Віктор Винник: «Жінки хотіли б думати, що чоловіки щось вирішують»

25.10.2018 21:29 Джерело: Ратуша
Опубліковано : Патрік Скеля

У Львові через пожежу в багатоповерхівці евакуювали понад 20 людей

У Центрі Довженка, що на Сихові, 27 жовтня відбудеться ювілейний концерт гурту «Мері» «15 років у твоїх мерідіанах». Лідер групи Віктор Винник в інтерв’ю «Ратуші» розповів про війну і любов, про російську попсу і «український» шоу-біз, про сексизм і фемінізм. Фронтмен гурту запрошує всіх зацікавлених на концерт: послухати нові пісні «Мері», а також свої улюблені композиції – і повернутися з допомогою музичної машини часу в минуле, пише - Ратуша.

— Головна «героїня» концерту — пісня «Мерідіани»: Ваші шанувальники вже 15 років перебувають під впливом чи в полоні меридіанів Ваших «Мерідіанів». Як сприймаєте той природний добір, коли одні пісні стають більш популярними?

— Я так і не знайшов пояснень, і вже давно їх не шукаю, чому одна пісня, яка теж складається зі слів, музичних зворотів, «заходить», а інша, хоч і має свої плюси, — ні. Думаю, що тут не без магії, хоч і я в неї не дуже й вірю. І коли хтось каже, що знає формулу створення хіта, то це хіба що в його уяві. Бо вирішують все ж слухачі.

— Нині діти і підлітки слухають російську попсу. Чи потрібно корегувати їхні смаки? Адже ймовірно, що саме ця музика потім резонуватиме їм у дорослому житті…

— На початку 80-х у засніженому карпатському селі я почув у виконанні місцевих циганів пісню групи «Земляне» «Трава у дома». Саме тоді зрозумів, що музика — не тільки телевізор і магнітофон. Здавалося, що чую небесну мелодію, хоч уявляю тепер, що вони могли заграти на своїх інструментах. Згодом я бував на концертах багатьох зірок, але такого кайфу від живого виконання вже не отримував. Наше покоління сформувалося в російському культурному полі, з вкрапленнями західної музики. І ми досі перебуваємо в цьому полі. Та мені важко збагнути нові покоління. Правда, тут дуже тонкий лід, коли починається конфлікт поколінь, мовляв, «а в наші часи…». Але ніби все вам дали, у вас айфони від народження, а слухаєте на дебільних колонках дебільний рускій реп. Інакше його не назвеш. Ми програли своїх дітей, хай як пафосно це звучить. Дуже хитрий хід конем з боку ворога, беззбройний — це ж начебто просто музика...

Смаки корегувати, звісно, треба. Та як це робити правильно — не знаю. Має бути хитрий баланс, не тільки нав’язувати своє. Бо якщо батьки — старі металісти і діти це переймають беззастережно, то потім їм буде важко серед однолітків, їх не розумітимуть. Але треба пропонувати дітям альтернативи, щоб вони знали, що не тільки російська попса існує. Мені приємно, що на концерти «Мері» приходять люди зі своїми дітьми, і тішить, коли дітям не нудно.

— Чи в тому, що російська попса так проникла у вуха нових поколінь, є провина українського шоу-бізу, який не запропонував альтернативи? Чи це без шансів і ця музика все одно знайшла б лазівки?

— Думаю, що без шансів. Ніяк не хочу відбілювати так званий український шоу-біз (для мене український — це україномовний, тому не вважаю, що наш шоу-бізнес — український), але це прийшло на якомусь іншому рівні. У нас є зразки хорошої модної української музики, але я жодного разу не чув їх на портативних колонках.

— Війна була для Вас несподіваною?

— Так, несподіваною. Насправді війна ніколи й не припинялася, але гарячої фази ніхто не чекав. І даремно, бо ми виявилися не готовими. Мене бентежить інше. Я чомусь вважав, що війна нарешті зніме маски, розставить пріоритети, крапки над «і» і всі зрозуміють, що та країна і ті люди — наш одвічний ворог, що нам треба консолідуватися і не дати себе здолати. Але 10 чи вже навіть 15 тисяч смертей майже нічого не змінили.

— Суспільство не дуже знає, як реагувати на війну. Хтось героїзує, можливо, іноді навіть надмірно, хтось відсторонюється, з різних причин. Який варіант поведінки Ви знайшли для себе і як мало б бути в ситуації нинішньої гібридної війни, яка для багатьох «десь там»?

– Проблема зокрема у тому, що в нас є війна термінів. Офіційно нема ніякої війни, знайшли красиві слова-замінники: гібридна війна, агресія, конфлікт. Нам пояснили, що нас може чекати: комендантська година, закриті банківські перекази, ненадання кредитів. Кому це треба? Так, це нікому не потрібно. Може, справді краще платити потрошки життями своїх братів і сестер? Я насамперед кажу про наших військових, не про населення Сходу, хай мене пробачать. Ми чудово живемо, не ходить патруль, не лунають сирени, вже й про бомбосховища ніхто не згадує. Тому це суто внутрішнє, кожен для себе має визначати: є війна чи нема війни. Я виступав на акціях для військових, і далі виступаю, але таких заходів тепер значно менше. Насамперед я хотів одержати відповіді на свої запитання. Хотів побачити війну і тих, хто воює. Поговорити з ними в реальних умовах, а не коли правильна зйомка з хорошим світлом. У мене не з’явилося більше відповідей на мої запитання, але коли ти там, то пропадає декадансний стан, що «все пропало» і всюди — зрада. З одного боку, боляче, бо розумієш, що в слові «зрада» є багато правди. З другого — бачиш людей, які воюють, а всі думали, зокрема я, що таких нема. Найчастіше спілкуюся з добровольцями, цей рух усе ще є, хоч його й пробують знищити. Люди, за якими не ганяли військкомати, які за власні гроші купили зброю або здобули її в боях і дотепер перебувають на передовій. Їхні подвиги ніде не занотовані, але вони реально воюють. Звісно, там є різні люди, є такі, яким справді нікуди діватися, але є й ті, хто багато втратив на війні. Коли біля таких людей постоїш, то повертаєшся спокійнішим. Адже бачиш спокій в очах людини, яка щодня перебуває поруч зі смертю.

– Якби оголосили воєнний стан, то це пришвидшило б завершення війни?

– Однозначно не було б так, як тепер. Бо владі вдалося розвести нас по різних кутах, вони самі, мабуть, в шоці, як круто все розвернули. Війна залишилась там, на Сході, справою військових, суспільство глобально не контролює нічого, залишилися поодинокі волонтери. Друга світова на наших теренах тривала 5 років. П’ять років для суспільства — дуже багато. Не треба дивуватися, що люди втомилися, думаю, такий був план.

— Коли люди чують, що влада «розвела», що затягує війну, то це мимоволі налаштовує проти війни. Але водночас розуміють, що воювати треба. Виникає конфлікт...

— Ще один конфлікт, бо ніхто не хоче воювати, і це нормально — не воювати. Але не секрет, що ця війна — вигідна. Це больова точка, і з боку Росії для впливу на Україну і світ, і для української влади також, адже за війною можна сховати дуже багато, і ховають. Уявіть собі розміри крадіжок, хоча б навіть на дизелі. В армію ж люди не з Марсу прилетіли! Але реальний факт такий, що армії в нас не було, а тепер є. Мені було радісно побачити Львів на Покрову, Звісно, краще, коли гуляють мами з дітьми, коли мир. Але країна повинна мати зуби і кулаки. Це нормально, не треба цього боятися.

– У Ваших піснях багато мілітарних образів. «Кулями любов…», «Снайпери-амури», «Війни в прямому ефірі», в Ромео «в руках пістолети», навіть «Місто веде свою війну». Війна і любов тісно переплетені?

– Справді, є таке, щойно теж помітив. Але це не стільки війна, скільки боротьба. Не спротив, а конфронтація. Завжди є добре і погане, біле і чорне, зелене і синє, і червоне. Тому, мабуть, є такі слова в цих піснях.

– Чи є у Вас сформульоване уявлення про ідеальні стосунки чоловіка і жінки?

– Все має базуватися на розумінні й на повазі. І на терпінні, як не крути. Все триває доти, доки в когось вистачає терпіння. Мені простіше не відповідати на такі запитання, я не одружений. Усе починається з погляду, зі слова, з фонтана відчуттів та емоцій. Якщо нема розвитку, в будь-якій сфері, якщо зупиняєшся, то не стоїш на місці, а тебе або цей вітер відносить назад, або падаєш ближче до дна. Тому треба постійно намагатися йти вперед, і так само, мабуть, у стосунках. Якби ж так можна було — законсервуватися на місці і не змінюватися, то було б прикольно, я був би за це. Але стосунки треба постійно розбудовувати. Це важка робота, щодня і щоночі. А ще я не вірю в теорію половинок. Якщо людина половинчаста, то це біда. Мені подобаються цілісні люди, тільки з цілісною людиною реально можна мати справу.

– Наскільки над Вами тяжіють стереотипні уявлення про жінок і про чоловіків?

— Тобто чи я сексист?

— Йдеться не тільки про стереотипи про жінок, а й про чоловіків, як-от, що чоловік має бути мачо…

— Ми часто керуємося уявленнями, що «всі жінки такі» і «всі чоловіки такі». Але все індивідуально, і будь-які кліше існують, щоб досі виходили глянцеві друковані видання для жінок і для чоловіків, які мислять такими категоріями.

— Якщо вже згадали: Ви сексист?

— Тенденції нині змінюються, як вітер. Раніше все мало довші періоди, тепер скоротилося до сезону. Колись пісня могла легко перебувати рік у топі, у видимості, тепер — коби місяць, бо вже є наступна. У 90-х увірвався фемінізм, тепер є багато жінок-антифеміністок. Тобто жінки зрозуміли: навіщо нам боротися за свої права, що це нам дає в результаті? Коли з цим стикаєшся, хочеться сміятися. Я не сексист. Але все-таки ми ще живемо, принаймні вітринно, у патріархальному суспільстві. Наразі жінки хотіли б думати, що чоловіки щось вирішують. Хоча б на вітрину. Бо все одно буде так, як скаже жінка, а потім так само вирішить чоловік. Тому це просто тренди, треба спокійно до них ставитися.

– Тобто Ви вважаєте, що ідеї фемінізму, гендерної рівності шкодять? Вони ламають звичні речі?

— Я ставлюся до цього спокійно, бо, як показує практика й історія, ми мало знаємо своє минуле. Цивілізацій було більше, ніж нам відомо, і люди переживали все це багато разів. Думаю, що і тоді були феміністичні ідеї, і тоді були країни і суспільства, які трималися на матріархаті. Ну прожили, закінчився цикл, і почалося щось нове.

— Ви легко зближуєтеся з людьми?

— Ні. Звісно, мені подобаються люди. Є багато цікавих, багато нецікавих. Так чи інакше, люди все одно шукають людей, і деякі такі обережні, як я. Це для мене знак, що людина — одного поля ягода, і ми можемо комунікувати. Бачу, що дистанціюється, але ми мислимо схожими категоріями, дивилися одні фільми, слухали подібну музику, читали ті самі книжки... Те, що вид діяльності часто зобов’язує бути відкритим, позитивним до незнайомих людей, — це одне, але щодо спілкування, то я досить асоціальна істота.

— У Вас з’являються нові друзі? Зараз хтось може стати Вашим другом?

— Я не послуговуюся цим словом, чесно. Ви знаєте, яка це відповідальність? Назву людину другом, а звідки мені знати, чи так вважає вона? Те саме стосується, коли мене так називають. Це дуже відповідальна, інтимна штука, є інші слова — приятель, знайомий, які ширші й не такі болючі в разі якихось переломів, катаклізмів, які часто бувають між людьми.

— Що ще сприяє таким переломам і катаклізмам?

— Дуже важливо — не намагатися виправляти і ламати інших. Потрібно побачити людину, знайти в ній те добре, що тобі важливе і чим вона готова з тобою поділитися, взяти це, а натомість віддати, якщо маєш що. На все решта заплющити очі, якщо вдасться. І так буде якийсь час, потім ці люди відпадуть. Бо іноді людина хороша, але не є досконала, і виникає бажання її зламати, трохи підправити рубанком. Так дехто хоче чинити стосовно мене, але й по собі іноді відчуваю, що от підправив би з цього боку, і вже майже ідеально. Це дуже небезпечно, і це однозначно закінчиться переломом.

— Нам порівняно легко допомагати людям, яких ми любимо, нашим близьким. Складніше допомагати дальнім, до яких не відчуваємо симпатії. І все ж Ви займаєтеся доброчинністю…

— Допомагати — нормально, і ближнім, і дальшим. Ближнім навіть важче, бо коли люди рідні, вони дуже улюблені, але й недосконалі, і ти впродовж життя хочеш змінити щось у людині, навіть конфліктуєш. Бо людина для тебе важлива, вона поруч, і ти впливаєш на неї, тобто не завжди себе контролюєш. З незнайомими — простіше. Щодо доброчинності, то є різні ситуації. В нашій країні люди з інвалідністю — другий-восьмий сорт. Якщо є можливість, чому не скрасити їм їхні півгодини-годину-дві? Крім того, коли спілкуєшся з такими людьми і бачиш, які вони світлі, як примудряються радіти простим речам, то розумієш, що в тебе все не так погано. Хочеш-не хочеш, а маєш нагоду набратися гуманізму, добра. Тому не розумію, як не допомогти, маючи змогу. Звісно, не завжди є кошти. Але можна взяти гітару, приїхати, провести з ними час, поговорити — їм це потрібно.

Розмовляла Наталя ДУДКО