Серед усіх бід і негараздів давніх часів львівський єврей мав дві надійні точки опори у своєму житті – синагогу і родинний дім. За тодішніми приписами висота синагоги не могла перевищувати висоти навколишніх житлових будинків, особливо стежили за цим у королівських містах. Для того, аби мати високу молитовну залу при низькій будові, при зведенні синагог значно заглиблювали підлогу, нераз на декілька метрів нижче рівня вулиці, тому донизу до зали вели довгі сходи.

Загалом католицька держава усіляко намагалася обмежити будівництво синагог. В одному з синодальних статутів Католицької церкви 1542 року за часів королювання Сигізмунда I Старого читаємо, що «король наказав нові божниці знести навіть у Кракові. Бо Церква терпить євреїв лише на згадку про муки Спасителя, чисельність їхня не повинна зростати, і згідно з розпорядженнями святих канонів їм дозволено лише старі божниці ремонтувати, а нові будувати заборонено».

Львівський латинський архієпископ Ян Анджей Прухніцький 1624 року, даючи дозвіл на відбудову передміської синагоги на Краківському передмісті, застерігає, «аби невірні євреї не мурували синагоги розкішної і коштовної, лише невелику, середнього рівня», а архієпископ Ян Димітр Соліковський аж до самого Папи Римського доповідає про будівництво синагоги Ісака Нахмановича. Синагоги, зведені поза міськими фортифікаціями, мали бути оборонними на випадок погрому чи нападу ворогів, такою була львівська передміська синагога, мури якої витримали не одну неприятельську атаку.

Легендарна синагога «Золота Роза» Ісака Нахмановича теж ховалася поміж житловими будинками, зачаївшись аж поза третім подвір’ям, відділена від вулиці домом Ісака, муром, залізною хвірткою і брамою, оточена з усіх сторін іншими будинками, була невидна для ока перехожого, і тим убезпечена від нападів під час можливих погромів. Прохід до неї був лише через будинок Нахмановича, і серед його синів виникали суперечки, в які години мав бути прохід євреїв на молитву і вивчення Талмуду. Річ у тім, що при синагозі розташовувалися радні й судові приміщення, помешкання рабина і єврейська в’язниця. Один із братів намагався обмежити доступ до синагоги певними годинами богослужінь, та зрештою вхід залишився вільним майже цілоденно.

Можна собі уявити, як від цього страждало приватне життя Нахмановичів. Під час процесу з єзуїтами щодо спорудження їхнього костелу в єврейській дільниці на початку XVII століття Ісак Нахманович перешкоджав отцям ченцям і навіть судовим виконавцям оглянути синагогу, забороняючи їм прохід через його подвір’я, бо приватна власність у ті часи була недоторканною. Лише один раз дозволивши єзуїтам пройти через свій будинок, надалі Нахманович порадив їм потрапляти туди «через повітря».

Кожна єврейська родина мала в синагозі своє крісло чи місце: заможніші – у перших рядах, бідніші – у задніх, найбідніші молилися у передсінку. Місце переходило від батька до сина, але й могло продаватися третім особам, тобто було предметом купівлі-продажу. Так, наприклад, 23 травня 1633 року в передміській синагозі відбувся публічний аукціон з продажу місця якогось збіднілого Даниїла Шмарйовича, який не міг розрахуватися зі своїми кредиторами. Місце купили власне ці п’ятеро кредиторів і тут же відпродали його Мойсею Самсоновичу, якому було надано право «цим місцем розпоряджатися на власний розсуд без перешкоди з боку колишнього господаря чи третіх осіб». Зазвичай свої місця продавали старшим синагоги бідніші або вихрещені євреї, як це 1605 року зробив неофіт Михайло Михалович.

Єврейські жінки молилися на галереї і крізь вікна могли споглядати донизу. Місця біля віконних ґрат вважалися дорожчими й були у власності багатих та аристократичних родин, і біда була тій жінці з плебсу, яка б захотіла втиснутися поміж аристократками: незважаючи на молитву, тут часто виникали крики і навіть бійки. Лише штраф – пів талера на бідних – якимось чином вгамовував ці жіночі заворушення на галереї, хоча ставалися вони доволі часто.

Та й чоловіки часто-густо не дотримувалися тиші під час молитви, полюбляючи голосно базікати, тому на стінах божниці висіли таблиці з забороною розмовляти, і навіть до початку XX століття залишилася традиція, коли посеред молитви рабин вигукував: «Тиша є чудовою під час молитви». Те, що у євреїв було таке, можна сказати, не цілком сакральне ставлення до синагоги, пояснювалося тим, що вона була для них не лише «домом молитви», вона була й радною залою, і залою виборів, тут оголошувалися судові вироки, урядові розпорядження, тут зберігали коштовності й документи, тобто вона була центром бурхливого громадського, а не лише духовного життя. Львівські євреї надзвичайно шанували синагогу, і під час пожежі 1640 року поспішали на порятунок святині, залишивши свої, охоплені вогнем, будинки, що звісно не може не викликати поваги до їхніх релігійних почуттів.

На молитву до синагоги євреїв скликав шамес, помічник рабина - у суботу воланням, а в будні дні три рази постукавши молотком до брами кожного будинку в дільниці. Коли при скликанні на молитву шамес стукав у брами два рази, це означало, що того дня хтось у громаді перенісся на лоно Авраамове. Кожний єврей поспішав до синагоги вранці і ввечері, а після молитви отримував інформацію про усі новини дня. У свята навколо синагоги влаштовували процесії з Торами, свічками, хоругвами. Ця традиція існувала до початку XVIII століття, аж поки 10 березня 1710 року король Август II Моцний своїм декретом заборонив ці процесії під карою смерті.

При синагогах були «доми науки» (школи) для вивчення Талмуду, тому назва «школа» часто асоціюється з синагогою, а «школьник» із рабином. Багато євреїв посилено вивчали свої священні книги. Талмуд повинен був докладно знати кожен єврей. Зазвичай ремісники й сільські орендарі слабіше знали Талмуд, бо мали менше часу для його вивчення, тому ортодоксальні євреї з погордою ставилися до цих соціальних груп, називаючи їх неуками. Львів кінця XVI і початку XVII століття був наповнений ученими-талмудистами непересічного рівня, і у цьому з ним не могло сперечатися будь-яке інше місто Речі Посполитої.

Усе культурно-релігійне життя євреїв оберталося навколо священних книг. Як переконує нас дослідник історії єврейства Маєр Балабан, розваги у нашому сучасному розумінні тодішнім євреям були невідомі. Читання Талмуду і розмірковування над його текстом, бесіда з приводу якогось родинного свята, виборів до кагалу, цеху чи братства, добре вино з талмудично-біблійними коментарями – оце було найкращою розвагою й відпочинком. Між батьком і сином, тестем і зятем, між братами, між будь-ким точилися гарячі дискусії щодо тих чи інших місць святих книг, і наступного дня вся громада обговорювала найцікавіші місця цих дискусій.

Особа рабина була незаперечним авторитетом для членів усієї громади, особливо його роль зросла з розповсюдженням хасидизму у 60-х роках XVIII століття. Харизматичні і екстатичні цадики робилися неймовірними авторитетами для всіх. Єврей не починав жодної комерційної справи, не видавав доньки заміж, не звертався до лікаря, насамперед не порадившись із «ребе».

Цікаво виглядала процедура виборів органу управління єврейської громади Львова – кагалу. Вибори відбувалися щороку в синагозі у третій день свята Пасхи. Спочатку вибирали самих виборців. Ставилися три урни, до першої кидали картки з іменами чинних членів кагалу, до другої - з іменами суддів і кагальних урядників, які керували синагогою, шпиталем, школою, іншими громадськими закладами, до третьої – з іменами всіх, хто платив податки. З першої урни витягали дві картки, потім решту карток, що залишилися у першій урні, вкидали до другої, з другої витягали знову дві картки, далі решту карток з другої урни вкидали до третьої, і нарешті з третьої витягали одну картку. Тобто виборців було п’ять, вочевидь, непарне число мало бути гарантією переваги в один голос при голосуванні.

Обрані не могли бути родичами, хіба у п’ятому поколінні, і якщо такі траплялися, їх не мало бути більше двох. Виборці й обрані мали титул «наш учитель», це означало, що кожен із них щодня одну-дві години мав у синагозі вивчати Талмуд, а хто був увесь день зайнятий своєю працею, мав студіювати Талмуд удома вночі. Взагалі люди більш освічені, які з молодих років присвячували себе вивченню священних книг, мали більше шансів бути обраними.

Особи, які погрозами або в інший спосіб намагалися вплинути на виборців, мали бути викляті й довічно позбавлені усіх кагальних прав, а імена їхні вписували у пінакс – актову книгу єврейської громади. Якщо факт підкупу був виявлений, то виборець, якого підкупив вибраний, на шість років позбавлявся права обирати і бути обраним, а ім’я його вписували у цей пінакс. Кагал пильно стежив за тим, аби вибрані в усі структури не були родичами. Також чітко регламентувалися терміни перебування на посадах, які мали обмеження.

Новообрані єврейські посадовці «ретельно і під присягою» клялися, що рядитимуть «добре й чесно, боронячи інтереси єврейської громади, в усьому дотримуючись правди для кожного, незважаючи на родинні й дружні стосунки, на дари чи якісь погрози, при самій справедливості міцно стоячи щодо убогого чи багатого, чужинця чи місцевого».

Євреї у Львові мали й певну судову автономію. Серед новообраних єврейських начальників було дванадцять суддів, які називалися даяни. Вони могли карати членів громади штрафами, тюремним ув’язненям і прокляттям, яке проголошував рабин. Зокрема, прокляттю підлягав той єврей, який виявив нечесність у торгівельних стосунках з іншим євреєм, щодо нечесних стосунків з гоями (не євреями) застережень не було. Деяких звинувачених змушували стояти у сінях синагоги у так званій «куні» з закованими у ланцюги руками і шиєю.

Поряд зі синагогою, другим важливим місцем у житті кожного єврея був родинний дім. Найбільшою цінністю цього життя вважалася чистота подружніх взаємин і виховання дітей. Навіть у найбіднішому єврейському домі науці й релігійному вихованню хлопчиків приділялася велика увага, проте щодо науки дівчаток особливо не піклувалися. Вже на четвертому році життя хлопчиків віддавали до школи (хедеру), вони виконували ритуал обмивання перед трапезою і благословення після неї, а щойно хлопчик опановував читання, ходив із батьком молитися до синагоги як дорослий.

Наука у школах була платна, проте за навчання бідних платила громада. Окрім релігійних засад, читання, писання і рахунків, у школі навчали засадам моральності та доброго виховання. Цікаво, що єврейські вчителі ретельно піклувалися про виразний друк літер у книгах, аби хлопці не псували собі очей, з чого виникали навіть суперечки з друкарнями.

По закінченні початкової школи учні переходили до середньої, де навчалися по 12 годин на день. Єврейські учні були доволі спокійними хлопцями, бо такий графік навчання і голова, переповнена усілякими науковими поняттями й премудрощами, не мала часу вигадувати якісь розваги чи бешкетування. Хоча є одна згадка про те, що під час посту на Краківському передмісті декілька єврейських хлопців, серед яких був онук Ісака Нахмановича, «влаштували собі музику і танцювали», за що були негайно ув’язнені.

Найбільш здібні учні з середньої школи переходили до вищої – єшиви. Численні львівські єшиви мали своїх благодійників, які піклувалися про убрання й харчування учнів. Найбідніші учні за певним графіком по черзі обідали у різних родинах єврейської громади. Мрією кожного батька було, аби його син став ученим. Часто хлопець навіть бідний, але добре освічений, знаходив собі багату наречену. У Львові сформувалася найпотужніша у королівстві школа талмудистів, вплив якої був відчутний не лише в усіх кутках Речі Посполитої, а й за кордоном.

Єврейські молодята одружувалися у юному віці, хоча єврейський сейм 1634 року забороняв юнакам, молодшим за 23 роки, робити заручини без згоди батьків. Серед євреїв широко були розповсюджені шлюбні агенти, які постійно курсували між батьками потенційних молодого й молодої, узгоджуючи усі перешкоди матеріальні, соціальні, ті, які стосувалися краси нареченої, розміру посагу і т. п. Винагороду таким агентам платив батько нареченого. Якщо батько нареченої погодився на заручини, то відступитися від цього вже не міг, бо це загрожувало втратою посагу на користь протилежної сторони, адже при заручинах батько нареченої давав посаг на зберігання рабину чи комусь зі старших громади.

При заручинах молодий дарував молодій перстень із написом: «Знайшов дружину – знайшов щастя». Молодому до весілля не вільно було відвідувати дому молодої під жодним приводом, а якщо таке ставалося, то це вважалося великою провиною, і тоді молодий письмово присягався, що «від цього дня аж до весілля під жодним приводом, ні вдень, ні вночі, не ходитиму до дому моєї нареченої, а якби таке вчинив, то буду винен, як кривоприсяжник, і нехай на мене впадуть усі кари, ганьба і сором».

Єврейські дівчата і хлопці змалку були якомога відділені одні від одних, і, зокрема, хлопці відзначалися сором’язливістю. Не зафіксовано жодного випадку відвідування єврейськими юнаками чи чоловіками міського будинку розпусти, як на гріх, розташованого в їхній дільниці. У львівських актах є лише єдина згадка з 1606 року про розпусного єврея. Це був одружений атеїст Лазар Матисович. Стражник Борковський о четвертій годині ранку на гарячому зловив його у капелюшній буді з двома жінками католицької віри. Викликаний стражником нічний бургомістр Лазар Залеський наказав єврея з однією розпусною жінкою припровадити до ратушної в’язниці, а другу замкнути до ранку у буді. Згодом єврея було віддано до суду даянів, а жінок до суду духовного.

Дослідники відзначають єврейську шлюбну цнотливість, несприйняття «легкості» звичаїв, поряд з відразою до безшлюбного життя, ранні шлюби, тверезий та поміркований способом життя, більша, аніж в інших національних громадах народжуваність – як основні чинники демографічного зростання євреїв у Речі Посполитій, зокрема і у Львові. Чисельність євреїв у Львові невпинно зростала впродовж віків: від 8% у XVI столітті до 20% у XVII, 25% у XVIII і нарешті до піку – 40, 8% у 1840 році, наприкінці XIX і у першій половині XX століття – їхня чисельність коливалася від 30% до 37%.

Єврейські весілля відзначалися надзвичайною пихою і великими витратами, про що свідчать протестації міста, які звинувачують євреїв у марнотратстві в нелегкі часи. Та й єврейські сейми 1607, 1643 і 1644 років ухвалювали рішення проти надмірно багатих весіль, проте це мало допомагало. Деякі родини після великих витрат на весілля просто розорялися.

Дуже характерною була єврейська весільна музика. Гурт складався з 13 музикантів, які грали на скрипках, цитрах, лютнях, цимбалах, басах і бубнах. Музики були, вочевидь, аматорами, бо серед них бачимо капелюшника, пасамонника, шмуклера. Натомість цех музик християнських мав характер більш релігійний, вони мали обов’язок грати в костелі під час богослужіння, і їм було заборонено грати на єврейських весіллях під загрозою втрати інструментів. Християнські музиканти теж здебільшого були ремісниками. 1629 року було укладено угоду між двома цехами, яка дозволяла єврейським музикам грати на католицьких весіллях і бенкетах. За це євреї мали платити 10 злотих річно до братської каси і 2 злоті до радної. Міська Рада застерігала собі право конкретно визначати склад цього оркестру і нікого не приймати туди без її згоди.