Хоча б часткове визнання міжнародної легітивності керівника, вибори якого відбувалися на тимчасово окупованих територіях іншої держави,- великий крок до остаточного розвалу системи міжнародного права й знищення основ міжнародної стабільності. Якщо на попередніх московитських "виборах", коли ще не було відкритої повномасштабної агресії, можна було вдавати, що це не помічається, не є однозначним, то тепер ігнорувати порушення фундаментальних міжнародних принципів вже неможливо.

Для України проблема ставлення до путінських "виборів" не стоїть, але вона актуальна для міжнародної спільноти.

Можливі різні варіанти міжнародної реакції на путінські "вибори", які остаточно визначаться аналізу ситуації й оцінки перспектив її зміни.

Може бути визнання нелегітимним лише путіна, але здійснення контактів з іншими представниками центральної московитської влади чи інших центральних установ. Цей варіант може вести до заміни путіна на когось не менш агресивного, але з більшим потенціалом. Цей новий, як і путін, спочатку може не показувати своєї агресивності, а імітувати лояльність до Заходу, але з часом його агресивність може швидко зростати й навіть перевищити путінську.

Наступний варіант передбачає невизнання легітимності формально, але підтримання фактичних контактів, бо ж треба якось контактувати з керівниками такої великої країни. Якщо при цьому навіть будуть намагання розхитати путінський режим, то ці намагання навряд чи будуть більше послаблювати цей режим, ніж його зміцнить фактична легалізація.

Але є ще й третій шлях, який і не потребує компромісу щодо легітимності, і дає можливість контактів, і підриває московитську імперію незалежно від того, хто буде її царем. Цей шлях - невизнання й відмова від будь-яких контактів з усією центральною владою, оскільки не тільки тепер, але й на попередніх виборах, вона обиралася на окупованих територіях, але повноцінні активні контакти з представниками місцевих влад, які легітимні, оскільки їх електоральна територія не пов'язана з окупацією.

Можуть бути заперечення щодо недостатності цього, оскільки компетенція місцевих влад, особливо в авторитарній централізованій державі, дуже невелика. Але ж можна ефективно сприяти швидкому збільшенню такої компетенції.

Питань міжнародних зв'язків, пов'язаних з інтересами населення і станом окремих територій, не так вже й мало, проте для більшості територіальних суб'єктів центр взяв їх на себе. Хоча деяким національним республікам, таким як Татарстан, він був змушений їх залишити. Деякі з проблем, пов'язаних з такими міжнародними зв'язками, дуже нагальні й потребують оперативного вирішення. За зовнішньою ініціативою можна почати вирішувати їх з місцевими владами, а центр не зможе цьому протистояти, оскільки голодне й голе населення може збунтуватися.

Найбільш готові з територіальних адміністративних одиниць Московії можна залучити участі до міжнародних організаціях, як альтернативу до представництва незаконної Московії. Напочатку це буде вигідно й самій московитській центральній владі, адже вона одержить значну кількість нових рупорів і опосередкований доступ до того, до чого прямого доступу для неї нема. Аналогом цього є членство України й Білорусі в ООН як частин СССР. Але через певний час ці територіальні одиниці почнуть проводити самостійну політику, розхитуючи імперську систему.

Для питань, які можуть вирішуватися тільки з Московією загалом, мають формуватися об'єднання представників місцевих влад. Безперечно, тепер ці представники будуть цілком відображати позицію центрального режиму, інакше вони були б всередині імперії не лише ігнорованими, але й репресованими. У деяких випадках для центральної московитської влади зараз це може бути дуже вигідно. Але з часом і при зміні обставин виявляться дедалі більші розбіжності між інтересами центральної влади й місцевих влад та можливість реалізації цих інтересів, що відобразиться й на діях їх представників. Таким чином буде стимулюватися перетворення Московії з формально федеративної, а фактично унітарної, держави на конфедерацію, яка при першій же сприятливій нагоді легко розсипиться.

Нехай поки що міжнародна спільнота не надто готова до реалізації цього третього шляху, але цей шлях треба їй виразно показати, активно його обговорювати, щоб вона звикала до його наявності й нарешті погодилася ним йти. Цей шлях треба показувати передовсім у тих країнах, що найбільш дружні до України і для яких московитська загроза є найбільшою.

Отже, своєю захланністю, неадекватною оцінкою ситуації і своїх можливостей кремлівський диктатор проведенням виборів на окупованих територіях не тільки збільшив можливості для своєї ізоляції, але й підготовив повний розвал Московитської імперії, яка поки існує, вже не перестане бути загрозою для світу. Але міжнародна спільнота має зуміти ефективно використати це. Україна повинна якнайбільше спонукати її до цього.