У березні виповнюється 80 років від початку Львівського «собору», організованого радянською владою з метою ліквідації Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ). Ця подія є однією з найбільш показових і цинічних операцій радянської антирелігійної політики, спрямованої на підпорядкування релігійних структур державній владі та знищення української національної ідентичності.
Передумови та підготовка псевдособору
Після повернення радянської влади до Галичини у 1944 році УГКЦ залишалася важливим духовним і культурним центром, який активно підтримував український національний рух. За планом НКВС від 8 лютого 1945 року Церква розглядалася як «легальна резидентура Ватикану» та носій української національної ідеї, що загрожувало радянській політиці створення «радянського» культурного простору.
Перегляньте також:
- Поблизу Дрогобича в дорожній аварії загинув священник УГКЦ
- Львівська архієпархія УГКЦ не зможе забронювати частину священників
Для ліквідації УГКЦ влада застосувала низку репресій:
-
арешт митрополита Йосипа Сліпого та інших єпископів у ніч на 12 квітня 1945 року;
-
переслідування десятків священників;
-
закриття Львівської богословської академії.
Щоб створити ілюзію «легітимності» ліквідації, радянська влада сформувала так звану «Ініціативну групу», яка мала організувати «возз’єднання» з Російською православною церквою. Очолив групу богослов Гавриїл Костельник, до складу увійшли священники Михайло Мельник і Антоній Пельвецький.
Псевдособор у Львові
Псевдособор відбувся 8–10 березня 1946 року у соборі святого Юра у Львові. У ньому взяли участь 216 представників духовенства і мирян, а також делегація від Московського патріархату. За результатами голосування нібито одноголосно ухвалили:
-
ліквідувати Берестейську унію 1596 року;
-
розірвати зв’язки з Ватиканом;
-
«возз’єднатися» з Російською православною церквою.
Однак рішення «собору» не мали жодної легітимності за канонічним правом: жоден єпископ УГКЦ не брав участі в засіданні, а лише єпископат має право скликати собор та затверджувати його рішення.
Наслідки для УГКЦ
Попри неканонічність «собору», його наслідки були реальними і катастрофічними:
-
священників змушували подавати заяви про перехід до РПЦ;
-
ті, хто відмовлявся, втрачали парафії або зазнавали переслідувань і заслання;
-
Церква перейшла у підпілля, де десятиліттями проводилися таємні літургії, вінчання, хрещення та висвячення священників.
Особливо активним підпільне життя УГКЦ було у 1960–1980-х роках на Львівщині. Попри постійний ризик арештів, священники та віряни підтримували духовну і національну єдність.
Лише у 1989–1990 роках УГКЦ вийшла з підпілля і відновила легальну діяльність.
Пам’ять і сучасний контекст
З нагоди 80-ї річниці псевдособору у Києві відбулися:
-
публічна дискусія про переслідування УГКЦ у радянській та імперській політиці;
-
відкриття виставки «Імперія проти Церкви. До роковин Львівського псевдособору 1946 року» на Контрактовій площі;
-
науковий круглий стіл, присвячений подіям 1946 року.
Науковці зазначають, що історичні події мають паралелі із сучасністю. У умовах російської агресії спостерігаються аналогічні спроби тиску на церкви, руйнування храмів та переслідування духовенства. На окупованих територіях легальними залишаються лише громади РПЦ, що нагадує ситуацію після псевдособору 1946 року.
Висновок
Львівський «собор» став символом радянського насильства над релігією та українською національною ідентичністю. Попри всі репресії, УГКЦ зберегла свою духовність, культуру та історичну роль, довівши, що віра та національна свідомість не знищуються навіть у найтемніші часи.
