Лікар Ліля Сокол про заробітки українців знає з дитинства. Коли їй виповнилось 7 років, мама поїхала за кордон,  де і є досі. Ліля має захоплення. Вона – фея дитячих снів. Вона шиє дитячі постільні набори, ковдрочки та подушечки, шапочки з хомутами. Народилась і виросла у містечку Глиняни Львівської області, пише - ПРО.TE.UA.

– Тепер простіше – є скайп, вайбер. – розповідає Ліля. – Тож з мамою спілкуємося кожного дня.

Виховував мене дідо у високій моралі та дисципліні, для нього не існувало слів «не вмію», «не знаю», «не буду», отже, коли я втретє пробила колесо у ровері,  то відбортувати його мала сама. Так і в праці тепер – якщо щось не вдається, але розумію, що це потрібно для успіху – не спиняюсь.

– Чи часто подорожуєте, чи подорожували? Де саме?

– Так, я часто відвідувала маму у Італії. Альпи – краса неземна, так само, як і Верона, Венеція, чистюще Адріатичне море, бачила Францію (Монте-Карло), Польщу ( Варшава, Величка – там глибоченна соляна шахта,  кілометрові коридори та зали, концтабори Освенцим (Аушвіц), Австрію (Залінцбург) проїздом багато.  А також ми з чоловіком старались побачити Україну, її цікаві місця – почали з Києва; у Львові ми теж довго жили, так що всі вулички і кафешки нам відомі… Рівне, Одеса, Олеський та Підгорецький замки, Тараканівський Форт, Чортові села, Берестечко, Унівський монастир,  на черзі – Тустань та Чортків. Подорожуйте, спогадів у вас ніхто не відбере.

– Чи хотіли б колись залишити Україну?

– За кордоном не так то і добре, як думають собі наші люди. Так, більше грошей і можливостей. У мене була можливість попрацювати там, і от що я вам скажу: ти є там ніхто, і звуть тебе ніяк, ти завжди залишатимешся заробітчанином. Ні, поки що я буду вірна Україні.

– Як з’явилась можливість праці за кордоном? Випадково чи заплановано?

– У Італії працювала влітку на канікулах, заплановано. Не могла просто просиджувати штани в хаті, нудно, мама знайшла мені підробіток.

Працювала на кухні у піцерії та помічником піцайоли (людина, яка готує піцу), отримала шикарний досвід, тепер я знавець піци.

Одного разу випала можливість більше місяця працювати у ресторані при готелі – моя робота полягала у прибиранні на кухні та приготуванні зали. У результаті я мала непоганий заробіток і добряче підтягнула італійську мову, бо була за 300 кілометрів від мами і україномовних людей біля мене не було. До того ж англійську вони там не дуже люблять і мало хто володіє нею.

– Здебільшого всі так і кажуть, що ми – просто заробітчани. І все ж, чому так? Через наше внутрішнє самобачення, через те, що не можемо дістати там кращої роботи чи тому, що нас так сприймають апріорі?

– Навіть якщо ти маєш супер-роботу і розумник, ти є емігрантом і створюєш конкуренцію людині, яка є корінним жителем цієї країни. Ставлення апріорі.

– А що зробити, щоб вартували? Чи це неможливо в принципі?

– Та ми то вартуємо у деяких випадках дуже багато, просто дуже важко потрапити в потрібне місце у потрібний час.

– Зрештою, тут, в Україні вартість праці людини теж знецінена. Взагалі – людина знецінена! Якби була можливість знову поїхати туди, чи наважилися б?

– На даний момент я б нікуди не їхала. Все, щоб забезпечити нашу сім’ю ми маємо тут.

– Як війна відобразилась на вашому світогляді, житті? Можливо, перестали зовсім читати газети і дивитись новини?

– Спочатку я всім дуже переймалась, переживала, потім – виникла ненависть до влади (застрелили мого кума – донечка залишилась без тата, а жінка без коханого чоловіка ) і перестала стежити за всіма новинами з АТО.

– Ненависть не тільки у вас, але ж цим треба поки жити… Та, мабуть, на противагу цій руйнівній емоції ви помітили в собі щось інше?

– Живемо і віримо у світле майбутнє нашої країни і тих діток, які залишились без батьків, сімей, які залишились без дому.

– Як відрізняється ваш теперішній побут від довоєнного?

– Так склалось, що у мене в домі є 3 телевізори і жоден не працює. Живемо вже кілька років так. Жодного бажання ремонтувати антени до них нема. Стільки часу у нас крав той телевізор. Все, що може тепер цікавити – забезпечує інтернет.

– Що стало для вас тепер дорожче? Чому більше приділяєте увагу?

– Найдорожче – це сімейні відносини. Багато часу виділяю, щоб забезпечити здорове харчування і активний сімейний відпочинок про нагоді.

– Який урок вам дало життя?

– Мене моє життя зробило сильною, так вже вийшло. Основне, це покладатись на себе саму, таке собі кредо. Бути незалежною.

Наталя ВОЛОТОВСЬКА