Ветеран 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади Василь Жданов після важкого поранення провів у комі цілий місяць. Коли прийшов до тями у лікарні у Львові, не впізнав власну дружину, яка весь цей час була поруч. Чоловік попросив її показати паспорт, щоб переконатися, що перед ним справді його дружина.
Лише через кілька тижнів пам’ять почала повертатися. Попереду були тривала реабілітація, перші кроки та нове життя вже після військової служби. Свою історію Василь Жданов розповів Суспільному.
Перегляньте також:
- На Львівщині чоловіка засудили до 6 років і 8 місяців за вибух гранати у піцерії
- На Львівщині у ДТП загинув 22-річний водій: ще двоє людей травмувалися
Родина в окупації
Василь родом із Мелітополя. Контракт із ЗСУ він уклав ще у 2018 році та служив в одній з інженерних військових частин. Повномасштабне вторгнення Росії зустрів у Покровському районі.
«Я не вірив, що росіяни на це здатні. А виявилося он як…», — каже він.
За словами Василя, незадовго до початку повномасштабної війни військових почали підіймати за тривогою.
«За деякий час до вторгнення нас почали підіймати по тривозі. А того дня підняли, всі — по машинах, кудись їдемо, ніхто нічого не каже. Нас перевели на межу Дніпропетровської та Донецької областей», — згадує ветеран.
Його дружина із трирічним сином на той час залишалися у Мелітополі. Жінка надсилала чоловікові фотографії та повідомляла, що до міста зайшли російські військові.
Спочатку Василь не повірив, що це окупанти.
«Я їй не повірив. Вона скидає фотки, як росіяни фотографуються на в’їзді в Мелітополь, але вони вбрані у піксельний однострій. Я кажу їй: “Та то ж наші, вони в нашу форму вбрані”. А потім у новинах дізнався, що місто — окуповане», — розповідає він.
Дружина з дитиною ховалися у підвалі. За словами ветерана, одного разу до будинку під’їхали російські військові, але до помешкання не зайшли.
«Коли окупаційні війська зайшли, то їм відразу дали списки учасників бойових дій. Вони шукали їх, робили обшуки по хатах. Мене в тих списках не було, тому до нас не зайшли», — каже Василь.
Згодом зв’язок почав зникати. Родині вдалося виїхати з окупації за допомогою дружини Василевого колеги.
«Дружина колеги з сином їхала власним авто і взяли й моїх. Домовилися з супроводжуючим, який з кожного взяв по сто доларів. Він знав дорогу, знав коли і яка зміна на блокпостах. Він же порадив зверху на речі поставити дитячі горщики. Чеченці, які стояли на постах, гидилися й не порпалися у речах», — згадує чоловік.
20 квітня 2022 року Василь отримав дзвінок від дружини, яка повідомила, що вона із сином уже виїхала з окупації.
«Я дуже зрадів. Це були сльози щастя. Ми з колегами поїхали за ними», — розповідає ветеран.
Оскільки майно родини залишилося на окупованій території, сім’я почала облаштовуватися на новому місці.
«Дали нам хату безкоштовно. Хата без умов, але ми раділи, що ми разом», — говорить Василь.
Десантник
У 2023 році військового перевели до новоствореного батальйону та направили на навчання. Після завершення підготовки він потрапив до 80-ї бригади.
«Приїхали в учебку, сказали, що шукають поповнення. Тож 11 жовтня 2023 року я потрапив у вісімдесятку. Наш напрямок був — село Кліщіївка в бік Бахмуту», — каже він.
Перший бойовий вихід Василя був під час штурму Кліщіївки.
«Кліщіївки вже майже не було — вся знищена. Ми мали зайти за залізницю штурмувати позиції. Ми зайшли ввечері, відпочили на проміжних позиціях і на ранок почалися штурмові дії», — згадує ветеран.
Під час одного з виходів військових обстріляли. Один із десантників загинув.
Під час повернення з позицій Василь також потрапив під обстріл.
«Ми пішли на штурм. Закріпилися й ніч простояли в обороні. Потім нас замінили й ми почали виходити. Поки виходили, багато прильотів було, й поранених ми мали. В метрах п’яти зліва від нас прилетіла 120-мм міна. А друга впала майже поруч. Мені пощастило, тільки штанину пробило уламком. А побратими отримали поранення ніг», — розповідає він.
Після цього Василь пошкодив руку, впавши на скло під час виходу із зони бойових дій.
Евакуація побратимів
Згодом військового перевели на квадроцикли. Він займався доставкою зброї та продуктів, а також евакуацією поранених і загиблих.
«Спочатку я намагався рахувати тих, кого вивіз. Але згодом збився з рахунку. Сотні, мабуть, нема, але кілька десятків було», — говорить Василь.
Одного з побратимів — Івана Суримка — йому вдалося евакуювати після складної операції. Військовий понад 12 годин чекав на допомогу після атаки дронів.
«Це була складна евакуація. Він був у підрозділі вогневої підтримки та працював з МК 19. Вийшов, два постріли зробив і йому дві гранати скинули з дрона. Понад 12 годин він чекав на евакуацію. Його винесли до місця, де я б зміг його забрати», — згадує ветеран.
Коли Василь вирушив за пораненим, Кліщіївку почали обстрілювати з «Градів».
«Побачив дві “бехи” розбиті. Я підліз під них, голову прикрив і про радіостанції передав, щоби швидше несли. Його витягли, поклали на квадроцикл, зафіксували. Складна та довга евакуація була. Але ми все зробили, встигли, хлопець живий», — розповідає він.
Поранення і місяць у комі
31 березня 2024 року Василь отримав важке поранення. Того дня він разом із побратимом перевозив боєприпаси на позиції під Кліщіївкою.
«Туди заїхали, а на зворотному шляху прилетів FPV-дрон та зробив скид у двох метрах від багі. Мені всі уламки потрапили в голову. Я відразу втратив свідомість», — каже ветеран.
До тями чоловік прийшов лише через місяць. За цей час він перебував у реанімаційних відділеннях лікарень Дніпра, Києва та Львова.
Дружині про поранення повідомили побратими наступного дня. Вона знайшла чоловіка у лікарні в Дніпрі, винайняла квартиру та щодня приходила до нього.
«Вона питає: “Що з ним?” А вони: “Ми не знаємо, але живий”. Вона шукала мене, знайшла у лікарні в Дніпрі, винайняла квартиру і щодня приходила у лікарню, тримала за руку, розмовляла зі мною», — розповідає Василь.
Чоловік перебував у комі, але, за словами дружини, реагував на її голос.
«Казала: “Я тебе просила, якщо ти мене чуєш, то стисни мою руку”. І я стискав», — згадує він.
Коли Василь прийшов до тями у Львові, він не впізнав жінку, яка була поруч.
«Вона сказала, що вона моя дружина. А я попросив, щоби показала паспорт свій. Вона показала. Коли вже був у Ужгороді в лікарні, то пригадав майже все», — говорить ветеран.
В Ужгороді він почав відновлюватися: спочатку сідав, потім вчився стояти та робити перші кроки.
«Важкі ті перші кроки були. Стоїш коло ліжка, втрачаєш рівновагу. На початках дружина мене на кріслі колісному катала. А потім я потрошку сам почав ходити. Звісно, з допомогою, але — сам», — розповідає чоловік.
«Я — сільський хлопець»
Після проходження медичного огляду Василя визнали непридатним до військової служби та зняли з військового обліку.
Нині родина живе у Буську. За словами ветерана, як внутрішньо переміщені особи та відповідно до державної програми забезпечення житлом захисників вони отримали кошти на придбання власного будинку.
«Згідно з постановою Кабміну №719 “Про забезпечення житлом деяких категорій осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, а також членів їхніх сімей”, а також як внутрішньо переміщені особи — ми отримали кошти на придбання власного житла. Ми купили будинок у Буську», — каже Василь.
Чоловік додає, що звик до життя у селі й любить працювати на землі.
«Навесні посадили город. І огірки, і помідори, і перець, і редиску, і капусту, і базилік, і салат. Все посходило. Вже все й з’їли. Хіба що капуста ще є. Я копав грядки. Картоплю ще не садили, я ще не маю можливості так багато працювати на городі», — розповідає ветеран.
У майбутньому родина планує завести курей та качок. Син Василя вже навчається у першому класі та займається карате.
Сам ветеран продовжує реабілітацію та відновлення, а також долучився до «Ветеранського простору при Карітас Львів».
