Після капітуляції Москви на українців чекає ще більше випробування – самими собою.

На минулому тижні директор соціологічної служби «Рейтинг» Олексій Антипович на одному з публічних заходів презентував результати соціологічного дослідження на тему ставлення українців до своєї держави. Соціологія в часи змін – справа, м'яко кажучи, невдячна, оскільки час настільки прискорює свій плин, що те, що сьогодні здається цілком очевидним, завтра може виявитися уже відпрацьованим матеріалом. Що вже казати про нинішню українську ситуацію з повномасштабною війною, яка зачепила без перебільшення всю країну. Але певні тенденції соціологія все ж може продемонструвати, показавши, у якому напрямку рухається еволюція вітчизняного соціуму.

Отже, головним почуттям українців до своєї держави на кінець 2022 року є гордість. 75% українців зізналися в цьому під час соціологічного опитування. Для порівняння – за рік до того найпопулярнішим почуттям був сум, а гордість відчувала хіба третина. «Війна вивела суспільство навіть не з пасивного, а з депресивного стану у ставленні до своєї держави», – наголосив Антипович.

Негативні ж емоції скоротилися до мінімуму. Сором за Україну (з 20% наприкінці 2021 року) нині відчуває лише якихось два відсотки, а байдужі зникли взагалі. Чи ж це не привід порадіти тому, що в Україні нарешті формується цілісне україноцентричне, національно свідоме суспільство? Безперечно. Але є один нюанс.

Диявол, як відомо, криється в деталях. Можливо, не першочергових, але ніяк не другорядних. Отже, після всього цього оптимістичного потоку цифр очільник служби «Рейтинг» відзначив, що українці, з одного боку, бачать себе і свою країну за десять років «на найвищій сходинці». Але з іншого боку… І саме тут починається найголовніше. «Якщо влада нас не доведе, або ми як суспільство не дійдемо до цього, то на нас знову очікує нове розчарування та депресія», – застерігає Антипович.

Українцям не вперше переживати такі емоції. Щось схоже відбулося з населенням новоствореної країни буквально за кілька років після проголошення Незалежності. Тоді українці, розчаровані падінням економіки, гіперінфляцією і всім, що зазвичай супроводжує ці малоприємні речі, піддалися на першу масштабну провокацію Кремля й обрали собі у президенти Леоніда Кучму, який прямо заявляв, що «майбутнього в України без Росії немає».

Розчарування охопило щонайменше проукраїнську, прозахідну частину суспільства і в другій половині наступного десятиліття – коли після Помаранчевої революції скандал імені «любих друзів» розбив ілюзорну єдність патріотичних сил і повернув до політичного життя (якщо не з «того світу», то точно з «коми») Віктора Януковича і Партію регіонів.

Що цікаво, на відміну від середини 90-х, це друге велике розчарування мало свою персоніфіковану жертву – Віктора Ющенка. Тож один із найкращих президентів у 30-річній історії незалежної України, який заклав підвалини тієї України, яку після Революції гідності будували хоч Петро Порошенко, хоч Володимир Зеленський (тобто персоналії перестали відігравати ключову роль, пасуючи перед ідеєю) – досі отримує негативні коментарі про свою президентську каденцію.

І в цьому велика, можливо, ключова проблема української нації. Вона досі не до кінця усвідомлює ті причиново-наслідкові зв'язки, які керують політичними й економічними процесами в країні. Скажімо, після російсько-грузинської війни 2008 року, коли з трьох основних політичних сил із засудженням агресії Кремля виступила лише одна – саме її представників (президента Віктора Ющенка та ексспікера парламенту Арсенія Яценюка, який прийшов у ту Раду третім номером у списку НУНС) українські виборці прокотили повз другий тур найближчих президентських виборів. Обравши собі майбутнє у вигляді пари Янукович-Тимошенко, чиї партії, хто відкрито, хто приховано, але стали на бік Росії. А потім, буквально через якісь шість років – дивувалися, чому Росія цього разу напала уже на нас.

Очікування українців протягом усієї історії незалежної України практично не корелювали з їхньою реакцією на політичне життя в країні. Хотіли жити багато – але вибирали популістів. Мріяли їздити на хороших автомобілях – але підтримували тих, хто лобіював закони для порятунку нікому, крім власників, не потрібного автозаводу в Запоріжжі. І таких прикладів протягом усієї історії безліч. Скажімо, Леонід Кучма став президентом країни на тлі невдоволення економічною кризою і гіперінфляцією, яка мала місце саме за його прем'єрства. (Причому повноваження в Кучми-прем'єра були не набагато меншими, ніж потім у Кучми-президента.)

Українці досі не навчилися брати на себе відповідальність за дії політиків, яких самі ж обирали до влади. І практично щоразу моментально відділяють себе від своєї ж влади, звинувачуючи у всіх гріхах і розчаруваннях тільки мешканців високих кабінетів на Грушевського і Банковій. Але зараз ситуація значно серйозніша, ніж була у всі попередні роки.

Україна, і це очевидно, вийде з війни у зруйнованому стані. Вийде в ситуацію, коли потрібно буде виконати не просто великий, а колосальний обсяг роботи для відновлення бодай довоєнного рівня життя. І це буде дуже непросто – незалежно від того, хто буде на чолі держави після перших повоєнних виборів, нинішня влада чи хтось з опозиції. Непросто – і неочевидно.

Зараз, коли 75% українців пишаються своєю державою, ситуація проста, як Колумбове яйце. Держава фактично стислася до розмірів Збройних сил України. Які свою роботу, завдяки неймовірній допомозі західних союзників, виконують дуже непогано. А все інше – фактично не функціонує. Україна зараз – і це навіть не особливо приховується – виживає винятково за рахунок західної фінансової допомоги. У цьому немає нічого поганого, це об'єктивний стан речей у країні, яка веде війну з ворогом, що готовий знищити на своєму шляху буквально все – заводи, електростанції, житлові масиви чи навіть цілі міста. Але так буде не завжди.

Не завжди Україна перебуватиме на фактичному утриманні Заходу. Після війни нам доведеться робити все самим. І це буде перше велике випробування – чи зможе (а) влада впоратися з відновленням країни і (б) суспільство контролювати цю владу, водночас допомагаючи їй.

Другим випробуванням стане утримання й закріплення тих ідеологічних позицій, які набуті за час війни. Під ідеологічними позиціями я маю на увазі не тільки дерусифікацію і деколонізацію суспільного простору, а й економічний розрив із колишньою метрополією. Згадайте, як уже після донбаської війни 2014-2015 років лунали заклики про те, що з Росією треба помиритися, бо там дешеві енергоресурси тощо. Щось подібне – у випадку зміни влади в Кремлі і появи «нового Горбачова» – на нас може чекати і в найближчому майбутньому. Але тут треба розуміти, що економіка, за будь-якого режиму, завжди буде для Росії лише одним із політичних інструментів. Точно так само, як мова, церква, телекіноконтент і все інше, що тільки можна використати проти норовливої ексколонії. Не скотитися в ностальгію: «А все-таки, коли дружили з Росією, усе було дешевше, а тепер доводиться платити більше». Це не таке просте завдання, як декому здається. Навіть не відверто проросійські політичні сили, а більш-менш помірковані проукраїнські – намагатимуться педалювати цю тему, заробляючи на ній політичний капітал.

Третє випробування – після відбудови інфраструктури і закріплення та розширення незалежницьких позицій – буде, можливо, найголовнішим. Це рух у напрямку реального, а не декларативного приєднання до об’єднаної Європи. І на цьому шляху на українців чекає багато неприємних сюрпризів. Неприємних з точки зору досі панівної в українському суспільстві лівацької пристрасті до «халяви» і простих рішень. Євросоюз (куди ми тепер ідемо не тільки на словах, а й згідно з Конституцією, маючи який-не-який офіційний статус кандидата) – це не обов’язково заможне життя. В ЄС є різні країни, як Німеччина чи Швеція, так і Болгарія чи Румунія. Сучасна Європа побудована на системі відповідальності й компромісів. Компромісів з боку політиків і відповідальності з боку виборців.

І тут українці можуть перебувати в полоні ілюзій, що така ж система побудована і в нас – мовляв, нинішній стан речей із монобільшістю є лише винятком, а до того були свої коаліціади, були домовленості, багатопартійні уряди. От тільки в тій же Німеччині коаліції (скажімо, остання, «світлофорна») базуються на певних цінностях, на врахуванні позицій і політичних програм усіх учасників цих коаліцій. Саме тому, скажімо, «зелені» з лібералами й погодилися підтримати після останніх виборів СДПН, а не блок ХДС/ХСС. А згадайте легендарну українську історію 2006 року і перебіжку Соціалістичної партії, а простіше кажучи, однієї людини, яка керувала цією партією, із «помаранчевого» табору до регіоналів – за місце спікера парламенту. І де після тих виборів поділася СПУ? А Вільна демократична партія Німеччини існує з 1948 року. І нікуди не зникає, хоча бувала в коаліції як з лівоцентристами-есдеками, так і з правоцентристами-хадеками. А не зникає, тому що у своїх коаліційних переговорах вона враховує власну програму, за яку й голосують її виборці. А виборці, відповідно, враховують на дільницях для голосування цю відданість певним принципам.

Оцій принциповості українцям ще доведеться навчитися – аби зрозуміти, що таке Євросоюз і навіщо взагалі існують ці нібито громіздкі і бюрократичні структури, починаючи з Європарламенту.

Після війни на Україну чекають важкі часи. Можна тішити себе «Планом Маршалла 2.0», але не варто забувати, що ніякої потужної Німеччини уже через 15 років після падіння нацистського режиму Адольфа Гітлера не було б, попри будь-яку фінансову допомогу США, якби німецький народ не взявся за справу. І в політичній царині також. От, наприклад, під час нестабільного періоду Ваймарської республіки уряди мінялися чи не щороку. А вже за 75 років нинішньої історії ФРН коаліції в міжвиборчий період переформатовувалися лише двічі. І основу політичного спектра Німеччини усі ці роки становлять дві великі політичні сили – СДПН та ХДС/ХСС, та кілька менших, ті ж Вільні демократи, а з 80-х ще й «зелені».

Після війни на Україну чекають не тільки важкі часи, а й відповідальні рішення. Рішення, за якими не буде моментального успіху. Це українці також мають усвідомлювати. Бо це сьогодні 75% відчувають гордість, а коли через рік-два після параду перемоги на Хрещатику виявиться, що Україна і досі бідна європейська країна, яка, може, на той момент іще й не вступить до Євросоюзу, – ці 75% переживатимуть зовсім інші емоції. Такі, які зараз охопили лише мізерні два відсотки українців.

За українців нову Україну ніхто не збудує. Точнісінько як ніхто за нас не відвоює наші землі. Українцям допомагатимуть, як допомагають зараз – але робити нам доведеться все самим. Тож, відчуваючи гордість за Україну зараз, треба бути готовим до важкої праці по війні. Щоби через деякий час не відчувати за неї (а насправді – за самих себе) сором.

Артур Левченко, zaxid.net