Полтва: ув’язнений у бетоні львівський Стікс (Фото)
Опубліковано : Патрік Скеля
Туристи, які приїжджають до Львова, насолоджуючись його вишуканою архітектурою, не зразу розуміють, що в цьому місті не так. І лише за певний час окремі з них зауважують – у Львові немає жодної річки. Явище не просто не типове, а й унікальне для великого європейського міста, пише - КРАЙ.
Насправді це не зовсім так. Річка у Львові є. І практично кожен львів’янин знає: перетинаючи проспект Свободи – головну транспортну артерію центру міста, – ви переходите з одного берега на інший. З берега на берег річки під назвою Полтва, що протягом багатьох віків несла свої води повз міські мури, а згодом й посеред кварталів центру Львова. Але у кінці ХІХ століття її вирішили сховати під землю, подалі від людських очей.
Полтва споконвіку формувалася з потічків, що стікають з численних львівських пагорбів. Її початком прийнято вважати місце в кінці нинішнього проспекту Шевченка (там де тепер пам’ятник Грушевському), де зливалися дві невеликі річечки – одна з них, Пасіка, збирала воду з численних потоків на Погулянці, інша, Сорока, – струміла від парку Залізна вода, Стрийського парку та з Вулецьких пагорбів (в районі теперішньої вулиці Сахарова). Об’єднавши свої притоки, вже єдина Полтва продовжувала свій біг сучасними проспектами Шевченка, Свободи та Чорновола.
Наскільки чистою була вода у потоках, що формували річку, можна судити хоча б по тому, що саме на одному з них на початку XIX століття було створено відомий Пелчинський став – улюблене місце відпочинку львів’ян, де вони купались та плавали на човнах.
У давні часи Полтва мала надзвичайно важливе значення для Львова. Насамперед, фортифікаційне – вона наповнювала водою рови, що оточували місто, затруднюючи нападникам доступ до міських мурів. Річка була важливим чинником і для економічного життя Львова – її води були багаті на рибу, а швидка повноводна течія крутила колеса млинів. Зокрема, інвентарний опис 1570 року фіксує поблизу міських мурів три таких млина.
Через річку було прокладено кілька мостів, серед яких були й кам’яні – зокрема, навпроти пізнішого готелю «Жорж». Кілька мостів було й при теперішньому проспекті Свободи. По другий від міста бік Полтви, в районі сучасних вулиць Коперника, Дорошенка та Гнатюка, були здебільшого болота й мочарі, де ще в кінці XVIII століття полювали на качок.
Повноводність й швидкоплинність Полтви мали й прикрі наслідки – річка часто виходила з берегів, затоплюючи передмістя, а інколи її води вливалися й за межі міських укріплень. Зокрема у 1770 році, як писав у своїх «Історичних проходах по Львову» Іван Крип’якевич, «вода залляла нижче положені пивниці й церковні підземелля, де поховано знаменитіших осіб. Як вода упала, тіла почали гнити, так що мало не прийшла пошесть у місто».
Останній вилив Полтви зафіксовано у 1872 році, коли за словами того ж І.Крип’якевича,«вода виступила аж на Гетьманські вали, позабирала на передмісті свиней, котів і псів. Марійська площа виглядала тоді як одно велике багнище».
Врешті-решт, подібні розливи, сморід, який часто йшов від річки, захаращеність її сміттям, а також потреба розвитку міста, що давно вийшло за межі середньовічних мурів, спонукало міських урядників до ідеї заховати Полтву під землю, водночас перетворивши її в міську каналізацію, якої на той час гостро потребував Львів. У 1884 році міські райці остаточно ухвалили рішення про перекриття Полтви, що мало перетворити живий потік у підземну річку – своєрідний львівський Стікс.
До слова, не всі були прихильниками такої ідеї. Львівський інженер Людвік Радванський, який вивчав досвід побудови каналізації в містах Німеччини, пропонував зберегти річку, заклавши для відведення стічних вод та фекалій колектори по обох її берегах. Але міська влада Львова вирішила піти простішим шляхом, і таки засклепити Полтву.
Треба сказати, що на той час її уже було закрито принаймні на двох ділянках. Ще у 1839 році під керівництвом будівничого Флоріана Ундерки річку перекрили на ділянці вздовж театру Скарбека (тепер Марії Заньковецької) та на відтинку від готелю «Жорж» до теперішньої вулиці Коперника. У цих місцях влаштували площі Театральну (тепер Торгова) та Фердинанда (Міцкевича). На початку 1870-х перекрили дубовими плахами ще одну частину Полтви – в межах вулиці Академічної та її притоки Пасіки.
Після вже згаданого рішення 1884 року міська влада взялася за суцільне перекриття річки. Наступного року річкове русло було закрито на Академічній. Після короткої перерви роботи з перекриття Полтви під керівництвом інженера Вацлава Ібіанського продовжились у 1887 році на нинішньому проспекті Свободи.
Внаслідок цих робіт річище Полтви опинилися своєрідному кориті, викладеному на початках каменем та цеглою, а згодом і бетоном. По обидва боки підземного потоку розташували хідники для працівників каналізаційної служби (до слова, знаменитий паризький колектор має лише один хідник).
Докорінно змінився і вигляд місцевості, де колись протікала Полтва. На місці недавнього брудного потоку було облаштовано алеї та сквери, що стали улюбленим місцем променаду для аристократичної публіки Львова. Саме над водами колишньої річки, трохи збоку від її основного русла, у ті роки було збудовано перлину львівської архітектури – Оперний театр. У місті й по сьогодні побутує легенда, нібито з оркестрової ями львівської Опери можна почути шум води сканалізованої Полтви. Насправді це не так, але у глибоких підвалах Опери, прислухавшись, можна й справді почути шум водного потоку.
Цікаво, що під час проведення робіт у річищі Полтви було знайдено багато людських кісток з минулих часів. Цих жертв давніх військових сутичок та облог міста у 1887 році було захоронено на Стрийському цвинтарі Львова.
Перший етап засклепіння Полтви було завершено у 1890 році – тоді було суцільно закрито русло річки до району площ Різні та Зернової. До 1895 року було перекрито 837 метрів Полтви та понад півкілометра потоку Пасіки вздовж теперішніх вулиць Герцена та Левицького.
Другий етап перекриття та засклепіння Полтви розпочався у 1913 році, але початок Першої Світової війни змусив відкласти задуми до більш сприятливих часів. Лише у 1921 році місто знову мало можливість продовжити роботи. Ділянка, що підлягала засклепінню, простягалась вздовж нинішнього проспекту Чорновола і, за планами, завершувалась уже за межами міста, на території тодішньої Замарстинівської гміни.
Масштабні роботи безпосередньо на теренах міста було завершено у середині 1920-х років. У подальші роки відбувались лише поодинокі, локальні зміни, вже не пов´язані з регуляцією Полтви.
Новий етап у перекритті відкритих потоків на території міста настав аж у 1970-х роках. Тоді під землею опинилися потоки Дикий Рів, Залізна вода та інші загальною довжиною у майже 2 кілометра. Відтоді практично усі потічки у межах міста протікають під землею.
У той же час було продовжено перекриття русла Полтви у північній частині міста. Ще на початку 1980-х Полтва виходила на поверхню в районі теперішнього проспекту Чорновола, одразу за Шевченківською райадміністрацією, і далі вільно текла вздовж вулиці Липинського, перетинаючи кілька магістральних вулиць і розповсюджуючи навколо неповторні каналізаційні фіміами. Після завершення реконструкції сканалізовану річку було перекрито практично на всій території Львова. Відтоді вона виходить на поверхню аж в районі ТЕЦ-2.
Нині підземна львівська річка є об’єктом посиленої уваги двох суспільних груп – працівників спеціалізованого комунального підприємства та …львівських дігерів, які час від часу збурюють соціальні мережі фотосесіями з берегів львівського Стіксу.
Кілька років тому у Львові організувалася група громадських активістів, які пропагували проект ЛеоПолтвіс – ідею відродження річки у Львові та визволення її з бетонного полону. Лідерами ініціативи стали відомий скульптор, організатор «Музею ідей» Олесь Дзиндра та львівська поетеса, що проживає в Нью-Йорку, Марія Шунь. Активісти провели кілька гучних акцій на підтримку ідеї відновлення річки, випустили присвячені цій проблемі книжку та кінофільм, а також організували міжнародну конференцію «Стан та перспективи Полтви у Львові». Попри те, що учасники конференції наголошували на технічній можливості реалізації проекту ревілітації, і навіть наводили позитивні приклади подібних проектів (наприклад, у німецькому Лейпцігу), більшість зійшлася на тому, що подібне можливе лише у випадку масової підтримки проекту з боку львів’ян. Але наразі ця ідея для мешканців міста залишається аж надто екзотичною.
Джерело: КРАЙ