Українське суспільство не встигло пережити, пересміятися, переобігрувати нецензурне слово, кинуте своїм президентом на адресу російського колеги, як Володимир Зеленський видав черговий обсценний перфоманс – в інтерв’ю американському блогеру/подкастеру Лексу Фрідману. Цього разу слова, які нещодавно ще вважалися забороненими в інформаційному просторі, були спрямовані уже не на Схід, а на Захід.

Власне кажучи, уся ця подія була спрямована саме на Захід,на Америку, ба більше, на конкретну авдиторію, авдиторію цього блогера. Тож, за великим рахунком, українців інтерв’ю Зеленського не мало б зачепити – особливо тих, які є справжніми, а не позірно-карикатурними, християнами і знають цитату з Євангеліє від Матфія (ту саму, де «по їхніх плодах пізнаєте їх»; вибачте, любителі послухати різні балачки, але слова не є плодами, як сказав інший класик з іншої частини світу, «слова – полова»). Але, на жаль, зачепило.

Тож, великою мірою, ми маємо справу з побічним ефектом. (Хоча не можемо відкидати, що на Банковій підозрювали: цитати з інтерв’ю так чи інакше прилетять назад до України. А українці, в принципі, позитивно сприйняли «довб..ба» на адресу Путіна, тож чом би й не спекульнути на цій темі ще раз. Чи навіть не раз – принаймні допоки фідбек буде позитивним. Утім, про це я не знаю, а лише здогадуюся.) З ефектом, який має не лише короткострокові наслідки у вигляді сміху чи матюків у відповідь, а й значно глибший рівень сприйняття та впливу.

Так-от, політичні, державні лідери – на щастя чи на жаль, вирішуйте самі – є так чи інакше зразком для немаленької частини українського суспільства. Ні, це не значить, що коли Порошенко чи той же Зеленський почали ходити по книжкових івентах (Ющенка ми не беремо до уваги, він завжди був президентом частини України, а п’ятого і шостого обирала вся країна, подивіться результати першого туру виборів-2014 і другого виборів-2019), уся українська гопота тут же кинула пити на дитячих майданчиках і переключилася на читання щонайменше детективів Кокотюхи. Але ці їхні кроки принаймні задавали вектор, легітимізували ті чи інші речі – а протилежні їм виводили на марґінеси.

В українських умовах це видно не так чітко, як у деяких інших країнах. Наприклад, згадайте США періоду першого президентського терміну Дональда Трампа – як його передвиборча істерика призвела до штурму Капітолія. Він може скільки завгодно розповідати, що не підбурював своїх прихильників – але це буде лише формальна правда. А фактично – ці люди, дивлячись, як їхній кумир нехтував усіма багаторічними правилами, законами і моделями поведінки, не могли не скотитися до того, до чого скотилися.

Є ще кращий (в сенсі ілюстративності) приклад – це наш божевільний сусід-агресор. Можна скільки завгодно говорити про те, що це «війна Путіна», але ми всі бачили, як поводились і поводяться росіяни на окупованих українських територіях. Звідки в них таке ставлення до українців, причому не якихось там вигаданих ними «нацистів», «бендеровців» та інших «представників київської хунти»? Звідки ця крайня агресивність і безкрая ксенофобія?

Можна багато говорити, що вона в них ще з часів Андрія Боголюбського (деякі історики чи навколоісторичні відеоблогери так і роблять), але ще в 90-х роках минулого століття, при всіх відрижках радянської імперськості – такого ставлення не було. Принаймні до українців. І навіть до чеченців, за великим рахунком, не було. Ба більше, російська преса часто брала сторону Ічкерії, яка прагнула до незалежності. А потім до влади прийшов Владімір Путін…

Пам’ятаєте, з чого почалося його правління? З відверто ксенофобського і більш ніж агресивного «ми і в сортирі їх замочимо». Звісно, це не взялося нізвідки – скажімо, фільм «Брат-2» з українофобськими закидами про «ви мнє єщо за Сєвастополь отвєтітє» з’явився незалежно від персони Путіна, і режисер фільму Алєксєй Балабанов усе це не вигадав, а взяв із народної свідомості. Але коли це якісь маргінали буркотять десь на загидженій кухні під чарку паленої горілки – це одна справа. А коли подібні речі – фактично заклики вбивати усіх чеченців, які хочуть мати власну державу (а потім і без цієї частини конструкції, що починається з «які хочуть»), – говорить фактичний глава держави, ще й суперцентралізованої, вертикально орієнтованої держави, держави, де величезну роль грає персона вождя… Це не могло не викликати ті процеси в російському суспільстві, які ми побачили згодом. Коли навіть умовно притомні тамтешні люди раділи анексії Криму. Анексії, під час якої, між іншим, було пролито кров, українську кров. А 2022 року накручування російською владою свого суспільства сягнуло апогею – і світ побачив Бучу.

Звісно, Україна – не Росія. І президент, які б рейтинги в нього не були в день виборів – не диктатор і ніколи ним не буде, навіть Кучмі з Януковичем це не вдалося, а в Зеленського немає і половини реальних можливостей тих політичних діячів. Але так чи інакше на модель поведінки першої особи звертає увагу велика кількість громадян. І якщо вони бачать, що президент дозволяє собі не просто матюкатися, а робити це в стилі банального гопника – то реакція, на жаль, буде відповідною.

Тож якщо Володимир Зеленський хоче залишити по собі добру пам’ять – йому треба добре подумати перед тим, як епатувати чужу і свою публіку такими хвацькими лінгвістичними вивертами. А, може, справа і не в пам’яті – а в тому, що коли ти дозволяєш собі подібну риторику, не дивуйся, що вона рано чи пізно буде використана проти тебе самого. Згадайте хоча б підзабутого за час війни Гео Лероса і його перфоманси на адресу президента, на прізвищі якого, будемо чесними, він і прийшов у Раду. Між іншим, точно така ж історія спіткала й попередника Зеленського: Порошенко привів у парламент Сергія Лещенка, який згодом перетворився спочатку на злющого ворога чинного тоді президента, а потім на вірного служку наступної влади. А Лерос – це просто чергове втілення стародавньої мудрості, яка нагадує, що варто чинити з іншими так, як ти хочеш, щоб вони чинили з тобою. Бо інакше на всякого Лещенка знайдеться свій Лерос.

І на твої матюки на адресу хоч Путіна, хоч Байдена – знайдуться ті, хто будуть говорити так уже про і до тебе. Бо ти, головна людина в країні, їм це дозволив. А далі цей процес буде вже не зупинити. Саме тому від політичних еліт і вимагається максимальної обережності в діях і словах. Це теж питання національного виживання, якщо хочете. Бо якщо через пів року матюки в публічному просторі стануть правилом хорошого тону – який смисл буде у всій нинішній війні? Навіщо захищатися від агресивного бидла ззовні, якщо всередині ми в результаті цих «цікавих дослідів» виростили точно таких же істот?..

Джерело: ZAXID.net