Історії родин, об'єднаних втратою: великий репортаж з Марсового поля, де ховають військових
Опубліковано : Іванна Капустянська
Герої не вмирають. Вони продовжують жити у спогадах близьких. У пережитих разом історіях. У кожному "дякую". Бо пам'ять, як і любов, буває вічною.
Марсове поле – на сонячному боці вулиці. На світлій межі світу. Як минав там Великдень, читайте в ексклюзивному репортажі 24 Каналу.
Марсове поле – меморіал, де від початку повномасштабної війни України з Росією ховають загиблих воїнів. Навпроти через дорогу – пологовий. Коли на світ з'являються нові життя, за декілька кроків прощаються з героями, які вибороли для них майбутнє.
Рідні майже щодня приходять до Героїв. Розповідають їм новини, діляться тим, що болить, й тим, що, зрештою, дає сили усміхнутися крізь сльози. От тільки у відповідь нічого не чують. Лише вітер літає поміж могил, торкаючись синьо-жовтих прапорів.
Марсове поле не має жодних воріт або загорож. Здається, що герої можуть будь-якої миті ступити у своє місто. Львів запам'ятовує імена, як обереги, й дякує за засніжений березень, який перейшов у великодній квітень, всипаний вишневим цвітом. До Львова не прийшли, бо зупинили у Бучі, Гостомелі, Ізюмі, бо щодня зупиняють у Бахмуті.
Львів та Бахмут на карті розділяють понад 1 200 кілометрів. Львів та Бахмут на Марсовому полі розділяє останній подих, останній удар серця, а тоді – шлях додому, через Дніпро, зі Сходу на Захід.
Оці ряди – майже всі з Бахмутського напрямку, – розповідає жінка. – Майже щодня приходжу, і бачу, як з’являються свіжі могили. Наша ціна перемоги, яку, на жаль, ще не всі усвідомили.
Бахмут. Краматорськ. Білогорівка. Богородичне. Кожен, хто приходить на Марсове поле, береже у своєму серці населений пункт, де обірвалося рідне життя. Назви вимовляють тихо. Іноді – навіть пошепки, - йдеться у матеріалі Мар'яни Бекало, "24 канал".
На Великдень на Марсовому полі – людно. Бабусі у чорних хустках тримають срібні хрестики. Дівчата ховають сльози за "темними" окулярами. Маленька дівчинка у чорній сукні ловить сонячний зайчик, який торкається її щоки, й посміхається так, ніби знає щось відоме тільки їй.
"Єдину дитину мала, і вона лежить тут"
Жінка у жалобі витирає сльози.
Скажіть, будь ласка, чому ви сьогодні прийшли на Марсове поле?
Ой, дитинко, одну єдину дитину я мала, і вона лежить тут. Куди ж я сьогодні піду?
Як звали Героя?
"Юрій Попов. Загинув на Харківщині".
"Хлопці загинули за життя зі зброєю в руках"
Воїн Роман, комісований після поранення, розповідає, що прийшов "своїх хлопців відвідати". Поруч з Героєм – його діти. Маленька донечка грається на залитій сонцем траві.
Як ви пояснили їй, чому сьогодні йдете на Марсове поле?
"Я сказав дітям, що їду до своїх хлопців, і вони вирішили зі мною".
Коли Роман розповідає про друзів, його обличчя освітлює усмішка.
Хлопці загинули за світлу справу. Ми, християни, кажемо, що люди пішли до Бога. Вони загинули зі зброєю у руках. Це благородна смерть. За світле, за майбутнє, за життя.
"Ми тут – вже велика родина. Чужих людей і могил нема"
На Марсовому полі всі – свої. Чужих людей нема. І чужих могил – теж. Живі діляться з живими теплом, а з мертвими – молитвою.
Ми тут – вже велика родина. То всі – вже наші рідні. Ми за них молимося, – каже мама Олександра Спринчане, який загинув на Донеччині.
А його дружина додає: "Ми хоч їх живими не знали, але знаємо про них стільки історій, що таке враження, наче з дитинства всі разом були".
Розкажіть, будь ласка, яким був ваш чоловік?
"Надзвичайно доброю душевною людиною. Ніколи нікому не відмовив, коли просили про допомогу. Мав надзвичайно багато друзів. Вони зауважували: навіть, якщо у житті до Олександра хтось погано ставився, він ніколи не відповідав злом на зло. Завжди залишався добрим. Якими важкими не були б дні, завжди усміхався. Побратими розповіли: навіть коли тривали дуже важкі бої, він все одно усміхався й підбадьорював. Любив рибалку. Навіть на війні просив передати йому снасті".
Отримати нові вудочки Олександр не встиг. Тому дружина принесла подарунок на Марсове поле. Тепер вудочки тримають синьо-жовтий прапор, а вітер, який прилітає до могили, розповідає їм про ріки та озера.
"Коли їх відводили у тил, ще на Херсонщині, на базу відпочинку, там було озеро, господар дозволив Олександру порибалити. Він тоді написав: "Котику, я такий щасливий, я на рибалку сходив".
"Зробив пропозицію коханій на війні"
Чому сьогодні ви тут?
"Тому що тут похований мій молодший брат, – відповідає дівчина, яка йде до виходу разом з татом. Він робить декілька кроків вперед, але уважно слухає, що розповідає донька. – Микола Заливчук. Краматорськ. Йому було 25 років. Кандидат у майстри спорту з кікбоксингу. Займався спортом усе життя. Зробив пропозицію коханій під час війни. Пішов добровольцем, не чекаючи повістки".
Красива, але дуже стомлена жінка веде за руку донечку.
До кого ви прийшли сьогодні на Марсове поле?
"До чоловіка, – відповідає жінка зі сльозами на очах. – Роман загинув у селі Кліщіївка".
"Найгірше, коли батьки ховають дітей"
Чому на Великдень ви прийшли на Марсове поле?
Коли жінка починає говорити, її голос тремтить. Сліз не видно за скельцями затемнених окулярів.
Я тут кожен день. Син похований, Тарас. Був командиром розвідки. Загинув на Донеччині. Знаєте, це такий страшний біль. Це – така ціна нашої перемоги. Найгірше, коли батьки ховають дітей. Тарасу було 29 років. Рівно 100 днів не дожив до тридцяти. Загинув при обстрілі міста. Виводив всіх з позицій. Остання машина. Їх обстріляли.
Біля багатьох могил – лавочки. На одній з них сидить чоловік.
"Брат у мене загинув. Іван, – відповідає після короткої паузи. – Загинув біля Краматорська. Десь три тижні тому. Яким він був? А яким може бути брат. Найкращий, найлюбіший, наймиліший".
"Коли він усміхався, ми хотіли жити"
Чому ви сьогодні тут?
"Прийшли до друга сім'ї, – розповідає дівчина. – Навіть більше, ніж друг сім’ї. Він був як рідний брат. Старший рідний брат. Петро Солотва, 24 бригада, позивний "Папай". Найдобріший. Найщиріший. Найвеселіший. Дуже боляче говорити, бо дуже його бракує".
Яким він був?
"Він завжди знаходив слова підтримки. Ми були тут у тилу. Питали: як ти, що ти, чим допомогти? А коли він усміхався, й ми хотіли жити. Загинув у Нью-Йорку Донецької області 24 березня внаслідок попадання керованої протитанкової ракети. Він їхав у машині з позицій, забирав хлопців. Мав їхати додому".
З Марсового поля у місто виходить літня жінка. Витирає сльози. Ділиться історією своєї втрати. Прийшла на Великдень відвідати сусіда, Героя Віталія Мельника, який виріс на її очах. Це була історія щасливого львівського дворика, де всі знають одне одного. Раніше Віталія чекали вдома, а тепер навідують на Марсовому полі.
Коли почалася повномасштабна війна, пішов сам у військкомат. Воював до листопада. Двоє дітей залишилося. Мама, яка його сама виховала. Сьогодні такий день прийшов. Він казав: 80 бригада "Хто як не ми, ми перші".
"Мама десантника не має плакати"
Ще зовсім молода й фантастично красива жінка – Анна – розповідає, що прийшла до єдиного сина – Михайла Міхеєва. Повномасштабну війну він зустрів у Чорнобилі. Далі був Ірпінь. Гостомельський аеропорт. У Бучі Герой отримав тяжке поранення. Але після Дня народження повернувся на фронт. Вже у Краматорськ. Там виконував завдання біля Богородичного. Загинув у 25 років.
Коли Анна згадує сина, її обличчя світліє. З'являється усмішка. Лагідна, ніжна, материнська.
Яким був Михайло?
"З особливим почуттям гумору, дуже нестандартним мисленням. Трішки інтроверт, але друзів мав багато: усі тягнулися до Михайла. Дуже багато працював. Скільки його пам'ятаю, у всі свята працював. Казав: нічого, потім відпочину. Тепер тут відпочиває (пауза). Він такий афігєзний був – метр дев'яносто. Такий класний. Татуювання в нього були. Тепер я зробила".
Анна показує тату котика на руці. Додає, що залишилося тільки розфарбувати його. А поки лінії чорної фарби на шкірі бережуть у собі більше, ніж всі скарби світу.
"У його стилі", – каже Анна, з любов'ю торкаючись котика.
Далі Анна розповідає, що Михайло мав одружитися. Подарував коханій каблучку з діамантом.
Анна приходить до сина майже щодня.
Ми ще не навчилися жити з тим. Але вже пройшло пів року. Понад пів року. Ми вже приходимо, каву беремо, як у гості прийшли до дитини. Щось можемо розказати. Ми – згорьовані. Але ми вчимося жити, щоб не було соромно за нас. Син казав: мама десантника не має плакати,
– підсумовує Анна й усміхається.
Марсове поле – не про смерть, а про любов
Бо любов не визнає смерті, а каже:
- принести перші весняні квіти;
- поділитися турботливо розписаними писанками;
- купити улюблені цукерки;
- подарувати "Мрію" (і в цій іграшці – так багато сили, як в Ан-225).
На Марсовому полі – сотні могил. Вони бережуть бойові прапори, квіти, писанки, паперових ангелів та навіть улюблені речі полеглих воїнів як-от бейсбольний м'ячик, рибальські снасті чи мерч улюбленої футбольної команди
Фото Андрія Шуманського для 24 Каналу
Джерело: 24 канал
Укрзалізниця призначила додаткові поїзди зі Львова до Варшави 
