Джерелом для істориків щодо депортації українців у 1944-1946 роках стали документи Управління у справах евакуації українського, польського, чеського, словацького населення при Раді Міністрів УРСР.

Всі документи фонду зосереджені у 19 описах (за числом районних уповноважених плюс 1 опис – алфавітні списки). Описи містять дані про депортоване українське населення із Ярославського, Ланцутського, Лежайського, Пшеворського, Жешівського (Ряшівського), Томашівського, Володавського, Грубешівського, Перемишльського, Холмського, Саноцького, Березівського, Кросненського, Ліськівського, Тарнобжеського, Ново-Торгського, Ніського, Білгорайського, Ново-Сончського,Горлиць кого, Любачівського, Замостівського, Радзінського, Красноставського, Любартівського, Ясловського повітів і м. Любліна.

Найчастіше переселенці направляли до західних областей України – Львівської, Тернопільської, Станіславської, Волинської.

Із таких населених пунктів як Добковичі, Ярослав, Хожув, Рудка, Дибків, Добра українці були переселені поряд із західними у центральні, східні і південні регіони України.

З міста Ярослав, наприклад, українців вивезли до 11 тогочасних областей України – Львівської, Тернопільської, Станіславської, Дрогобицької, Волинської, Рівненської, Чернігівської, Полтавської, Херсонської, Одеської, Ворошиловградської.

Основу документів примусового переселення складають посімейні списки та описи майна.

У посімейних описах зазначилися прізвища, ім’я, по-батькові, рік і місце народження усіх членів сім’ї, область, до якої переселялися і лише інколи дата переселення.

В описах майна інформації було більше: прізвище, ім’я, по батькові голови двору; населений пункт; кубатура житлових і господарських будівель і їх сума; кількість землі; загальна сума залишеного майна.

У багатьох селах, які потрапили у зону інтенсивних військових дій або зазнали нападу польських бойовиків у 1944–1946 роках і родини яких на час переселення залишилися без даху над головою у графі «Будівлі» записано: «спалено під час війни» або «спалено польською бандою».

Якщо переписувачі мали відповідні вказівки, то усі спалені приміщення записувалися зі слів переселенців і включалися у загальну вартість залишеного майна. Це мало певне значення для переселенців, оскільки згідно «Інструкції щодо реалізації угоди між урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки та Польським Комітетом Національного Визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР» від 9 вересня 1944 року після прибуття на нове місце проживання вони мали б отримати нові будівлі і житло на відповідну суму (хоч на практиці це було досить рідко).

Якщо ж радянські переписувачі не мали відповідних вказівок і не надто переймалися проблемами переселенців, то про спалені будівлі нічого не записували і переселені сім’ї після переїзду часто були кинуті напризволяще.

В оцінці майна був значний суб’єктивізм, оскільки одні і ті ж будівлі у різних повітах оцінювалися по-різному. Як правило, сума залишеного майна в описах коливалася від 1 до 20-25 тисяч карбованців за тодішніми цінами. При відсутності житлових і господарських будівель оцінці підлягали лише сад і залишені посіви. Сума тут була вже невеликою – від 100 до 700-800 карбованців. Досить дорого оцінювався ліс, який був записаний за тим чи іншим господарством.

 

Однак, документів, які б підтверджували факти компенсації втрат від примусового переселення дуже мало.

Земля, скільки б її не рахувалося за господарством, у загальну вартість майна не входила і оцінці не підлягала. У той же час, кожне плодове дерево оцінювалося у 20-30 карбованців. Кількість землі, яка припадала в середньому на одне господарство, коливалася від 0,2-0,3 до 3-5 гектарів, зрідка – до 10-15.

 

8 вересня 2019 року у Львові вперше офіційно вшанували 75-ті роковини початку депортації українців з Польщі у радянську Україну. Десятки людей, які були примусово виселені зі своїми батьками з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, зібрались на віче біля пам’ятника Тарасові Шевченку, де вшанували жертв цієї трагедії.

Молоді люди тримали у руках листки з назвами українських сіл, звідки були депортовані українці: Сагринь, Павлокома, Безкоровичі, Гораєць, Березка, Берест, Ліски.

Громадський діяч Володимир Середа, який у березні 1946 року з рідними був виселений із Надсяння в Україну, називає принципово важливим, щоб виселення автохтонних українців з Польщі отримало політичну і правову оцінку як депортація за етнічною ознакою, а самі вони відтак були визнані депортованими.

9 вересня 1944 року у місті Люблін була підписана міждержавна угода між УРСР і Польським комітетом національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР. Цей документ передбачав переселення на територію України всіх українців, які проживали у повітах Холмщини у Польщі, а також евакуацію у сусідню державу всіх поляків і євреїв, які мали польське громадянство до 17 вересня 1939 року, тобто жили в Україні.

Із 1944 по 1946 роки на територію УРСР депортували близько півмільйона українців із їхніх етнічних земель, під час акції «Вісла» – 150 тисяч, у 1948-1951 роках ще понад 41 тисячу. Люди залишились без рідної домівки, землі, майна.

«Примусова депортація мала ознаки армійських операцій, яку організували швидко, у межах двох годин давали зібратись», – наголосив голова Львівської обласної ради Олександр Ганущин.

Об’єднання «Закерзоння» звернулись до перших осіб держави і охарактеризувало примусове виселення українців, як одну з найбільш трагічних сторінок новітньої історії української нації. Депортовані українці Львівщини наголосили, що не мають претензій до сучасної польської влади за дії польського комуністичного режиму, але не байдужі до питань збереження місць національної пам’яті українців у Польщі, українських поховань на теренах сусідньої держави.