За швидкістю оцифрування документів в державний архів Україна — в першій трійці країн світу, попри повномасштабну війну. Архів розмаїтий, він зберігає як берестяні грамоти 12 ст. та гетьманські універсали, так і звітність РАЦСів та воєнні відео. Анатолій Хромов — кандидат історичних наук, юрист — очолює Державну архівну службу з грудня 2019-го.
Нещодавно його переобрали на наступні пʼять років. Суспільному він розповів про оцифрування під час блекаутів, евакуацію документів з Херсонщини, працевлаштування ветеранів і про те, чи важко списати особову справу, як це було у СРСР під час макулатурних кампаній.
Перегляньте також:
- У Львові оцифрували 550 особових та пенсійних справ службовців університету Яна Казимира
- У Львові віднайшли унікальний документ монахів-студитів 1930-х років (Фото)
— Що ви можете назвати найбільшими досягненнями для своєї команди?
— Враховуючи, що я вже понад пʼять років на посаді, насправді вийшло не так багато, як планував. Ковід, війна — все це часто перетворювало роботу на гасіння нагальних проблем. Мені здається, для суспільства найбільшим досягненням є оцифрування документів.
Але ключове для мене — ми змінили філософію роботи українських архівів. Тривалий час вони лишались у пострадянській парадигмі. Були уявлення про них як про закриті інституції. Зараз архів на 99,7% відкритий. Решта документів закриті, бо містять державну таємницю.
— Які проблеми виникали в процесі оцифрування?
— Є мінімальні вимоги до якості та формату, яких ми намагаємось дотримуватись. Проблема в “зоопарку технічних рішень”. В різних архівах техніка для оцифрування різна — від найдешевших сканерів книжкового формату до сучасних професійних за 40 тисяч доларів.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, наші ключові партнери, які погодили з Україною контракти (і надавали потужності для оцифрування — ред.) казали, що до нас не буде претензій щодо невиконання угод, бо вони все розуміють. Також вони заявили, що згортатимуть обладнання. Але мені вдалося їх переконати не тільки не забирати техніку, а збільшити її кількість і розширити проєкти.
Дуже вдячний партнерам з FamilySearch (США), “Яд-Вашем” (Ізраїль), з Музею Голокосту в США, з “Бабиного Яру” (це український благодійний фонд). Також польським, чеським та багатьом іншим партнерам, які не згорнули проєкти, а навпаки разом із нами пришвидшуються, нарощують кількість і техніки, і людей, які займаються оцифруванням.
Міжнародна рада архівів рекомендує враховувати український досвід оцифрування в надзвичайних умовах будь-яким країнам у зонах конфліктів. Він став базою для загальних методичних рекомендацій.
— Які документи оцифровують насамперед?
— Важко порівняти, але очевидно, є найбільш цінні документи — зі статусом унікальних. Проте вони давно оцифровані та є онлайн на сайті Державної архівної служби. Їх менш як 500.
Для решти пріоритетність визначають директори окремих архівів. Критерії такі:
- затребуваність, аби оригінал довше зберігся, якщо люди часто його замовляють;
- фізичний стан документа. Якщо документ пошкоджений, наприклад, грибком і є велика імовірність, що найближчими роками він може фізично зруйнуватися, варто його реставрувати або консервувати й оцифрувати.
- державницька позиція. Це про ключові для суспільства документи. Тобто ті, які пояснюють, хто ми є, чим є українська держава, коли вона з’явилась як розвивалась. Це контраргумент проти пропаганди.
Тож насамперед оцифровують українську генеалогію: метрики, книги РАЦСів, переписи населення і все інше, що допомагає знайти предків. Також документи відомств різних періодів (війська Запорозького, Гетьманщини, держутворень часів Української революції 1917-21 років).
Також важливі документи, що ілюструють боротьбу за незалежність і проти тоталітарних режимів — нацистського і комуністичного. Тобто про репресії, про Голодомор, про переслідування дисидентів.
— Чи працювали ви над оцифруванням під час блекаутів?
— Так, партнери на наше прохання докупили невеличкі системи живлення, завдяки чому оператор зі сканування міг попрацювати 3-4 години на автономному живленні — це збігалося з графіками відключень.
Водночас ще один наш ключовий напрям — автономність архівних установ. Через різні програми, державні і недержавні, плануємо встановити сонячні електростанції на будівлях архівів. Минулого року вже почали це робити.
— Наскільки оцифрований архів захищений від кібератак?
— Те, що створене людиною, може бути нею і зламане. Це вже довели атаки на реєстри. Ключове тут — це, по-перше, убезпечення від спотворення інформації. І по-друге — убезпечення від знищення цифрових колекцій. Це вирішується насамперед завдяки резервному копіюванню. Всі примірники, які ми оцифровуємо, зберігаються, як мінімум, не в одній копії. І як мінімум не в одному місці.
— Ви зараз наповнюєте архіви і свіжими документами?
— Архів має три основні функції:
- покращити описи документів, створити кращі умови для їх зберігання;
- використовувати вже наявні колекції: оцифрувати, забезпечити роботу читальних залів, оформити виставкові та видавничі проєкти тощо;
- але першочергове завдання архівів — формування нових колекцій.
І саме це продовжується завжди майже для всіх архівів, навіть під час війни. Нині, на відміну від десятиліть тому, багато користувачів довіряють архівам. Наприклад, якщо на аукціонах знаходяться певні документи, люди насамперед звертаються до нас. Ми перевіряємо, чи вони не крадені, співпрацюємо з правоохоронними органами.
Ключове — це повернення документа в архів. Якщо п’ятий чи десятий власник дізнається, що насправді документи, які він викупив, мають бути в архіві, то після офіційного повідомлення від правоохоронців зазвичай добровільно повертає їх державі.
Основа нових надходжень — це управлінська та інша документація від установ, підприємств, організацій різної форми власності. Вони за якийсь час передають ці документи на державне зберігання, і ця робота не зупиняється.
Новела нашої діяльності — ініціативне фондоутворення й документування. Тобто урізноманітнюємо документами про актуальні події інформаційну базу, яка потрапить до архівів. Скажімо, під час пандемії ми знаходили щоденники, відеозаписи, різні речі, які показують, як її пережили українці. Зараз комплектуємо архіви різними документами на різних носіях про те, як українці відбивають російську агресію.
Експертизу цінності проводять спеціальні комісії. Вони вирішують, конкретне фото чи текст цінний для архіву чи ні. Оцінюють історичну, практичну значимість, художнє оформлення.
— Розкажіть про приклади евакуації — як вивозили архіви під час війни. Може, з окупації?
— З окупації архіви вивезти неможливо. Архівісти — все ж не військові. Під час деокупації, звісно, вже після військових заходять архівісти: звіряють фонди, нормалізують роботу інституції. З боку росіян були випадки розкрадання та вандалізму. Якщо говорити про якісь героїчні історії — це херсонські колеги. Всю окупацію міста вони залишалися в архіві, працювали, не ставши колаборантами. Координувалися з українським центром. Коли стало зрозуміло, що все йде до пограбування архіву, колеги в Херсоні, жінки-архівістки, рятували найбільш цінні, на їхній погляд, документи, просто виносячи під одягом окремі справи додому. Я звертався, щоб їх відзначили державними нагородами, але не отримав підтримки в інших органах.
— Розкажіть, як у вас справа з кадрами, чи іде працювати в архіви молодь?
— Держсектор, як і інші сфери, відчуває кадровий голод. Серед причин — міграція. Але рівень фахівців, яких можна залучити, достатньо широкий. Ми прилаштовуємося до умов воєнного стану: вчимо просто на місці. Пріоритетними є випускники профільних вишів та демобілізовані захисники. У нас є хороші кейси, коли люди після війни знаходять себе в архівах.
Наприклад, кілька місяців тому влаштували на роботу людину, яка демобілізована із ЗСУ за віком. Зараз він в одному з центральних архівів, його праця пов’язана з кінодокументами, з апаратами, на яких перевіряють якість плівки.
— Нещодавно історик Олександр Алфьоров допоміг повернути в архів списані радянською владою документи XIX-XX ст. Як можна списати архіви, якщо вони цінні? І чи в сучасній Україні щось списують?
— У часи СРСР були макулатурні компанії. Архівам давали план, скільки документів треба знищити. Часто історичний контекст або думки про майбутні покоління дослідників не були основним критерієм цінності архівів. Багато документів, особливо з царського періоду, було б знищено, якби комуністи не планували їх використовувати для переслідування учасників, до прикладу, царської поліції чи українського руху опору, чи вояків армії УНР.
Уже за часів незалежної України були періоди, коли експертиза цінності могла бути достатньо формальною і архіви понабирали документи сумнівної цінності. Була певна погоня за масою. До прикладу, у 1990-ті в кожній райадміністрації робився якийсь звіт з виконання якоїсь програми і врешті є 25 примірників з тією самою інформацією. Також у багатьох архівах є документи у двох примірниках: українською і російською мовами. Вони тотожні, але є дискусія, чи можна вважати їх дублетними. Архіви переповнені. Теоретично є такий механізм як повторна експертиза документа. Комісія може визначити, зберігати його далі чи ні.
Також якийсь документ можуть зняти з обліку, якщо він зник років 40 тому, і його так і не знайшли. Або коли документ був у неналежних умовах, розсипався — і нема чого зберігати. Але такі рішення ухвалюються в декілька етапів.
Українське архівне профільне середовище достатньо консервативне. Ми 100 разів подумаємо перед тим, як знищити якийсь документ. Погодити щось з архівів на списання — трудомісткий процес. Документ, що потенційно іде на знищення, проаналізують по аркушах, щоб упевнитися, що інформацію не прибирають безслідно.
