Які перспективи і небезпеки для молодого покоління й усього соціуму несе наша епоха.

У часі повномасштабної війни всі питання, що не пов’язані прямо з відбиттям російської агресії, часто опиняються поза актуальним полем зору. А втім, деякі з них мають стратегічне значення для майбутнього українського суспільства і держави. Наприклад, освіта. Останнім часом у соцмережах та медіа прокотилась ціла хвиля дискусій щодо цьогорічного Національного мультипредметного тесту (НМТ) та невключення до нього історії України як обов’язково для всіх абітурієнтів предмета. Останні обговорення НМТ спонукають замислитись ширше про питання: як взагалі треба підходити до виховання молоді, на що робити акценти? Шукаючи відповіді на них, не варто забувати і про суміжне – варто також знати, як робити не потрібно, - йдеться у матеріалі zaxid.net.

У цьому суттєво допоможе книга, український переклад якої нещодавно вийшов у видавництві «Наш формат» – «Крихкість інтернет-покоління: як тепличне виховання шкодить сучасній молоді» авторства Ґреґа Лук’яноффа та Джонатана Гайдта. У центрі уваги авторів проблеми, що останніми роками охопили американські університети: підвищена психологічна вразливість молоді, її небажання виходити із зони комфорту, агресивність щодо інших думок, надмірна довіра емоціям тощо. Не всі з перелічених й обговорених у книжці проблем є аж такими актуальними в Україні, як у США. Проте і загальні міркування авторів, і окремі розглянуті ними явища однозначно вартують уваги і в наших реаліях.

Центральною віссю книжки є те, що Лук’янофф і Гайдт називають трьома антиістинами: антиістина крихкості (що вас не вбиває – робить вас слабшими), антиістина емоційного доведення (завжди довіряйте своїм почуттям) та антиістина нас проти них (життя – це битва між хорошими й лихими людьми). Поясненню їх суті, хибності, впливу на молодь і способам подолання і присвячено текст книги.

Антиістина крихкості полягає у впевненості, що найкращим вибором при захисті дітей і молоді є максимально убезпечити їх від всеможливих небезпек. Автори вже на початку книги ілюструють це прикладом щодо арахісової пасти: надмірна турбота щодо уникання випадків алергії і заборона цього продукту в садочках і школах призвела лиш до того, що відсоток тих, хто страждає на відповідну алергію, лише зріс. Серед дітей, яких штучно захищали від арахісу, алергію мали 17%, тоді як серед решти – лише 3%. Пояснення просте: якщо імунна система взагалі не стикається з подразником, то вона не зможе виробити для нього необхідну протидію.

Сам термін «антикрихкість» запровадив американський філософ Насім Талеб. Його суть він передає так: антикрихкі речі та явище – це ті, яким необхідні виклики та подразники задля розвитку. Антикрихкими, зокрема, Талеб вважає і дітей. Лук’янофф та Гайдт наводять влучну цитату: «Готуй дитину до шляху, а не шлях до дитини». Далі за текстом вони розглядають проблеми гіперопіки, нестачі в дітей часу й можливостей для вільних ігор тощо як причини, що роблять нинішнє молоде покоління – покоління Z («зумерів») – відмінним від попередніх. І відмінних не в ліпший бік.

Українські діти та підлітки, для яких щоденним досвідом стали повітряні тривоги, ракетні удари, зруйновані міста й вимушене переселення, точно не страждають від нестачі викликів, що гартують їхню антикрихкість. Тут потенційно маємо справу з протилежною проблемою: що буде з поколінням, на долю якого в юному віці випало аж забагато випробувань – і далеко не ігрових чи буденних. Цікаво буде порівняти за певну кількість років нове покоління американців, вихованих у режимі гіперопіки і чутливих до найменших проявів емоційного дискомфорту, та їхніх однолітків з України, на чиє дитинство припала трагедія війни і котрим звичні дитячі розваги замінили нові ігри – наприклад «хто не встиг до сховища під час тривоги – той програв». Водночас війна, будемо вірити, не назавжди. Тож у майбутньому схожі до американських дилеми можуть постати і в наших реаліях.

Куди більш актуальними для української реальності видаються проблеми, пов’язані з антиістинами емоційного доведення та «ми проти них», хоча також не завжди в той же спосіб, що описаний у книзі. Лук’янофф та Гайдт фіксують різке зростання серед студентів покоління «зумерів» відсотка тих, хто страждає (реально чи уявно) на депресію та різні форми тривожності. Вихователі, батьки, вчителі, а дедалі частіше й адміністрація та викладачі в університетах – під впливами новомодних «прогресивних» підходів – часто лиш сприяють цій тенденції, спрямовуючи зусилля не на пошук коренів проблеми, а на створення додаткових «захищених просторів», де учня чи студента ніщо не вводитиме у стан дискомфорту. Як результат – серед більшості американських студентів (58% на 2017 рік) поширилось переконання, що університет має бути місцем, де вони не стикатимуться з нетолерантними й образливими ідеями. Це доповнюється дихотомічним мисленням, що всі, хто мислить не так, як вони, – апріорі вороги. І навіть дискусія з ними – це не щось бажане й нормальне, а легітимізація «дискримінаційних» ідей опонентів.

Це несе загрозу самій сутності того, чим є університет – простором для дискусії, складних питань, моральних і філософських дилем, простором, де вчать піддавати сумніву, критично аналізувати і вміти вести полеміку. З усім цим в американських вишах дедалі частіше виникають проблеми. Звикнувши довіряти власним емоціям навіть там, де цього робити не варто, і застосовуючи те, що автори звуть «катастрофічним мисленням» (віра в найгірший з можливих наслідків певної дії чи явища), частина студентів гостро виступає проти будь-чого, що видається їм образливим. Вимагають усунути з навчальних курсів тексти чи авторів, які їм не подобаються і які, на їхню думку, «білі супремасисти», гомофоби чи хтось там іще, зривають виступи запрошених спікерів, чиї ідеї суперечать їхнім уявленням, вимагають звільнення викладачів, які недостатньо дотримуються «прогресивної» «лінії партії» тощо.

Усі ці проблеми автори детально аналізують і, попри всі свої намагання, не можуть повністю ігнорувати факту, що головна відповідальність за ці явища лежить на плечах лівих, а не правих активістів, з їхнім викривленим уявленням про соціальну, майнову чи іншу справедливість. Додамо до цього популярне нині поняття «мікроагресії», яке привчає бачити в будь-якій фразі чи дії наперед запрограмований прояв дискримінації, змішаємо з не менш популярною теорією інтерсекційності, що також акцентує на суто негативних явищах і часто ігнорує все, що їй суперечить, – і отримуємо гримучу суміш.

Хоч і за наявності дещо інших вихідних даних, та все-таки проблема здорової дискусії й «культури скасування» дедалі частіше проявляється і в наших реаліях. Суттєва відмінність – у нас ініціаторами «кенселення» когось чи чогось рівною мірою виступають прихильники і радикально лівих, і радикально правих. Найчастіше це стається довкола спірних історичних моментів або постатей. Нещодавній приклад – скандал довкола коментарів історика Ярослава Грицак для французької газети Le Monde щодо Степана Бандери. Хоча в самих коментарях не було сказано нічого крамольного, проте для багатьох суто науковий, а не героїчно-міфологізований погляд на постать Бандери став достатнім приводом накинутись на Грицака і влаштувати справжнісіньке «полювання на відьом».

Ці тенденції наводять Лук’яноффа та Гайдта на роздуми про витоки такого відкидання свободи слова та здорової дискусії. І в книжці вони наводять два важливі історичні приклади. Перший стосується німецького філософа Герберта Маркузе, чиє есе 1965 року «Репресивна толерантність» є одним із найбільш шкідливих текстів за останні пів століття. Головна ідея Маркузе – толерантність і свобода слова насправді корисні лише панівним групам. Тож дискримінованим потрібно проявляти цілковиту нетолерантність до ідейних опонентів і заради досягнення «справжньої» свободи треба затикати рот усім, хто мислить «неправильно». За словами Маркузе, «реалізація громадянських прав тими, хто їх не має, передбачає позбавлення цих прав тих, хто заважає такій реалізації». Нинішні поборники «справедливості та рівності» у багатьох країнах, часто і в Україні (хоч це й менш помітно, ніж на Заході), вірно слідують заповіту Маркузе – вимагають прав і свобод, при цьому цілковито заперечуючи право на них для ідейних опонентів і «скасовуючи» їх за відстоювання власних цінностей.

Щоб зрозуміти, до чого веде такий підхід, не обов’язково вивчати нинішні протести в університетах чи, радше, суспільствах. Автори «Крихкості інтернет-покоління» самі згадують про феномен хунвейбінів – загони молодих активістів (найчастіше студентів), котрі в роки «Культурної революції» в Китаї часів Мао Цзедуна цькували і нерідко вбивали тих, кого вважали відступниками від єдино правильного бачення світу. Здавалось би, історія дає достатньо прикладів, щоб зрозуміти, що це шлях в нікуди. Але популярність лівих ідей серед західної молоді не дає спочивати на лаврах, вважаючи, що цей урок історії належно засвоєно.

Попри часто інші витоки проблеми, вона актуальна і для нас. Небажання і невміння дискутувати (не лише серед молоді, а й загалом у суспільстві), поділ людей на «своїх» та «чужих» у різних сферах, зокрема політичній, нездатність вийти поза власну інформаційну «бульбашку» – усе це симптоми реально наявної проблеми. Вона зараз, вочевидь, не найбільша для українців. Але так буде не завжди.

Головна актуальність книжки Ґреґа Лук’яноффа та Джонатана Гайдта для українського читача полягає не так у вниканні в тонкощі американської освітньої системи та її реальних чи вигаданих проблем, як у привертанні нею уваги до загальних проблем. Бажання штучно ізолюватися від небезпек чи просто не помічати їх (як не згадати про обіцянки президентом Зеленським шашликів на травневі свята 2022 року), надмірна піддатливість емоціям і вбачання в будь-кому, хто мислить інакше, ворогів – усе це явища, які насправді загрожують не лише так званому «інтернет-поколінню», а й кожному суспільству в цілому. Україна й українці – не виняток.

Роман Лехнюк, zaxid.net