Наших однокровних українців у тому “австрійському” Львові – на передмістях і в його центрі – було дуже мало.
На цій світлині ви бачите як виглядала одна із вуличок у самісінькому центрі Львова близько 130 літ тому. Ви, звісно, впізнали, що це нинішня вулиця Галицька, яка веде до Ринку і латинської катедри. Перше, що впадає в око, так це кількість реклам і незвичні для нас газові ліхтарі на високих стовпах по обидва боки вулиці.
Розглядаючи цю знимку далі, наш погляд затримується на мить на людях, які заклопотано прямують у своїх справах: дівчата і жінки у дуже довгих сукнях та спідницях, а чоловіки – у пальто чи маринарках але обов’язково у капелюсі чи, бодай, в якомусь кашкеті.
Складається враження, що на цій світлині із далекого 1894 року, тогочасний Львів мало чим відрізнявся від Будапешта, Праги чи Загреба. В цілому – так, але є нюанс.
Наших однокровних українців у тому “австрійському” Львові – на передмістях і в його центрі – було дуже мало. І така ситуація тривала і в наступні десятиліття причому із явною і стійкою тенденцією до зменшення числа нашої спільноти. В значній мірі це можна пояснити результатом горезвісної пацифікації (“умиротворення українців”), розпочату урядом Пілсудського ще у жовтні 1930 року. Це призвело до того, що напередодні Другої Світової війни українці у Львові становили всього 17%, решта – інші національності як от німці, євреї, австрійці, поляки, угорці та інші.
Чи мусить ця інформація нас якось по особливому засмучувати..? Гадаю, що ні, бо й Париж не був і не є нині французьким у національному плані, і Марсель нині не є французьким. Так само і Краків і Люблін та й майже всі міста Європи ще від античності були багатонаціональними. Такими собі давньоєвропейськими вавилонами.
Зрештою, французам і полякам теж мабуть хотілось би, щоби їхні міста були “французькими” або “польськими”. Мені, за великим рахунком, байдуже до якої нації належить львів’янин, головне щоби він був українським патріотом і щирим громадянином своєї держави. А яка кров тече в його жилах – це другорядне…
