Надія на зміни

Українці мають запит на зміни. На це вказують, як результати президентської кампанії, так і останні соціологічні рейтинги. Співаки, шоумени масово йдуть у політику і знаходять підтримку суспільства. Усе це можна назвати проявом надії на зміни. Проте такі надії не завжди приводили до добра.

Бажання отримати землю і владу, привели свого часу до влади більшовиків. Гасла і заклики дуже подобалися більшості народу. Люди стомилися від “старої імперської політики”. Їм не подобалися надто повільні зміни, які пропагували демократичні партії. Народ проголосував і підтримав більшовиків. Більшовики скористалися невдоволенням “простого українця”, котрого не задовольняв темп реформ. Було це сто років тому. Все починалося дуже добре. Було багато надій і багато сподівань. А закінчилося все війною, руїною, втратою державності, рабством. Українці за таку легковірність і тягу до “змін” без розуміння, куди йти і куди бігти, заплатили мільйонами життів кількох поколінь. Тож сьогодні варто бути пильним.

Диригент і хор з різними нотами

Сьогодні ми маємо кілька проектів, які претендують на “новизну”. Партія “Голос” та “Слуга народу” відверто хизуються тим, що вони досі “не були в політиці”. Аргумент про доброго лікаря, який “ніколи не лікував”, але “знає рецепти” на прихильників цих “нових сил”, як правило не впливає. Так само, як не впливали аргументи рафінованих демократів на простолюдина про те, що більшовики вийшли з бандитів, а їхня ідеологія руйнує. У шалі “потреби змін” “будь-яких” “вже і зараз”, емоційний виборець готовий відкинути компетентність та професійність. Адже головне зміни.

Проте варто поставити собі одне питання. Як заспіває хор, якщо політичний соліст і хор співають різні пісні та за різними нотами? Чи заспіває хор так само якісно, як і Славко Вакарчук, якщо кожен “співає по своєму”, має різну підготовку і різні критерії оцінки “краси співу”. Для когось шедевром є проста вулична пісня на “три акорди на гітарі”, а хтось звик до оперного співу. Хтось співає реп, а хтось народних пісень, а хтось прихильник року. Правильно! Вийде какофонія фальшу. Ми не почуємо співу. Ми почуємо рев, який можна використоувати для катувань полонених.

“Голос” і “галицькі цінності”

Ключовим у кампанії партії Вакарчука “Голос” є її новизна. Фактично кожному пропонують голосувати виключно за бренд та лідера. Однак “Голос” Вакарчука увібрав у себе надто різних людей. Скажімо за його підтримки на вибори йдуть адепти Української галицької партії, котра бравурно обіцяє, що “Голос Галичини” буде почуто у парламенті. Але у цієї політсили інші цінності і цілі ніж у соліста “Голосу” Вакарчука.

- УГП вимагає “державного контролю за дотриманням квот на український культурний продукт”, а Святослав Вакарчук вважає, що “квоти на українську музику провокують відчуття неповноцінності”. Саме цю необережну заяву талановитого співака і, як показує практика, не зовсім досвідченого політика, активно використовувала російська пропаганда в інформаційній війні проти України під гаслом: “Вакарчук проти квот”.

- УГП підтримує традиційну українську сім’ю, а більш ліберальний Вакарчук прагне рівноправ’я для секс-меншин та ЛГБТ аж до визнання одностатевих шлюбів.

- УГП хоче жорсткого ринку землі “тільки після створення в державі умов для формування справедливої ціни для власників, а не продажу за безцінь”,  а Вакарчук готовий вже скасовувати мораторій, без попередніх глибоких змін. Цієї ж думки дотримується один із спонсорів “Голосу” Томаш Фіала.

- УГП підтримала зовнішньополітичний курс оголошений попереднім президентом Порошенком і навіть агітувала за нього, а “Голос” не виключає союзу у парламенті з відверто “совковим” “Слугою народу”, в якого взагалі незрозумілий зовнішній курс.

- Суттєво різняться позиції УГП і “Голосу” з приводу мови.

Тож виникає логічне запитання, як будуть працювати ці дві політсили, коли вони часом мають майже діаметрально протилежні цінності. Соліст і команда “Голосу” мають надто різні цінності. Надто різні вектори у багатьох питаннях внутрішньої і зовнішньої політики. Відтак, важко очікувати від такого хору злагодженого співу. Ми вже мали приклад “Самопомочі”, на яку багато покладало надії, але за короткий час було втрачено третину фракції. А сьогодні маємо лише огризок від колишньої політсили. Все тому, що обирали просто бренд і під нього “підганяли людей”. Коли мети досягнуто, отримано депутатський мандат, ці люди швидко розбігалися, бо на старті відстоювали різні цінності.

Бажання поспівати і “поржати” потопить всіх

Сьогодні нам знову пропонують поспівати, “поржати” і потанцювати на граблях. Співаки і коміки настільки “відірвані від життя”, що не помічають загроз державності. А перші дзвіночки вже є. Росія повертається до Парламентської асамблеї Ради Європи. Франція та Німеччина “забувають” про окупацію України і прагнуть пом’якшень для Росії. Наступним кроком може бути повторна окупація, як це було сто років тому, коли “задля дружби з Росією” Антанта воліла не помічати України на світовій мапі. Коли тонув “Титанік” на кораблі продовжувала грати музика. Люди танцювали. Багато з них так і опинилися у воді.

Компететність захистить Україну

Але є ще шанс. Є когорта українців, які не готові голосувати суто за “бренд”. Тому мажоритарники від мегапопулярних “Голосу” та “Слуги народу”, чомусь мають втричі меншу підтримку по округах. Тож є ще сподівання на розважливого виборця, котрий розуміє, що політика то “не прикол” і не “гарний спів”, то робота для компететних людей, котрі мають досвід, бачать загрози, вміють діяти за несприятливих обставин. До таких належать представники українського війська і депутати першого демократичного скликання 1990-1994 років. Перші пройшли війну і не бояться ворога, навіть політичного. Вони звиклі захищати країну. Другі звикли і вміють діяти в “ефективній меншості”. Це вони, не маючи більшості, домоглися проголошення Незалежності навіть після того, коли лідер США Джордж Буш Старший та лідерка Великої Британії Маргарет Тетчер, прямо закликали їх утриматися від цього кроку, погрожуючи санкціями і всіма негараздами. Це люди, котрі керуються державним інтересом. У них є компетенція — бачити загрози і знаходити відповіді там, де співак чи гуморист лише розведе руками. У них є досвід, якого не мають політики пізніших років, що звикли працювати у стабільній політиці без явних зовнішніх і внутрішніх ризиків. І це більш надійний вибір у непевний час, ніж “вибір брендованих змін”, без кінцевої точки призначення. Кожному з нас варто приглядатися, хто стоїть за брендом на мажоритарці, щоб не втратити свій голос намарне.

Антон Веселий,
політичний оглядач