Київ як столиця Русі почав занепадати ще напередодні монгольського нашестя, і цим не могла не скористатися Галичина. Галицько-волинський тоді ще князь Данило Романович 1239 року заволодів Києвом і поставив там своїм намісником тисяцького Дмитра, який і очолив оборону Києва від монголо-татарського війська хана Батия. Воєвода Дмитро так мужньо бився з наїзниками, що хан Батий зберіг йому, тяжко пораненому, життя.
Тим більше занепад Києва посилився після того, як Батий перетворив його на руїни. Тоді вже в незаперечні лідери давньої України вийшов Львів. У багатьох середньовічних писемних пам’ятках XIII століття можна натрапити на твердження: Львів – це столиця Русі, головне місто Русі, голова всієї Русі тощо. В одному джерелі зазначено, що Київ – це «колишня столиця Русі». До цього можемо лишень додати, що від часів монгольської руїни і фактично до кінця XIX століття, тобто більше, аніж шість століть, населення Львова перевищувало населення Києва, деколи навіть удвічі. Уже в XIX столітті, коли найбільшим містом за кількістю мешканців в Україні була Одеса, Львів перетнув позначку у 70 тисяч населення 1848 року, а Київ лише 1861 року.
Перегляньте також:
- Ностальгійна Історія про гівновоз, або Львів, який ми не втратили
- Чому українці і поляки призабули, що діялося у Львові в червні 1941 року..?
А в XIII столітті у грамоті глави Вірменської апостольської церкви католикоса Месропа I Львів названо «найблагословеннішою уславленою матір’ю міст, яку охороняє Бог», а в кондаку одного з наступників Месропа Теодора II «найблагословеннішою, що охороняється Богом, столицею, славною матір’ю міст, митрополією християнських королів».
Найбільшого свого територіального розширення держава Романовичів досягла у другій половині 90-х років XIII – на початку XIV століття. Лев Данилович (на головному фото) остаточно опанував Київщину і більшу частину Сіверщини. Внаслідок таких зовнішньополітичних успіхів утворилася велика держава, найбільшим містом якої був Львів. Це була практично уся на той час цивілізаційно освоєна територія України, і як констатують джерела: «Обмежена Русь з півдня Сарматськими горами (Карпатами) і річкою Тірасом (Дністром), зі Сходу Танаїсом (Доном), Меотидою (Азовським морем) і Таврійським островом (Кримом), з півночі Литвою, з заходу Польщею».
Столиця могутньої держави приваблювала народи з усіх усюд, і князь Лев рекрутував своє військо і свій почет не лише з європейських народів, але й з вихідців із Азії. Хоча головний хроніст Львова Бартоломей Зиморович, попри те, що сам будучи вихідцем з вірмен, усе ж страждає відверто ксенофобськими оцінками і подачею частини достеменно неперевірених історичних фактів, утім його свідчення для нас виявляються надзвичайно цікавими, хоча б через те, що іншої інформації з цього періоду просто немає:
«Коли ж між народами рознеслася звістка про такі всезагальні торги, спритні купці навіть із заморських країв позбігалися на Русь через скелі, вогонь і море тлумами, а з усіх, жадібних до зиску, найпершими збіглися шабашники, яких, за словами сатирика, крім бажання, примушує гнатися ненажерливість. Після них работорговці-сарацини, що мають досвід знущання з людей, а також євреї, які продавали лахміття, начиння, міняли гроші, а іншим азійським пентаполітанцям, хтивим до подібних розваг, за високу ціну продавали гарних хлопчиків, викуплених як рабів. Усі ці народи тягнулися з найвіддаленіших країв до Львова, немовби на золотій вудці, і зайняли четверту частину міста…
Татари, згідно з укладеною угодою, зимуючи по селах, займали найближчі вигідні зимівлі, а багато з них творили допоміжну княжу сторожу. З тих же деякі приблуди, які всюди тягали за собою своїх вошивих домочадців, шкарадних дітисьок і їхніх матерів, більше подібних до відьом, роз’їжджали скрізь на возах і, будучи в захопленні від такої великої кількості плодючої землі, спокусившись достатком, легкістю здобичі і значною платнею, зреклися власної землі, замешкали тут і частину міста, призначену князем, зайняли.
Аби, однак, чоловічий їх рід не зник в одному поколінні, від сарматських дів, таємно викрадених невільниць, яких зажадали через їхню тілесну красу, понароджували собі визволенців, а пізніше, коли разом із Руссю підпали під владу поляків і захоплення чи викрадення сабінянок було заборонене, то руські матрони занадто бридилися тими правовірними, і з часом їх стало менше. Досі живою пам’яттю про нечестивий народ є окопище, розташоване під Високим Замком, а в анналах історії вулиця, що сьогодні веде від Краківської брами і зветься Краківською, два століття тому мала свою назву від татар…
Єврейські пиявиці, які звикли жиріти бідністю сусідів, непрошеними до повних руських комор проникли під вивіскою купецтва подібно до щурячих зграй, коли їхні суперники татари серед Роксоланії заклали розподільник своїх експедицій, справді вигідний для торгу з чужої здобичі… Плодюче єврейське плем’я розрослося до незліченного; сарацини, відомі з невіри у Христа та викрадення християнських хлопчиків, були вигнані з цілої Русі, проте вулиця, на якій вони колись мешкали, хоча й залишена ними, спочатку називалася Сарацинською, пізніше, від викрадення названа Зарванською, і донині носить ганебне ім’я (теперішній район вулиць Сербської та Староєврейської – І. Л.)…
Аби безладно не осідала така вельми змішана громада, розподілив її був сам князь, згідно з громадським звичаєм, по народах, які складали населення міста, на чотири дільниці, тобто: для русинів, як своїх, надано сторону вигіднішу зі сходу, для євреїв і подібних до них правовірних сарацинів – з полудня, для вірмен і татар, що звикли до спільного товариства, визначено дільницю з півночі, а для себе і свого двору обрав Лев частину західну, бо попередньо вона вже була забудована замком. Зі стількох народів, що різнилися між собою мовою, звичаями, обрядами та віровизнанням, складався придворний почет Лева».
Бартоломей Зиморович під 1276 роком подає також цікаві відомості про дядька князя Лева Василька, і у зв’язку з цим ми довідуємося про заснування монастиря і церкви святого Юра: «На ту пору Василько, стрий Лева, князь суворого серця, як то часто трапляється у греків, провівши молодість у небачених злиднях, на старість добровільно постригся у монахи, вибравши за житло порослу тереном печеру, видовбану під пагорбом недалеко від міста. Більше був подібний до фавна, ніж до людини: весь кудлатий, розчухраний, брудний, з навислими бровами та вусами, з довгою й широкою бородою, яка сором’язливо закривала частини тіла, як волосяний щит чи волосяниця.
Цією своєю надзвичайною суворістю життя хотів він спокутувати ту жахливу різню років двадцять тому, що вчинив її він у Сандомирському замку. На його побажання Лев на самій верхівці того пагорба поставив храм із букового дерева, а поряд також житло для ченців і святому Юрію, яко воєводі воїтелів Христових, присвятив, вибираючи того лицаря патроном для особливо визначних».
До речі, історики локалізують печеру князя Василька у західній частині храму Святого Юра, ближче до вулиці Озаркевича, де нині розташовані помешкання духівництва і мирян.
Доля Лева наприкінці життя, за версією Зиморовича, теж привела цього князя до спокути гріхів чернечою схимою. Під 1287 роком хроніст відзначає: «Ось так Лев негідно помстився і, не боячись нічого з боку поляків, намислив скасувати відтоді воєнний склад і спосіб життя. Йдучи за пересторогою своїх духовних, за прикладом стрийка вписався до почту слуг Божих, оголосив війну шлункові та всім неспокійним членам тіла, вгамовуючи пожадливість і злобну хтивість безсонням, постом і бичуванням, згідно з прийнятим від греків звичаєм, а замість найвишуканішого вина, живився во хвалу Бога виноградним соком і квасом.
А оскільки під болючими ударами канчука і дикі тварини надаються до вгамування, то й Лев, вихований у тій школі побожності, лагідніший перед смертю від ягняти, спокійно завершив життя. Погребіння мав скромне, без жодної помпи та військового почту, як сам заповідав останньою волею. Винесли його браття-василіяни, прибраного у чорний саван, в руці мав Розп’яття, похований був під прощальний плач русинок».
За однією версією істориків, Лев, нібито під впливом дружини Констанції прийняв схиму і був похований у ним же збудованому монастирі в Самбірському повіті, тобто в Лаврівській чи Спаській обителі, а його дружина спочила у Львові в Домініканському костелі Божого Тіла. За іншою версією, Лев був похований у Львівському храмі святої Катерини в Низькому Замку, адже саме від XIII століття серед європейських володарів поширюється звичай влаштовувати родинні мавзолеї не в соборах, а при замкових каплицях.
Князь Лев був не лише могутнім правителем великої держави, яка простягалася від Вісли до Закарпаття і Сіверщини, він був першим, хто в Україні започаткував перепис населення. Галицько-Волинський літопис під 1287 роком повідомляє: «Року 6791 хан Телебуга хотів іти на Краків, але не дійшовши до нього, повернув назад… на землю Льва, на місто Львів. І стояли у Львовій землі два тижні, харчуючись і не воюючи. І не давали з міста вийти за харчем. Хто ж виїжджав із міста, одних убивали, інших брали в неволю, а деяких, пограбувавши, відпускали нагих, а ті від морозу помирали, бо була зима люта вельми. А по відході Телебуги і Ногая князь Лев полічив, скільки загинуло у його землі людей, скільки потрапило до неволі, скільки було вбито і скільки волею Божою померло – дванадцять із половиною тисяч».
