Фронтову волонтерку вигнали із-під ресторану у Львові, оскільки її інвалідність «не пасувала» до елітного закладу

Коли офіціанту пояснили, що він виганяє фронтову волонтерку, він навіть не думав перепросити. 

Фронтова волонтерка Діана Макарова поділилась історією про львівський заклад на своїй фейсбук-сторінці, – пише “Бомок”.

За словами Макарової, він сказав, що їй “не пасує” сидіти і курити під їхнім рестораном. 

“Ми здивувались, але я пересіла подалі. Дівчатка, що були зі мною, лишились стояти перед ресторанчиком. Одна з них курила теж”, – розповідає жінка. 

Вона подумала, що, можливо, у цьому місці заборонено, курити, проте там не було жодного попередження та стояла спеціальна курильна урна. Тож волонтерка вирішила з’ясувати, що саме “не пасує” ресторанові. Офіціант пояснив, що дівчатам стояти і курити можна, “а вам не можна було сидіти перед нашим рестораном”.

Діана Макарова вказує, що після цього діалогу до неї прийшло розуміння:

“До їх ресторану не пасувала стара жінка-інвалід. Здається, вони боялись, що таке видиво відлякає їм клієнтів. Їм навіть не було соромно, вони були впевненими в своїй правоті. Вони сказали це чітко, словами через рот – дівчатам стояти і навіть курити можна, жодних претензій. Старій жінці з фізичним обмеженнями сидіти біля ресторану не можна”, – пише вона. 

Волонтерка зазначає, що вони були вдягнені пристойно, як пересічні люди. 

“Звичайно, в такій компанії складно було побачити фронтових людей”, – додає вона. 

Коли офіціанту пояснили, що він виганяє фронтову волонтерку, він навіть не думав перепросити. 

“Офіціант, який відганяв мене від ресторану, не те що не збирався вибачатись – ні, він, підвищуючи голос і просто грубо бикуючи, тут же повторив, що от дівчатам можна стояти перед рестораном, а мені отак сидіти (він покосився на мою палицю) – ні”, – розповідає Макарова.

Вона зазначає, що її аргумент про те, що “у нашій країні вже є і скоро буде ще більше інвалідів” лише насмішив відвідувачок, які чули їхню розмову. Пізніше перед жінками вибачився адміністратор “всміхаючись гумовою неживою посмішкою”.

“Я хотіла покликати волонтерів та поранених бійців, адже у Львові я мала купу знайомих волонтерів та бійців, я знала точно – я мріяла, щоб всі ці побиті, покручені війною люди прийшли і сіли навкого того ресторану. Щоб ми сиділи перед рестораном, розкинувши свій бівуак на всю пішохідну частину – безногі та безрукі, сліпі, на милицях, з тростинами, протезами і мовчки доводили країні – хто, як не ми пасуємо тобі, країно? Але не мала більше сил. (…) Я повернулась додому, запхала поглибше свої інвалідські комплекси і знову готуюсь до виїзду на фронт. Я знаю, фронту я пасую. Але ви, хто лишається в світлих, мирних ще містах – зважте на те, що скоро країну буде переповнено людьми з тілами, покрученими і побитими війною. Навчитись непомітно подавати руку допомоги цим людям, навчитись доводити їм щомиті, що вони такі ж як всі, ба навіть в чомусь кращі, навчитись доводити власній країні, що ми пасуємо їй як ніхто – одна з задач нашої країни після перемоги. Про це – в тому числі про це! – шумлять прапори на Марсовому полі”, – підсумувала волонтерка.