нарешті дійдуть до об’єкта, може статися так, що їх уже не буде у що вкладати.

На постійний брак коштів скаржився ще легендарний директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький, у компетенції якої унікальний туристичний маршрут замками Західної України „Золота підкова”.

Незадовго до своєї загибелі Борис Возницький оприлюднив не надто втішні цифри: „Виходить приблизно 20–30 тисяч гривень у рік на один замок. Це все одно, що крапля в морі. Розважте самі, на ґрунтовну реставрацію Підгорецького замку необхідно 6 мільйонів доларів США. Водночас бракує не тільки коштів, а й кваліфікованих спеціалістів”.

Заробляння великих грошей на туристах, передовсім західних, – наразі лише дуже гарна ідея. Більш-менш відчутний прибуток від туризму отримували хіба що замки Криму у курортний сезон. До Одеського, Золочівського та Підгорецького замків на Львівщині часто навідуються ностальгійні польські туристи. Однак отриманий із них дохід далеко не може покрити всі потреби на реставрацію. Додає біди й відсутність належної інфраструктури та рекламної розкрути українських архітектурних перлин на Заході. Зрештою, про що можна говорити, коли в більшості замків немає навіть нормально облаштованого туалету, не говорячи вже про автостоянки, ресторани і готелі. 

Музеєфікація як шанс

Найдієвішим засобом збереження замків та інших фортифікаційних споруд України історики та реставратори бачать їхню тотальну музеєфікацію. Укрпроектреставрація, Укрзахідпроектреставрація, інші наукові інститути не перший рік ведуть науково-дослідні та проектні розробки реставрації і подальшого пристосування замкових комплексів України. Адже, на думку фахівців, реставраційні роботи – це лише одна складова справи. Подекуди відреставровані об’єкти залишаються без використання, що знову призводить до їхнього занепаду і необхідності повторної реставрації. Для прикладу можна назвати замок у Свіржі, відданий свого часу спілці архітекторів, нею ж занехаєний, який сьогодні потребує на свій ренесанс близько 7 мільйонів американських доларів. Схоже ситуація і іншими „бездіяльними” замками. Повноцінне  відродження замків можливе лише тоді, коли вони будуть пристосовані до актуальних потреб суспільства. До цього вже давно дійшли на Заході.

Як найкращий варіант розглядається згадана вже музеєфікація. Під цим терміном науковці розуміють сукупність науково обґрунтованих заходів щодо приведення об’єктів культурної спадщини у стан, придатний для екскурсійного відвідування. Тут в України є навіть певні успіхи. У 70 – 80 роках минулого століття було створено музеї на базі добре збережених та відреставрованих замкових комплексів у Луцьку, Острозі (Волинь), Олеську, Золочеві (Галичина), Кам’янці-Подільському, Хотині, Меджибожі (Поділля), Ужгороді, Мукачевому (Закарпаття). Однак на сучасному етапі проблема музеєфікації стикається із тим же банальним фінансовим питанням, до якого додалося ще й питання маркетингу.

Ні сам не гам… 

Після смерті Возницького, здається, не залишилося людини, здатної правдами-неправдами добувати гроші на замки. Подекуди чуємо про чергові «пару тисяч доларів», спрезентованих якоюсь західною фундацією на той чи інший замковий проект. Однак все це із серії, якби хворого, приміром, на сухоти, лікувати однією таблеткою аспірину в квартал. Принципово різноманітні міні-гранти питання не вирішують. Водночас немає грошей і у держави. Або немає бажання їх виділяти. Тут хоч не хоч обернешся до приватного інвестора. Однак тут починається істерія вже в окремих представників громадськості і частини політиків. Мовляв, усе хочуть вкрасти. 

Бажання наших чиновників заробити на будь-чому, спростовувати було би гріхом, але побоювання дати заробити злодіям не мало би відтіняти здоровий глузд. Здебільшого рейвах довкола замків підіймається тоді, коли заходиться про можливість приходу в них нових власників. Зазвичай, йдеться про концесію. Особливо це відчутно на Львівщині. Достатньо згадати хоча б історію з Підгорецьким замком і олігархом Тарутою, який, начебто, прагнув узяти його у користування. Замок почали «захищати» всі, кому не ліньки, а здебільшого ті, хто не бував там роками, якщо бував узагалі.

Але справа не в конкретному замку. І не в конкретному олігарху. Справа у принципі. Пригадуєте, як малахольний герой п’єси Островського «Безприданниця» вбив свою бідолашну, але красиву дружину з криком «Так не діставайся ти нікому». Одразщу згадуються бідолашні, але красиві українські замки.

Хоча у багатьох країнах це питання вирішують саме шукаючи для замків нових власників. У Франції, наприклад, історичну споруду можуть здати за 1 євро, прописавши, звісно, чіткі умови для її отримання та утримання.

Тобто один із виходів із ситуації – віддавати замки у приватні руки. І не просто віддавати, а наполегливо шукати того, хто б узяв. Зрозуміло, у договорі концесії необхідно чітко прописати обов’язки сторін, в тім числі й щодо збереження та доступу туристів. Але тут виникає вже інше питання: а чи справді є стільки бажаючих «вкрасти», скажімо, Свірзький чи Підгорецький замки, не кажучи вже про голі стіни замку в Старому Селі? Виявляється, ні. Таких практично немає, не враховуючи розмаїтих аферистів. Бо справа затратна і неокупна. Скільки часу потрібно, аби збудований на території Підгорецького замку ресторан «відбив» 6 мільйонів доларів?

Як не банально звучить, але віз і по нині там. Одні кричать про «злодіїв», а «злодії» не поспішають красти те, чого з собою не забереш і не перепродаж.