Колядування на рідну школу, викурювання худоби та запалювання воскових свічок на ялинці — традиції, які були притаманні Різдву у Львові 100 років тому.

Фото з мережі Інтернет

Журналістка ІА Дивись.іnfo поспілкувалася з Наталією Тихолоз — українською літературознавицею, франкознавицею; директоркою Інституту франкознавства Львівського національного університету імені Івана Франка, яка досліджує історію та символіку Різдва.

Науковиця розповіла про те, як святкували та яке значення мало Різдво для львів'ян і мешканців області на початку ХХ століття.

Різдво завжди було важливим святом для українців, оскільки воно символізувало народження Христа та об'єднувало родину. Сто років тому у Львові Різдво мало ще глибший сенс. За словами пані Наталії, це було свято, яке асоціювалося з позитивними емоціями та традиційним святкуванням. Однак у той час, після поразки національно-визвольних змагань, воно набуло нового значення — підтримки національної гідності.

Фото з мережі Інтернет

«Українці, зокрема в Галичині, почувалися у великій потребі підтримати все українське. Після втрати ілюзій, пов'язаних із визвольними змаганнями, було дуже важливо зберегти свою ідентичність», — наголошує дослідниця.

Також вона додала, у 20-х роках ХХ століття було «бажання згуртування, спільна коляда на благо соборної України, про яку мріяли». У той час Україна за Збручем належала до складу Радянського Союзу, Галичина опиналася у складі Польщі. А Закарпаття у складі Чехословаччини. У Галичині закривалися українські кафедри, а громадянське суспільство боролося за збереження національного духу. «Було дуже важливо зберегти сам факт того, що ми – українці», — наголошує науковиця.

Сьогодні ж ці традиції залишаються близькими до серця українців, адже історичні виклики, хоч і змінюються, зберігають схожість. Наприклад, це сумний Святий вечір, який з'явився вже в часі Другої світової війни. «Для багатьох цей Святий вечір теж буде сумний: хтось на фронті, хтось загинув, хтось не повернувся», — ділиться дослідниця.

Різдво завжди було святом і родинного, і національного збору. Під час цього свята усі члени родини мали обов'язково відкласти усі свої справи та приїхати до батьків чи дідусів з бабусею, де, власне, і відбувалась спільна трапеза, коляда та інші елементи Різдва, які в кожній родині різнились.

У міжвоєнний період святкування Різдва у Львові включало громадські заходи, до прикладу, такі як «ялинки», на які батьки приводили дітей. Це було місце для спілкування та підтримки одне одного. Водночас зберігалася традиція колядування, яка мала не лише розважальний, але й громадський характер.

«Діти колядували, наприклад, на «Рідну школу». Тоді це було важливою формою підтримки української ідеї, так само, як зараз колядування часто спрямоване на допомогу війську», — додає пані Тихолоз. «Рідна школа» — це було освітньо-виховне товариство, опікувалося українськими школами і пропагувало освіту українською мовою.

Різдвяний стіл із 12 страв у Львові сто років тому був невід'ємною частиною святкування. Узвар і кутя і донині залишаються незмінними атрибутами столу на Святвечір.

Фото з мережі Інтернет

«Кутя — це символ зв'язку поколінь. Вона є однією з найдавніших страв, що своїм корінням сягає дохристиянського часу. Пшениця, яка входить до її складу, — це символ життєдайності та нового життя», — пояснює науковиця.

Зустрічати Різдво починали зі Святвечора, коли вся родина сідала за стіл після появи першої зорі на небі. «Сідали за стіл із появою першої зорі на небі, споживали 12 страв (хоча могло бути їх не завжди точно 12 – це уже залежно від добробуту родини».

Міські традиції відрізнялися вишуканістю: на столі з'являлися такі страви, як рибні паштети та «салатки», які вносили елемент модерності до традиційного святкового меню. Усе це залежало не тільки від сімейного бюджету, але й часом від впливу нових віянь епохи.

У деяких тогочасних журналах для господинь пропонували ідеї для гарного оформлення святовечірнього столу, тобто цьому приділяли багато уваги.

«І от в тих рекомендаціях було те, що господині, наприклад, рекомендують занести і дідух, і біля вікна поставити ялинку. Поставити і солому, як за народнім звичаєм, але разом з тим прикрасити також і стіл гілочками ялинки для естетики», — розповіла пані Тихолоз.

«Звичайно, що в різних регіонах було по-різному, і треба розуміти, що різні соціальні верстви населення мали різний достаток: в когось було 12 страв, в когось було 10, але тут важливо не те, скільки в кого страв, а саме бажання доєднатися до того величного родинного і національного збору, яким було Різдво», — додає науковиця.

Одним із центральних символів святкування був дідух — сніп, який нагадував українцям про їхню давну хліборобською традицією. Дідух ставили у хаті, щоб увічнити зв'язок із минулими поколіннями, благословити дім на добробут і нагадати про важливість родючості та гармонії з природою. Однак у багатьох родинах зберігалася традиція встановлення дідуха поряд із ялинкою, що поєднувало старовинні звичаї з новими елементами святкування.

Ще одним важливим елементом була коляда – пісенна традиція, що передавала ідею народження Ісуса Христа та перемоги добра над злом. Колядники ходили по домівках, віншуючи господарів і членів їхніх родин, бажаючи їм здоров’я, добробуту та радості. Окремі колядки мали дохристиянські корені, оспівуючи господаря, його врожай і багатство, що відображало мрії селян про достаток і гармонію.

Традиція колядування у Львові мала не лише релігійний, але й суспільний характер. Коляда об'єднувала людей, підтримувала їхній зв'язок із предками та минулим. «Коляда — це не лише спосіб тішитися Різдву, але й зв'язок із нашим минулим, нашими предками. Це відчуття підтримки та опори, яке дозволяє зберігати пам'ять про себе як націю», — зазначає Тихолоз.

Традиція ставити ялинку на Різдво з'явилася значно пізніше – у XIX столітті. Спочатку вона прижилася у містах і серед заможних верств населення. «На ялинку часто запрошували дітей, а під неї клали подарунки», — розповідає науковиця.

Прикраси були переважно такими: яблука, горішки, свічки, медяники (ще кажуть «пряники», проте «медяники» — питомо українське слово) та паперові вироби з бібулок. Бібулки — це кольоровий твердий папір, з якого робили різні прикраси. Особливий попит мали вирізані фігурки козаків, гномів чи санок. Загалом усе залежали від фантазії дітей, їхніх вчителів та батьків.

Справжні ж свічки мали особливе значення на тогочасній ялинці. Однак використання цих свічечок було небезпечним. «Страхові компанії навіть відмовлялися покривати випадки пожеж, спричинених восковими свічками», — додає Наталя Тихолоз.

Проте варто зазначити, що ялинку встановлювати на Різдво і не тримали довго в хаті. Звичай вона стояла три дні, а потім починала обсипатись, тож її викидали.

Різдво в Україні завжди було не лише святом, а й особливим духовним досвідом. За словами дослідниці, головна ідея підготовки до святкування полягала у прагненні «прийняти світло, нести добро та гуртуватися». Це об’єднувало родину та сприяло збереженню традицій.

Українське Різдво багате на обряди. Наприклад, часник клали по кутах столу для захисту оселі, а худобу обкурювали зіллям, щоб уберегти від нечисті. «Франко згадує, що в Нагуєвичах худобу обкурювали сафатином – особливим запахом зілля», — розповідає дослідниця.

Зокрема, у дітей були різні розваги: «Було таке ритуальне кудкудахання, квакання, коли діти бігали довкола стола і кричали, наслідуючи всяку домашню птицю, рохкали як свині для того, щоб водилося в господарстві: і качки, і кури, і гуси, щоб було і на врожай, і на приплід».

Особливу роль відігравав зв’язок із предками. Перед тим, як сісти на лаву, потрібно було здмухнути, щоб не сісти на душу померлого родича. Для померлих членів родини ставили окрему тарілку з кутею чи чарку — залишали на столі страви, щоб духи могли частуватися. Цей обряд символізував зв'язок із минулими поколіннями та їхню роль як охоронців роду.

Одним із цікавих регіональних звичаїв було пов'язане зі святом Стефана (9 січня). «До Стефана не можна було хату вимітати. Тільки коли приходив Стефан, а це було 9 січня, тоді вже можна було замітати, бо, за віруваннями, Стефан ніби вимітав хату», — розповіла науковиця. Такі традиції мали глибокий символізм, хоча сучасні люди часто втрачали їхнє первісне розуміння.

Водночас святкування Різдва дуже накладається, адже воно поєднує християнські та дохристиянські елементи. Часом люди виконують ритуали механічно, без усвідомлення їхньої суті: «Людина робить, бо так треба. Чому так треба? Бо так робила моя мама». У багатьох випадках ці звичаї додають людям впевненості у правильності своїх дій.

Тобто Різдво — це не просто тільки свято збору і свято куті, чи узвару, чи пампуха, чи того, що пов'язує нас з фізичним існуванням. В кожному регіоні та родині існували свої певні традиції, які передавались з покоління в покоління.

«Існували колядки релігійного змісту, які з'явилися вже в християнські часи, але були так звані "давні, прадавні, старосвітські, як називав Франко, — це були колядки, які повертали нас ще до тої первісної поезії, де оспівується господар, господиня, хлопець з дівчиною», — розповідає франкознавиця.

Фото з мережі Інтернет

Після вечері починалася коляда, яка не тільки розважала, але й передавала святу історію про народження Христа. «Це теж був важливий атрибут, несення історії про народження Христа».

У колядках і щедрівках звучали побажання добробуту, сили, краси та успіху. Для кожного члена родини знаходили слова, що відповідали його ролі: господарю бажали багатства, господині — добробуту, дівчині — краси й гарного заміжжя, хлопцеві — сили та відваги.

За словами пані Тихолоз, кожен селянин, який слухав колядку, яка адресувалася, наприклад, господарю, господині застеляти столи, і коли ці столи було чим застелити і було чим накрити, він, попри своє фінансове становище, все одно після таких побажань почувся заможнішим. Тобто якщо він не мав стільки волів, корів, поля, чи ґрунту, в кожній з цих колядок, яка адресувалась персонально йому, він відчував себе господарем, паном — тією людиною, яка може всіх почастувати, прийняти, погостити.

Вертепи є однією з найяскравіших традицій українського Різдва, яка поєднує християнські мотиви, фольклорні сюжети та театральні елементи. Зараз і 100 років тому вони були актуальними, адже українці особливо в період повномасштабної війни намагаються відновити забуті традиції.

У традиційному форматі вертеп був театральним дійством, у якому брали участь люди, що переодягалися в костюми персонажів. Зазвичай вони були різних форматів. Один із популярних варіантів – це живий театр, де учасники «відігрували сценку», зазвичай пов’язану з народженням Христа. У таких виставах відтворювали класичний сюжет, в якому іудейський цар Ірод хоче вбити немовлятко, проте дитина виживає. І усе це пов'язане з народженням Месії.

Однак сценарії вертепів ніколи не залишалися сталими. Упродовж століть вони змінювалися, пристосовуючись до нових умов і суспільних настроїв. У традиційних сюжетах завжди були чітко розділені позитивні та негативні персонажі. Серед останніх виділялися такі образи, як «Жид», «Циганка», «Смерть», «Ірод». У XX столітті, особливо в радянський період, вертепи почали відображати політичні реалії, зокрема висміювати актуальні події та постаті. «Ми теж бачимо, як модифікуються ці тексти на злобу дня: коли висміюємо росію, москаля, чи якісь воєнні події», — наголошує літературознавиця.

Іншим популярним видом був ляльковий вертеп, що мав вигляд багатоярусної хатинки. «На нижньому поверсі могли грати ляльки нижчого порядку, всякі негативні персонажі, чортики», тоді як священні історії розгорталися на верхньому ярусі. Така структура символізувала поділ на світський і духовний світи, дозволяючи одночасно розважати глядачів та навчати їх основ християнської історії.

Важливу роль у розвитку вертепної драми відіграли освічені верстви населення. Зокрема, до її розвитку і дослідження долучилися свого часу і дяки, і спудеї, які навчалися в Києво-Могилянській академії. Вони, як правило, водили ці вертепи. Такі вистави були своєрідним способом поширення освіченості та релігійної культури серед простого народу.

Вертепи тісно перепліталися з іншими традиціями зимових свят. Наприклад, крім християнської тематики, вони включали дохристиянські образи та ритуали. Серед них — Маланка, Василь, Коза, які уособлювали природні сили, врожайність чи навіть цикли життя. Це все праобрази, які сягають своїм корінням дохристиянського минулого.

Українські вертепи ХХ століття були і залишаються унікальним культурним явищем, яке поєднує святковість, театральність і певну символіку. Сучасні ж приклади вертепів свідчать про те, як народна творчість може адаптуватися до теперішніх проблем суспільства, зберігаючи зв’язок із минулим.

Загалом різдвяні звичаї в українських родинах були тісно пов’язані з їхнім походженням, історією та регіональними особливостями.

За словами Наталії Тихолоз, у сім’ї Івана Франка, видатного письменника й громадського діяча, було поєднано різдвяні звичаї із Західної та Слобідської України. Іван Франко, родом із Нагуєвичів, дотримувався традиції внесення дідуха — снопа із жита чи пшениці. Його дружина Ольга Хоружинська, яку виховали у дворянському середовищі, була знайома з іншими звичаями, зокрема святкуванням Різдва з ялинкою.

Донька Івана Франка Анна згадувала: «Після Святого вечора ми всі збиралися у вітальні, де засвічували ялинку, де горіли ці вогники і батько з хлопцем співав колядки».

Фото з мережі Інтернет

Зокрема, у родині Наталії Тихолоз на свята завжди печуть традиційну випічку «бабин цвібак» та напікають багато пампушків. «Завжди в нас мало бути відро пампухів, тому що всі дуже їх люблять, і тому мама завжди дбає про те, щоб їх було багато – і для родини, і для гостей, яким вони щедро роздаровуються у часі різдвяних свят», – пояснює із усміхом науковиця.

Традиції родинного святкування завжди були спрямовані на створення позитивного досвіду для дітей, щоб вони могли зберегти ці спогади на все життя. «Святкувати Різдво так, щоб формувати у своїх дітей гарні спогади, щоб потім можна було ретранслювати це добро».

Протягом XIX-XX століть святкування Різдва почало зазнавати змін. Воно набуло нових рис, зокрема в міських середовищах, де традиції поєднувалися з елементами світського життя. Водночас основний символізм свята залишився незмінним: віра в добро, світло і родинне єднання.

У Галичині традиція дарувати подарунки на Різдво існувала, але ці дарунки були скромними й символічними. Як зазначає науковиця: «Зазвичай це були недорогі якісь подарунки. Це, очевидно, кожна мама чи батько знали, чого хочуть їхні діти».

Популярними подарунками для дітей були практичні речі або невеличкі забавки. «Це були якісь або рукавички, або невеличкі іграшки, забавки, чи якийсь коник, медяники. Це могла бути і книжка, яка вважалася особливо гарним подарунком». Книги цінували настільки, що навіть тогочасна преса радила батькам на свята придбати дитині якесь цікаве видання.

Для дорослих подарунки часто мали зв’язок із рукоділлям або хатнім побутом. Це могли бути вишивані торбинки, вишивані серветки.Також дарували індивідуальні предмети гардеробу або дрібнички, які демонстрували увагу до особистості. Проте все ж дарувати щось не було обов'язковим елементом Різдва.

Святкування Різдва завжди асоціювалося з родинним затишком, проте, якщо хтось не мав змоги бути серед близьких, існував усталений звичай: «Якщо заставало подорожнього десь у дорозі чи не вдома, то ті люди, які були вдома, завжди мали запросити до себе. Щоб людина не святкувала Різдво на самоті».

Також існував особливий звичай, коли хрещеники носили святу вечерю своїм хрещеним. «Господиня складала у кошик потрошки святовечірніх страв, і дитина несла вечерю своїй хрещеній мамі чи татові». Такий звичай мав ще й символічне значення в часи боротьби за незалежність, коли святу вечерю приносили навіть до в’язниць: «У міжвоєнні роки, наприклад, діти несли вечерю татові чи хрещеному татові у в’язницю. Найбільшим подарунком було, коли цих в’язнів відпускали додому, до родинного столу».

Загалом Різдво завжди сприймалося як свято, яке об’єднує. «Настанова на велике християнське свято — це пригорнути до себе тих, хто був без родини, хто чувся самотньо». Для тих, хто перебував далеко, існувало прагнення повернутися додому. «На Різдво, на Великдень – це ті свята, коли людина має приїхати додому, має відчувати цю потребу, це прагнення», — наголошує Наталя Тихолоз.

Різдвяні ярмарки у Львові та інших частинах України 100 років тому виконували важливу соціальну та культурну функцію. Вони не тільки створювали святкову атмосферу, але й були платформою для благородних справ: «Ця форма, як ми зараз кажемо, донатити, це форма давання датків, робіння вкладок на якісь благородні справи, вона існувала».

Ця традиція мала глибоке коріння в українській культурі. Люди об’єднувалися, щоб спільно вирішувати нагальні потреби громади: «Як правило, українці збирали на громадські потреби. Наприклад, на рідну школу, на підтримку сиріт чи допомогу воякам». Особливо популярним було поняття «спільнокошт», коли всі частково скидаються і допомагають.

Ця практика не обмежувалася лише локальними ініціативами. У часи радянського режиму та боротьби за незалежність українці зберігали цю традицію як вияв громадської свідомості. Особливо це бачимо у діаспорній пресі: «Було і для тих, хто перебував у радянських тюрмах, чи для вояків УПА».

Зокрема, на різдвяних заходах збирали кошти на потреби місцевих шкіл: «Коляда на рідну школу — діти колядують, збирають кошти, щоб завершили будівництво школи, в якій вони будуть навчатися, бо держава не підтримувала українську ідею». Це свідчило про зрілість суспільства, яке розуміло свою відповідальність перед наступними поколіннями.

Зникнення багатьох традицій пов’язане з різними причинами. З одного боку, це може бути невідповідність певних обрядів сучасному стилю життя. «Людина, яка живе в міському просторі, напевно, не ходить до тварин, не обкурює їх», — додає дослідниця. Така трансформація зумовлена зміною умов проживання та способу життя.

З іншого боку, серйозний вплив мали політичні обставини. За радянських часів проводилася цілеспрямована боротьба проти українських традицій. «Дуже чітко пам'ятаю, що була настанова, що не можна ходити і колядувати. Особливо не можна було ходити до вчителів, аби їх не підставляти перед тогочасною владою». Це було частиною ширшої кампанії, спрямованої на знищення української ідентичності.

Однак зараз багато «традицій» є трансформованими або придуманими. Наприклад, «ми маємо конкурси вертепів чи свято пампуха». Традиція встановлення дідуха також набула нового звучання: «На площах міст ставлять дідухи. Це значною мірою нова традиція».

Важливо розуміти, що відродження традицій — це не лише відтворення старих звичаїв, а й осмислення їхньої символіки. «Важливо не стільки саме копіювання тих традицій, скільки сенс, який ми в це вкладаємо і те, як відчуваємо Різдво».

Різдвяні традиції, таким чином, є не лише способом святкування, а й інструментом зміцнення національної єдності. «Це свято родинного збору як нації стимулює людей, навіть із втраченим корінням, відроджувати своє». Через ці традиції нація знову формує свою ідентичність, перетворюючи родинні звичаї на символічний фундамент своєї культури.