Світ і надалі відкриває для себе факти абсолютно безглуздої жорстокості, тотального ігнорування вимог конвенцій щодо поводження з полоненими та захисту жертв війни.

Цивілізована частина землян здригнулася від Бучі, Ізюму, катівень Херсонської області. Попереду ще буде багато подібних відкриттів, на жаль. З іншого боку, західні джерела, що описують поведінку “асвабадітєлєй” у Другій світовій, також малюють подібну картину. Різниця – катівні ГУЛАГу тоді були цілком легальні і були частиною державного механізму СРСР. 

Чому так, розповідає Віктор Кевлюк, експерт Центру оборонних стратегій у матеріалі LB.

Почнемо з 64-ї окремої мотострілецької бригади 35-ї загальновійськової армії Східного військового округу. Це власне ті, хто скоював злочини у Бучі. Одразу зазначу, що терміну давнини для злочинів проти людяності не існує, тому маскування для особового складу цієї бригади стане основним змістом життя. ППД бригади – селище Князе-Волконське Хабаровського краю. Без Google Maps це місце знайти складно. В ЗС РФ ця бригада – втілення всіх жахів російського військовослужбовця про пекло. Навколо в/ч – довгий шлейф всілякої дичі, починаючи з нестерпних побутових умов (уявіть собі ситуацію, коли взимку в Хабаровському краї люди пишуть “в казармах холодно”), гидотне харчування, нова форма – для обраних, влітку і часто-густо – і взимку, особовий склад живе у палатках (тайга, комарі розміром з “мавік”). Замість лазні – яма з водою. Вона ж – пральний комбінат. Тобто розкрадати тил – нормальний стан речей у цій бригаді. 

З медицини є медрота, котра має на озброєнні санінструктора і трохи парацетамолу від усіх хвороб. Чудова внутрішня атмосфера – нестатутні відносини, як основа правопорядку, знущання, побої, національні угруповання, котрі гноблять всіх у вільний від міжетнічних розборок час. Відбирати мобілки, банківські картки, гроші – звичайний стан речей. До Хабаровська – кілометрів тридцять, але прокуратура не надто переймається станом справ у частині. Щоб сісти, треба учворити щось дивне навіть для цієї в/ч. Останній вирок – у 2019-му, строковик отримав 1,5 роки за неуставщину. Участь у всьому цьому активно беруть прапорщики, сержанти, а подекуди й офіцери (змусити бійця декілька діб ходити у протигазі та броніку – нормальна “виховна робота”, поставити строковика “на лічильник” – легко! “Вихователь” отримав умовний строк і лише втручання правозахисників змінило вирок на повноцінні 3,5 роки за гратами. 

Строковики ковтають голки, жруть хлорку жменями, щоб хоч якось звідти вибратися. Ось ще історія про цю бригаду: у 2015 група піхотинців до смерті побила перехожого. Кухар в/ч йшов повз, спробував захистити людину, але отримав сам. Патруль тамтешнього ВСП був присутній, але не втрутився. Кухар дістав травмат і зробив декілька пострілів у повітря, що і дозволило йому не вмерти також.

Тепер уявіть ситуацію, коли ця звірина опинилася у Бучі, у порівнянні з Князе-Волконським котра – рай Господній. Нагадаю, що за 64-ю бригадою ще обліковані розправи над цивільними у селі Андріївка Київської області.

Продовжимо екскурсію по “місцях бойової дичі”. Селище Сергіївка Приморського краю, ППД 127-ї мотострілецької дивізії 5-ї загальновійськової армії Східного ВО. Разом зі штабом дивізії дислоковані 143-й та 394-й мотострілецькі полки. Картина – як у Князе-Волконському, але гноблять вже й контрактників. У 2017 побилися якутське і дагестанське етнічні угруповання, відео “битви” злили в мережу. 

Гомін-паніка-комісія-з-Москви: ініціаторів бійки звільнили по-тихому, решті наказали мовчати. У 2017 в Уссурійську, котрий – ППД 872-го артполку дивізії, знайшли обезголовлений труп військовослужбовця цього полку майора Андрія Головльова. У 2018 у Сергіївці знайшли інший труп у військовій формі, чогось теж без голови. 

 

У 2019 з Сергіївки втік контрактник Роман Сапегін. Він зміг добігти до правозахисників і розповів багато цікаво, про що ми вже прочитали абзацом вище. Історії на кшталт “минулого року у в/ч застрелився чатовий, ще двох строковиків на смерть переїхав “Урал” прямо на полігоні, ще один солдат повісився” – зміст повсякденної діяльності в цій дивізії. 

 

 

Призові місця по кількості дезертирств та СЗЧ в російській армії тримають гарнізони Хабаровськ, Сергіївка та Уссурійськ. Але топчик – Московська область, де квартирує 1-а танкова армія Західного ВО. Лідирує Наро-Фомінськ, ППД 4-ї танкової дивізії, котра “Кантемирівська”. У лютому 2017 солдат Ілля Горбунов отримав задачу перегнати не зовсім справний танк на танкодром, але танк з несправними гальмами впав у річку з мосту, перекинувся, солдат втопився. На суді командир взводу покійного, ст.лейтенант Олег Леонтьєв, котрого намагалися притягнути по статті за службову недбалість, попросив врахувати, що він виконував бойові задачі на території “суміжної держави” (грався в “іхтамнетов” на Донбасі). І суд врахував – 3 роки условки з випробувальним терміном 2 роки. І все. Загалом в Кантемирівській дивізії побої, здирництво, невмотивована жорстокість – норма життя.

 

 

 

 

Цей культ не вважається чимось неймовірним: підсліпувата і тотально заангажована російська Феміда за період 2016-2020 років розглянула 1268 справ про позастатутні відносини та ще 292 справи по статтях “насильство по відношенню до начальника» та «образа військовослужбовця”. Третина справ була закрита, обвинувачені відбулися легким переляком, компенсували збитки та сплатили штрафи.

 

 

Зазирнемо поверхом вище, там теж цікаво. 

47-а танкова дивізія 1-ї танкової армії Західного ВО, командир дивізії – полковник Євген Дорошенко. Якось комдив отримав 4 роки колонії із позбавленням права займати посади в армії. Але – апеляція, звільнення від покарання за закінченням терміну давності. А судили Дорошенка за те, що він заборонив викликати лікаря сержанту, котрий напився і почув себе зліше, ніж зазвичай, а комдив намагався приховати факт пиятики.

30-а окрема мотострілецька бригада 2-ї загальновійськової армії Центрального ВО, командир бригади – полковник Ігор Коледа. По російських базах даних полковник проходить як особа, що ухиляється від сплати аліментів. У 2020 відмовився звільнити офіцера, котрий був притягнутий до відповідальності за корупцію. За такі справи притягнутий до адміністративного штрафу за відмову виконати законну вимогу прокуратури. 

У залісських – 12 армій. З 12 командармів троє взагалі не декларують жодної нерухомості та живуть у службових квартирах, решта показала одну-дві невеличкі квартири. З загального ряду вибилися командувач 1-ї ТА генерал Сергій Кисіль, котрий має квартиру площею більше 100 м2, але найзаможнішим був командувач 20-ї загальновійськової армії генерал Андрій Іванаєв (зараз усунутий від посади), котрий мав квартиру 68 м2 та три земельні ділянки 48,5 соток. Українське декларування показує нам, що у кожного скромного держслужбовця жінка – успішна бізнес-вумен. 

Але на болотах – не так: дружини командувачів мають середню зарплату 21 тисяча дерев’яних на місяць. Для порівняння: в Бурятії середня зарплата – 22.500. Кожен третій командарм має борги по комуналці та несплачені аліменти. Кожен п’ятий офіцер був оштрафований за порушення правил дорожнього руху, кожен шостий не сплатив штраф вчасно. Багато хто позбавлявся прав за водіння у нетверезому стані або провокацію ДТП. 

Ще один цікавий зріз – матеріальне становище командирів дивізій і бригад. Те, що комбриг в Бундесвері заробляє втричі більше російського – не новина. Але щоб зрозуміти розмах і масштаби пограбувань окупованих територій, подивимось на цю зграю через фінансову призму.

Середня зарплата заступника Шойгу – 1,2 млн. дерев’яних на місяць, командувачів округів та окремих родів військ – 900 тис., офіцерів ГШ – 300 тис., а ось командарми, командири дивізій і бригад живуть скромніше, заробляючи в середньому 160 тис. на місяць. 

Ось це озвіріле стадо, котре по дорозі знищує в різний спосіб само себе, до нас і завітало. Саме ці бойові колективи і намагаються “звільнити” нас не зрозуміло від чого. Патологічна жорстокість виховується та всіляко культивується в армії Росії, саме результати цього виховання ми бачимо будь де на полях боїв, на тимчасово окупованих територіях, всюди. Але потрапивши в полон, росіяни опиняються в абсолютно незрозумілому їм середовищі, де до них, полонених, ставляться краще, ніж у їхніх частинах.