Коли військові потрапляють на реабілітацію у психіатричне відділення, лікарі у першу чергу намагаються відновити їхній сон, зменшити емоційне коливання, прибрати тривожні та депресивні стани.

- Я потрапив у ситуацію, коли розстріляли майже всю мою команду. У ній був мій побратим, з яким я ще в Києві дружив. У нього влучило сімнадцять куль. Я тримав його за руку, але нічого не міг вдіяти, бо нас закидували мінами. Я отримав поранення ноги, потрапив в госпіталь. А потім в мене почав "підтікати" дах. Мій друг мені снився щоночі. Спершу було багато болю, потім агресія, потім знову біль, потім зник сон. З моменту евакуації до потрапляння сюди я не спав 45 днів. Уявляєте, що таке 45 днів без сну?

Саша — високий, дужий, з широчезними долонями. До 24 лютого 2022 року працював маркетологом. Коли почалося повномасштабне вторгнення, вивіз дружину з дитиною за кордон і пішов в армію.

Уже десять місяців Саша проходить психологічну реабілітацію у різних центрах. У відділенні для військових психіатричної лікарні він наразі знаходиться найдовше з усіх пацієнтів.

Саша лише один з тисяч військових, що бачили пекло і не можуть його забути. Але вчаться з цим жити.

Тиша і сон

Поверх психіатричної лікарні, де знаходяться військові — це два невеликих коридори з виходами в палати й до кабінетів лікарів. Біля рецепції — прапори з шевронами різних бригад і подяками від військових, що пройшли лікування.

Навпроти однієї з палат — зоопарк: два коти, ігуана, пітон, кілька ящірок і багато верескливих папуг. У спільному просторі — диван і полиця з книгами. Лікарі й медсестри виносять на столик у коридорі ліки та видають вранішні таблетки пацієнтам. Військові беруть свої дозування і розходяться палатами.

Більшість пацієнтів у відділенні мають контузії, повʼязані з мінно-вибуховими травмами. У частини діагностований тривожно-депресивний розлад. Це стан, при якому люди не мають настрою щось робити, погано сплять, мало їдять і досить тривалий час почуваються втомленими. Часом це супроводжується симптомами посттравматичного стресового розладу.

— Коли теща ловить тебе біля вікна, а ти їй кажеш: "Не включай світло, бо там п*дари заходять" — це не дуже добре, — говорить Саша. — Я цього всього не памʼятав, а вона мені каже один раз, другий, третій. Тоді я вже попросився до сімейного лікаря, він виписав направлення до психіатра, а той не зміг мене слухати та сказав іти у військовий госпіталь. Потім побратимка розповіла про це місце і тепер я тут.

Перші десять днів Саша просто спав. По три години, на ліках, але спав. Поступово ставав менш дратівливим. Потім лікар скоригував дозування медикаментів, почалася робота з психотерапевтом.

— Бо просто спати — немає сенсу. Адже що вночі, що вдень у тебе постійні флешбеки, — продовжує Саша. — Коли був мій перший бій, ми поклали достатньо народу. Їх було видно прямо з вікна. Після тієї ночі, я дивився в приціл і побачив кішку, яка їла п*дарів. Коли був вдома, якось прокинувся посеред ночі, а мій кіт Васька стукає у вікно. Я дивлюся на нього і сну більше немає. Взагалі. Це не те, що ти втомився. Просто сон пропадає. Таблеток недостатньо. На все треба час.

Часу у військових тут достатньо. Є обовʼязкові процедури, фізіотерапія, прийом медикаментів, консультації з лікарями, але дозвілля вони проводять як заманеться. Саша читає і слухає книжки. Зараз — "Есенціалізм" Ґреґа Маккеона, до цього — "Чорного лебедя" Нассіма Талеба. Те, що було дотичне до його цивільної професії. Буває, до військових приходять волонтери. Проводять заняття з мистецтва, якось організовували похід в кінотеатр. Показували "Мої думки тихі".

Але ранок у відділенні для Саші, як і для багатьох інших військових, починається зі спортзали. Не лише тому що треба підтримувати фізичну форму. Усі тут намагаються втомлюватися, аби краще засинати.

До спортзалу нас веде Віктор. Йому 53 роки й він — багаторазовий чемпіон з паверліфтингу. До повномасштабного вторгнення працював вчителем у школі, але за місяць до великої війни ще встановлював рекорди Європи на чемпіонаті Євразії. На руці у Віктора браслет з бісеру. Каже, подарунок від учнів — дівчата на війну завʼязували.

— У перший день пішов у військкомат, мені на коліні виписали повістку і я поїхав у Чернігів, а потім 10 місяців брав участь у бойових діях — сім місяців на Вугледарі й три у Бахмуті. Ми — окремий взвод ПЗРК. З побратимом збили шість вертольотів і один Су-25, — розповідає Віктор. — Після першої контузії мене додому не відправили. А другий раз… Ми були на сході. Морози -20, на два тижні в нас було лише дві окопні свічки. Зайшла "вертушка", ми захопили ціль, постріл пішов, ракета вийшла. Але в цей момент "вертушка" порівнялася з п*дарським бліндажем. А ракета реагує на тепло. Оскільки це були морози, п*дари топили добре — від бліндажа йшло більше тепла, ніж від "вертушки". І ракета пішла в бліндаж, вибухнула там, а КА-52 відпрацював по нас. Далі нас трохи порозкидало. Подробиць не памʼятаю. Памʼятаю лиш вже як мене привезли на пункт постійної дислокації й далі в госпіталь.

Після другої контузії у Віктора був інфаркт, проблеми з тиском, через що він став втрачати свідомість. Його нудило, боліла голова, впав зір. З центрального госпіталю його перевели в психіатрію. Через травму він почав заїкатися. Після шести місяців лікування це уже майже непомітно.

— Памʼятаю, як лиш потрапив сюди, то з тиждень спав. Спав, їв, ходив в туалет і знову спав, — говорить Віктор. — Тут у всіх важкий стан, хто тільки надходить. Все те саме.

Реабілітація для Віктора майже закінчилася. З дня на день мають бути результати військово-лікарської комісії (ВЛК). На вихідні він вже їде додому. На вулиці у машині на нього чекає син.

— Памʼятаю, як стояли на бойовому чергуванні. Була перезміна і я міг поспати. На телефоні немає звʼязку. Але я перед сном дивився відео і фото з онукою і так і заснув. А зверху спав побратим, з яким ми вертольоти збивали. Каже, чує якийсь дивний звук: у-тю-ру-тю-тю, у-тю-ру-тю-тю. Це я надивився відео з онукою, заснув і вона мені сниться. Війна, обстріли, а я уві сні гуляю з внучкою, — сміється Віктор показуючи її фото на телефоні.

Ми піднімаємося з Віктором назад у відділення. У кінці коридору — вихід на дах. Його частина огороджена сіткою. Виходячи на дах, люди опиняються у маленькій клітці з дверцятами на замку. Це єдине місце у відділенні, яке нагадує про радянські підходи до психіатрії. Колись у таких клітках утримували пацієнтів. Підходи змінилися, а клітка лишилась. Тепер це курилка зі столиком і кріслами.

Саша курить біля дверей.

— А хочете я вас познайомлю з медбратом, який мене першим зустрів у цьому відділенні? — запитує. — Я поступив десь о пів на першу ночі. Спати ще не міг, ліки мені поки не призначили. Показали, де курилка. Я отак сидів, курив і тут до мене підійшов Віктор Миколайович. Памʼятаю, сказав йому, що забув чашку. Він кудись пішов. Повернувся, простягнув мені чашку і каже, що тепер в мене є своя. Віктор Миколайович, зачекайте! — Саша заходить в коридор і махає чоловіку в окулярах і зеленій уніформі.

Віктор Миколайович не памʼятає історії про чашку. Він працює в психіатрії медбратом близько чотирьох років. До цього був столяром, вийшов на пенсію і влаштувався в лікарню. Має добову зміну і чотири дні вихідні.

— Це просто моя робота, — пояснює. — Часто приходить людина до нас, накручена, стреси, поранення, психологічні проблеми. Вони — військові, багато пережили й з ними трохи треба поспілкуватися, поговорити. От, наприклад, допомагав сьогодні відвезти пацієнта до стоматолога. А в нього поранення коліна, треба міняти суглоб. Я попросив лікаря зважати на поранення, поводитися обережно. Або привезуть військового, а в нього з собою нічого немає після госпіталю. Навіть капців. Треба їх знайти йому. Нічого особливого, така робота.

— Тобто просто людське ставлення?

— Так. Війна страшна. І шеф нам казав — до військових ставлення має бути геть інше.

***

Шеф — це заввідділення психіатрії Ігор Дубінін. На довгі розмови у нього немає часу, тому на інтервʼю він виділяє пʼять хвилин. Говоримо ми двадцять. Дубінін пояснює, що перший тиждень лікарі намагаються відновити сон військових. Зменшити емоційне коливання, прибрати тривожні та депресивні стани. Далі підключається психологічна підтримка і супровід.

— Коли людина надходить з фронту, звісно будуть наслідки, симптоми посттравматичного стресового розладу, — пояснює Дубінін. — А потім хлопці далі йдуть захищати країну. Їм треба відновлюватися. Тому в нас є футбольне поле, спортзал, скоро запрацює басейн. Тобто ми займаємося лікуванням, психологічним супроводом, корекцією та різними видами реабілітації. Це повний цикл.

— Не повертаються сюди?

— Ні, — відповідає Дубінін. — Ну може повертається два відсотки. Бо стан такий, що потребує тривалішого відновлення.

Точну цифру скільки військових пройшло через лікування в цьому психіатричному відділенні Ігор Дубінін просить не озвучувати. Ті, кого військово-лікарська комісія визнає придатними до служби після лікування, повернуться у військо.

Фото з мережі Інтернет

Як, наприклад, повернувся чоловік Жанни. Вона працює в психіатрії, молодший медичний персонал. Сьогодні Жанна вдягнена у футболку з написом "Дружина воїна ЗСУ". З чоловіком вона познайомилася у відділенні. Він приїхав на лікування і за кілька місяців зробив їй пропозицію. Жанна погодилася, але пожити разом їм так і не вдалося. Десять днів відпустки й чоловік повернувся на службу.

— Він, як тільки поступив до нас, був сам по собі. Старався ні з ким не спілкуватися, замкнувся. Йому поступово ставало краще, — говорить Жанна. — Коли виписався, одразу пішов воювати. Перед цим сказав, що хоче на мені одружитися, щоб більше ніхто мене тут не вкрав. Я й не могла подумати, що на роботі зустріну свою долю і вийду заміж.

Зараз чоловік Жанни служить біля кордону з Росією — відловлює російські ДРГ.

— Йому стало краще, але нещодавно трапилася ситуація, коли росіяни вбили кількох його побратимів. Він повертався з відпустки, а хлопці, які його заміняли, мали якраз їхати у відпустку. Їх розстріляла російська ДРГ. Він себе дуже сильно картав. Я підтримувала його, бо він ні в чому не винен. Командування його теж підтримувало. Це війна. Будь-хто може опинитися на його місці. Нам тут, у цивільному житті, цього не зрозуміти. Але я знала, на що йшла, правильно?

Довгий шлях

— Серьога, прокидайся, зараз тебе знімати будуть. Доброго ранку, — сміється Саша, звертаючись до сусіда по палаті, який спить, кутаючись у візерунчатий плед.

Палата розрахована на пʼятьох. Біля кожного ліжка — тумбочка, рослини на підвіконнях, жалюзі. Над Сашиним ліжком висить прапор його бригади.

— Ні-ні, я не фотогенічний, — бурмоче Сергій, ліниво злізаючи з ліжка. Він намацує цигарки на підвіконні й виходить. У палаті залишаються Саша, Віктор і Стас. Стас до вторгнення працював у Києві, в мережі будівельних магазинів. Поїхав додому у відпустку в Хмельницьку область. Там його призвали в армію, відправили на навчання, а з навчань — на Донецький напрямок. Його бригада досі там стоїть.

Саша, Віктор і Стас з різних батальйонів, різних бригад, виконували різні завдання на полі бою.

Саша на реабілітації вже десятий місяць.

Віктор — девʼятий.

Стас — третій.

— Як з часом змінюється тут життя? — запитую у них.

— Змінюється? — перепитує Саша. — У якому сенсі? Та ніяк не змінюється. Моє здоровʼя стало кращим, трошки поліпшився сон, я знайшов нових друзів-побратимів. Але решта, як може змінюватися? Війна ж триває. Щоб змінилося, треба аби помінялася картинка.

— А поки війна не закінчиться, картинка не поміняється, — додає Стас. — Це довгий шлях.

— Особливо, коли на кладовище їздиш. Картинка не міняється. Щодня дзвінок і десь є двохсотий. Десь з твоєї учебки, десь з твого взводу, роти, бригади. Так, є близькі побратими, є дальні. Але все одно згадуєш всіх.

— Я ж казав, що в школі викладав, — каже Віктор. — У моєму взводі були мої вихованці. Коли одного з них ранило, ми 40 хвилин витягували його з поля бою. Не дотягнули. Коли він помирав, попросив передати синові, що він його дуже любить. Його син пішов до мене в школу у перший клас. Коли повертаєшся у цивільне життя, то першим ділом їдеш не додому, а на кладовище.

— Зараз ви як? — питаю.

— Як в який день.

— А сьогодні у вас який день?

— Сьогодні нормальний, — усміхається Стас. — Бачте, говоримо ж з вами.

— Просто важко навіть подумки туди повертатися, — говорить Саша. — Це не забувається, неможливо забути. Але вертатися не хочеться.

— То давайте, щоб вас не повертати туди, розкажіть, як у вас дні проходять тут, — прошу я. — Спортзал, таблетки, сніданок. А далі?

— А далі ми ідемо на заправку пити каву, — відповідає Віктор.

— Ну а потім вже в кого який графік, — продовжує Саша. — У мене було інше уявлення про реабілітацію, але виявилося, що тут ти — вільна людина. Хтось дивиться відоси на ютубі, хтось читає, гуляємо ми багато.

— Можна за день бувало десять кілометрів пройти, — киває Віктор.

— Йдеш, йдеш, йдеш. Просто щоб іти.

Джерело: "Суспільне Чернігів"