Навряд чи безнадійно поганий учень, як раніше казали – круглий двієчник – буде пишатися тим, що його в кожному класі, від першого і до останнього, педрада школи, замість того, аби переводити до наступного класу, незмінно залишала вчитися на другий рік. Хоча буває й таке.

У Акті про державну незалежність України, ухваленому Верховною Радою 24 серпня 1991 року, в першому ж реченні фігурує ключова теза: «...продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні». Досить знаменні слова… Он воно як! Виявляється державотворення – це наша тисячолітня карма, наше історичне прокляття, дане нам, схоже до Божого прокляття чоловікові вічно здобувати у поті чола свій хліб насущний, а жінці вічно народжувати у муках.

Той шлях до своєї державності, той іспит, який інші держави склали за роки й десятиліття, нам доводиться складати тисячу років! І не склали до пуття його й досі, але безнадійний двієчник і надалі продовжує пишатися своєю «тисячолітньою традицією державотворення». Це взагалі схоже на якийсь мазохізм, чи радше ексгібіціонізм. Цей тисячолітній тягар тяжіє над Україною й сьогодні, особливо сьогодні. Та скільки вже можна «продовжувати» цю традицію, може вже врешті час її завершувати!..

Не встигла на зламі другого й третього тисячоліть новітня українська незалежність вилупитися з яйця, а вже гостро постала проблема єдності найбільшої європейської країни. Проблема, треба сказати, звична, типова для більшості новонароджених держав, таких, наприклад, як Італія 1861 чи Німеччина 1871 року, але й проблема особлива, як особливою є кожна держава та її історія. Від 1991 і до 2004 року цієї проблеми у нас майже ніхто не помічав, більшість вважала незалежність і єдність України у її міжнародно визнаних кордонах – незаперечною даністю, яка з якогось дива має непорушно існувати довіку, утім проблема ця дрімала десь у глибинах державного тіла і чекала свого часу, як шкідливий мікроб, котрий жодним чином не випустить можливості виявити свою жвавість, щойно опірність державного організму за певних обставин послабиться до критичної межі.

Звісно сама цілісність свого розколу не бажає, це було б абсурдом, але зовнішні, а подекуди й внутрішні відцентрові сили невпинно працюють на деструктив, бо такою є їхня одвічна місія, але здоров’я не було б здоров’ям, якби не було хвороб. І як це не парадоксально, саме здоров’я й існує лише завдяки тому, що існує його протилежність – хвороби. «Кожне царство, поділене супроти себе, запустіє. І кожне місто, чи дім, поділені супроти себе, не втримаються», - каже Святе Письмо (Матвія, 11,25). Звичайно, немудрим би виявився той, хто у підсумку, плекаючи надії на найкращий варіант розвитку України, бодай би теоретично не передбачував варіант найгірший, варіант «поділу» і «запустіння».

Утім цього найгіршого варіанту – навіть теоретично – більшість постколоніального, постгеноцидного, а фактично постсовкового українського політикуму у 1990-х роках і близько не передбачала, тому й легко віддали одвічному ворогові свою ядерну зброю, десятки стратегічних бомбардувальників, сотні крилатих і балістичних ракет, віддали тому, хто знайшов для них своє раціональне застосування – вбивство тисяч і тисяч українців, знищення сотень сіл, десятків міст, тисяч підприємств, шкіл, музеїв. Проблема розколу і єдності України не постала як одна з найважливіших проблем на новітньому етапі розвитку нашої держави, і тому, як казав класик, маємо те, що маємо.

Цікаво, що упродовж минулого століття відцентрові тенденції у світі значно переважали об’єднавчі: якщо 1900 року на Землі налічувалось 57 держав, то 2000-го вже 196. Нові держави все утворюються і утворюються й надалі майже не щороку, а принаймні за останні сто років охочих об’єднуватися в нові державні утворення, навіть на рівні конфедерацій, не виявилося, окрім опереткової конфедерації Росія-Білорусь. Об’єднавчі тенденції у XX-XXI століттях вичерпалися, і можливо Україна, одержавши 1991 року квиток у майбутнє, ледве встигла скочити в останній вагон потяга, і справдилися слова Шевченка: «а то проспить собі небога до суду Божого страшного».

Україна одержала номінальну даність незалежності 1991 року як єдина і навіть унітарна держава, але це був лише невеличкий аванс і перед нею постав непомірно важкий іспит на збереження і зміцнення цієї єдності, бо їй був накреслений «на таблицях залізних» надзвичайно важкий шлях просування «вузькими ворітьми» до своєї державної ідентичності як великої, єдиної і процвітаючої держави.

Ще важчим здається цей шлях і через те, що у XXI столітті дуже проблематичним є використання рецептів XVI-XVIII і навіть XIX століть, коли Бісмарк і Гарібальді могли дозволити собі розкіш об’єднувати свої держави «залізом і кров’ю», майже нічим не відрізняючись від середньовічних французьких Людовіків. Чи зможе Україна в далекому чи не дуже далекому майбутньому відвойовані в загарбницької Московії свої суверенні території об’єднувати «залізом і кров’ю»? Звісно, що ні, бо що тоді скаже дуже демократичній Україні дуже демократичний світ. А насправді шкода, що не зможе… І виникає цікаве запитання, якщо власне зараз можна «залізом і кров’ю», то чому не можна потім?..

Не є таємницею, що історичне приведення будь-якої нації до спільного знаменника соборності зазвичай полягає у багатовіковому титанічному вируванні державотворчих процесів, бо сучасний економічний, політичний і духовний стан будь-якої держави – наслідок роботи століть і тисячоліть, наслідок роботи незліченних поколінь. Перемога доцентрових сил над відцентровими і є у підсумку вінцем усієї гігантської довготривалої роботи нації, яка хоче стати єдиною.

Чинники, що споконвіку протидіяли національним об’єднавчим тенденціям, завжди були досить тривіальними: примхи фізичної географії, яка у цілком несподіваних місцях вибудовує гори, ріки та ліси і примхи політичної історії, яка в не менш несподіваних і нелогічних місцях шляхом загарбань встановлює кордони, котрі шматують історичну логіку природного розселення етносів і ведуть до роз’єднання цих етносів. І в першому, і в другому випадках, всередині природних чи штучних геополітичних шматків нуртують процеси національної відрубності, почасти стимульовані «доброзичливими» сусідами, які у подальшому історичному розвитку створюють величезні труднощі для державотворчих об’єднавчих процесів.

Вкотре хочеться тут навести свою цитату, якій, здається вже більше двадцяти років, і яка тоді здавалося чимось малоцікавим і малоактуальним, але яка зараз є вкрай актуальною: «Відрізана скиба не пристає до хліба», – каже народна мудрість і тому найпотужнішим головним болем українського державотворення новітнього часу є і буде інтеграція історично ампутованих від живого національно тіла України регіонів, реанімація національно омертвілої тканини цього державного тіла. Наслідків цього процесу може бути три. Найоптимістичніший – це приживлення омертвілих тканин до решти тіла і врешті-решт плекання єдиного здорового тіла нації. Найгірший – це зараження інфікованими частинами тіла більшої, здорової частини тіла і врешті-решт загибель цілого тіла. І третій варіант – ампутація безнадійно хворої тканини, як єдиний порятунок від загибелі усього тіла, бо, як каже Святе Письмо, «краще, щоб загинув один із твоїх членів, аніж все тіло мало бути вкинуте в геєну огненну» (Матвія 5:29).

Надихаючих для нас прикладів першого найоптимістичнішого сценарію знайдемо у світовій історії чимало. Від 1860-1870-х років віками розшматовані частини Італії і Німеччини, ці регіональні інгредієнти, у паруючому котлі національного державотворення приготувалися у смачну, запашну й колоритну страву, яка має єдину назву, хоча приготована з багатьох компонентів. Унітарність Італії чи федералізм Німеччини однаково віддзеркалюють державницьку ідею цих великих націй. І якими б не були, наприклад, регіональні особливості окремих земель Німеччини, у Шлезвіг-Гольштайну ніколи не виникне найменшої думки про приєднання до Данії, у Райнлянд-Пфальцу – до Люксембургу, у Саарбрюкену – до Франції, у Баварії – до Швейцарії або Австрії, і тим паче про виведення на рівень державної чи офіційної мови однієї з мов своїх сусідок.

І тому посилання колишніх адептів української федералізації на досвід Німеччини, США чи Швейцарії, було і є свідомою підміною понять і намаганням сумістити несумісне. А вибудовування сьогодні, на початку ХХІ століття, новітніх кордонів регіональної замкнутості всередині держави в умовах недовіри і відвертої ворожнечі окремих регіонів, як бачимо, поступово призвело до неминучого реального розколу країни внаслідок іноземного загарбання. І найцікавіше, що з трьох вищенаведених «терапевтичних» чи то «хірургічних» рецептів порятунку України, третій – «ампутація безнадійно хворої тканини» – нині цілковито провальний і неприйнятний, бо «ампутацію» проводить ненажерливий кацапський крокодил: успішно ампутувавши одну частину національного тіла, він неодмінно візьметься за іншу і так до повної загибелі усього організму. Тобто лишаються лише два варіанти: все, або нічого, чи або пан, або пропав…

Кожна з держав світу може претендувати на свою власну ексклюзивність, таку, саме свою, неповторну історичну ексклюзивність має й Україна, і вона міститься у геніальних словах франкової поеми «Мойсей»: «Народе мій, замучений, розбитий, мов паралітик той на роздоріжжі». І тут найцікавіше, що ключовими тезами у цій цитаті є не «замучений», не «розбитий», і навіть не «паралітик», а власне «на роздоріжжі». На роздоріжжі цивілізації, радше двох цивілізацій, а точніше навіть на роздоріжжі цивілізованості і нецивілізованості –ось наша українська карма.

Власне це фатальне геополітичне роздоріжжя визначало й визначає складну долю України як держави. Історія вирішила так, що всюди у світі простежується більш чи менш плавне геополітичне перетікання однієї в іншу держав різної цивілізаційної консистенції. Дуже різких граней тут малувато: Африка від Європи відділена Середземним морем, Азія – гібридною, напівазійською-напівєвропейською Туреччиною, більш різка грань простежується між США і Мексикою, ще різкіша – між Ізраїлем та арабським світом. Але найбільша за протяжністю і потенційно найнебезпечніша грань між цивілізованим і нецивілізованим світом, між Європою і Євразією проходить від Балтійського моря до Чорного. Лише це єдине в світі місце являє собою різкий тектонічний вибуховий геополітичний розлам, різке протистояння цивілізацій, бо тут (на відміну, наприклад, від локального протистояння на Близькому Сході між Ізраїлем і його мусульманськими сусідами) суходолом тисячами кілометрів стикаються дві частини світу, чого немає більше ніде на Землі.

Це справжнє геополітичне провалля, справжній геополітичний розлам між непримиренними антагоністами, і якщо ця різка грань між країнами Балтії і Росією, між Польщею і Білоруссю логічна й закономірна і зрештою вона пролягає державними кордонами, то рана по Збручу, Дніпру, Кальміусу чи Сіверському Дінцю – найбільш болюча, бо це розкол єдиного народу, єдиної держави різними цивілізаційними засадами.

Багато хто припускав, що різка тектонічна грань між балтійцями і росіянами, між поляками і Білоруссю та Калінінградом (Крулевцем) – найбільш вибухонебезпечна, та щодо України дуже багатьом у часі новітньої української незалежності здавалося, що її буферність, тобто ні те, ні се, саме й була запорукою хоча б примарного, але примирення між цими двома ворожими цивілізаціями, бо буфер для того й служить, аби пом’якшувати можливі удари з обох сторін.

Схильні до містики українці на підсвідомому рівні вірили у геополітичну містичність України, де Євразія плавно переходить через кордон Харківської чи Донецької області, і, просуваючись далі на Захід, остаточно губиться десь на Правобережжі, де вже дітей не продають на вокзалі за сто гривень і не міняють на базарі на порося, а Європа так само насувається з Заходу і десь за Збручем непомітно зникає, власне там, де у неділю гарують на городах і весело «відриваються» на дискотеках у Страсний тиждень.

Ворожі Європа і Євразія, обійнявшись, пристрасно кружляли собі у танці Україною, і евентуальна серйозна напруга, яка могла б потенційно виникнути – швидко розсмоктувалась десь в українських степах по обидва боки Дніпра. Обидві ворожі цивілізації плавно розчинялися десь у серці України і наче не виявляли якогось гострого бажання знищити одна одну. Теорія буферності держави здавалася тут найдоцільнішою і найлогічнішою.

Та це була лише примарна ілюзія, бо рано чи пізно ворожість двох цивілізацій таки мала подолати уявну консолідацію. Коли ж зрештою (а нічого іншого не могло й бути в принципі) виник різкий розлам, різка ворожнеча, тобто делімітація і демаркація між силами Добра і Зла, то нерозсмоктане українськими степами напруження призвело до фатального вибуху, до цієї найстрашнішої війни нового тисячоліття…

Україна історично дуже цілісна держава, і її мозаїчність занадто міцна, пазли дуже далеко зайшли одні в одні, аби їх було легко й безболісно роз’єднати. Отож вона має шанси фактом своєї державності вже не примирити дві цивілізації, як гадалося раніше, а нарешті утвердити одну – вільну й демократичну. Це місія надзвичайно важлива, можливо, чи не найважливіша у сучасному світі. В інтерпретації «Декалогу українського націоналіста» про цю місію мовиться з містичною гордістю: «Я — Дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя». На грані двох світів, де один світ конче має перемогти інший, і тоді настане нове життя…

Будь-які варіанти територіальних поступок для Росії з боку України, які, можливо, сьогодні таємно чи навіть уже не дуже таємно плекаються в кабінетах американських, брюссельських і українських можновладців не покращать шансів уникнути в майбутньому нової агресії Росії, а за нею й світової війни, бо цей імовірний кордон, де б він не проходив – Дніпром, Сіверським Дінцем чи Осколом, завжди буде різко кровоточити й волати невирішеними територіальними проблемами.

Знову ж таки – або все, або нічого, або пан, або пропав. Або зрештою кацапи заберуть усе, або українці усе відвоюють. І якщо не «залізом і кров’ю», то чим?..