Коли офіціанту пояснили, що він виганяє фронтову волонтерку, він навіть не думав перепросити. 

Фронтова волонтерка Діана Макарова поділилась історією про львівський заклад на своїй фейсбук-сторінці, - пише "Бомок".

За словами Макарової, він сказав, що їй “не пасує” сидіти і курити під їхнім рестораном. 

“Ми здивувались, але я пересіла подалі. Дівчатка, що були зі мною, лишились стояти перед ресторанчиком. Одна з них курила теж”, – розповідає жінка. 

Вона подумала, що, можливо, у цьому місці заборонено, курити, проте там не було жодного попередження та стояла спеціальна курильна урна. Тож волонтерка вирішила з’ясувати, що саме “не пасує” ресторанові. Офіціант пояснив, що дівчатам стояти і курити можна, “а вам не можна було сидіти перед нашим рестораном”.

Діана Макарова вказує, що після цього діалогу до неї прийшло розуміння:

“До їх ресторану не пасувала стара жінка-інвалід. Здається, вони боялись, що таке видиво відлякає їм клієнтів. Їм навіть не було соромно, вони були впевненими в своїй правоті. Вони сказали це чітко, словами через рот – дівчатам стояти і навіть курити можна, жодних претензій. Старій жінці з фізичним обмеженнями сидіти біля ресторану не можна”, – пише вона. 

Волонтерка зазначає, що вони були вдягнені пристойно, як пересічні люди. 

“Звичайно, в такій компанії складно було побачити фронтових людей”, – додає вона. 

Коли офіціанту пояснили, що він виганяє фронтову волонтерку, він навіть не думав перепросити. 

“Офіціант, який відганяв мене від ресторану, не те що не збирався вибачатись – ні, він, підвищуючи голос і просто грубо бикуючи, тут же повторив, що от дівчатам можна стояти перед рестораном, а мені отак сидіти (він покосився на мою палицю) – ні”, – розповідає Макарова.

Вона зазначає, що її аргумент про те, що “у нашій країні вже є і скоро буде ще більше інвалідів” лише насмішив відвідувачок, які чули їхню розмову. Пізніше перед жінками вибачився адміністратор “всміхаючись гумовою неживою посмішкою”.

“Я хотіла покликати волонтерів та поранених бійців, адже у Львові я мала купу знайомих волонтерів та бійців, я знала точно – я мріяла, щоб всі ці побиті, покручені війною люди прийшли і сіли навкого того ресторану. Щоб ми сиділи перед рестораном, розкинувши свій бівуак на всю пішохідну частину – безногі та безрукі, сліпі, на милицях, з тростинами, протезами і мовчки доводили країні – хто, як не ми пасуємо тобі, країно? Але не мала більше сил. (…) Я повернулась додому, запхала поглибше свої інвалідські комплекси і знову готуюсь до виїзду на фронт. Я знаю, фронту я пасую. Але ви, хто лишається в світлих, мирних ще містах – зважте на те, що скоро країну буде переповнено людьми з тілами, покрученими і побитими війною. Навчитись непомітно подавати руку допомоги цим людям, навчитись доводити їм щомиті, що вони такі ж як всі, ба навіть в чомусь кращі, навчитись доводити власній країні, що ми пасуємо їй як ніхто – одна з задач нашої країни після перемоги. Про це – в тому числі про це! – шумлять прапори на Марсовому полі”, – підсумувала волонтерка.