Двадцятирічна Вікторія народилася у Херсонській області. Вона каже, що дуже любить море та сумує за рідними, які залишилися в окупованій частині. У 2022 році дівчина опинилася в окупації, але через три місяці їй вдалося виїхати самостійно. На той час вона навчалася у випускному класі. Вікторія розповідає, що в окупації їй було важко, тому що вона не володіє російською мовою та спілкується виключно українською. Їй і досі сняться сни про окупацію.
Про це Вікторія розповіла в інтерв’ю Суспільному.
Перегляньте також:
- У лікарні на Львівщині зросла кількість пацієнтів, які отруїлися в Славському
- У готельно-розважальному комплексі в Славському отруїлися понад 10 дітей
“Для мене війна розпочалася о п’ятій ранку 22 лютого, 24 лютого, коли почалось повномасштабне вторгнення. Мене розбудила мама і сказала, що нам потрібно виїхати з мого селища в село, аби була загроза менша. Моє селище окупували до 10 години повномасштабного вторгнення, і тому мені могла загрожувати різна небезпека, як від обстрілів до обшуків”, — згадує дівчина.
Перші два місяці у селі вони не знали що діється, тому що не було ані мобільного зв’язку, ані інтернету. Згодом Вікторія повернулася у своє селище, але не виходила з дому. Так само чинили й інші її проукраїнськоналаштовані однокласники. Батьки дівчини сприйняли окупацію з радістю й переконували дівчину, що їхнє життя стане кращим.
“Мама раділа й казала “Ось так, отримуйте, українські бандерівці”. Мені було дуже боляче, коли вона почала радіти. Мені прямо фізично стало боляче. Я почувалася самотньою в цьому. Коли росіяни облаштовували всюди блокпости, вітчим казав, щоб я не боялася, бо росіяни хороші”, — каже Вікторія.
Перебуваючи в окупації, дівчина та її рідні побоювалися, що там почнеться голод, тому що росіяни заборонили всі гуманітарні вантажі. Але згодом почалося постачання продуктів з Криму.
“Чат з моїм класом, де я навчалась, перетворився на перелік подій, які відбувалися. Все місто знало, де росіяни спалюють тіла своїх побратимів. Це був закинутий аеродром. Вони просто скидали тіла своїх побратимів в одну купу і спалювали це. Це не був ні для кого секрет, і всі про це говорили. Було дуже сильне відчуття покинутості та те, що найбільший мій страх збувся. До повномасштабного вторгнення я читала про катівні, які були в Донеччині. І для мене опинитись в окупації було найстрашнішим. Коли це сталося, я була дуже налякана, бо знала, що може відбуватись в таких умовах. Власне, так воно і відбувалося”, — говорить дівчина.
Оскільки батьки відмовилися виїжджати, Вікторія переконала маму відпустити її саму. Виїжджали через блокпости у Запорізькій області. Перший раз їх не пропустили. Вдруге, вистоявши чергу, їй вдалося покинути окуповану територію.
“Було багато заржавілих авто, які росіяни розстріляли на початку повномасштабного вторгнення. Мені здається, вони спеціально їх залишали для залякування людей, які виїжджали. Мені тоді було 16, я не дуже розуміла ситуацію, тому взяла деякі проукраїнські речі, як, наприклад, худі Стерненка, чи намисто з прапором України та прапор України. Тобто я зрозуміла, що зробила помилку, але мені дуже пощастило, що саме в той день вони не проводили обшуки всіх речей, лише телефонів”, — згадує Вікторія.
Попри те, що батьки не схвалюють вчинок доньки, дівчина все одно спілкується з ними. Раз на три дні їй вдається здзвонитися з мамою, яка скаржиться, що їхнє селище перебуває під обстрілами. Але їй болить, що мама досі впевнена, що Росія таки окупує Україну та переповідає доньці різні вигадки про життя в Україні, на кшталт того, що Львів буде окупований поляками, а до вимушених переселенців ставляться дуже погано.
“Я дуже хочу, щоб Росія просто зникла. І її не існувало як такої. Щоб росіян просто не було. Але це з розряду нереалістичних мрій. А якщо взяти з реалістичних, то мені б дуже хотілося повернутися і побачити своїх батьків. Це моя найбільша мрія наразі”, — каже дівчина.
