У перші дні повномасштабного вторгнення РФ мешканець Львівщини Іван Дуткевич добирався з волонтерами, які везли гуманітарну допомогу, з-за кордону в Україну, щоби долучитися до Сил оборони. Чоловік каже, був впевнений, що чинить правильно.
Про це в ефірі Українського радіо. Львів розповів старший сержант Другої Галицької бригади Національної гвардії України та боєць батальйону “Львів” з 2015 до 2017 року Іван Дуткевич.
Перегляньте також:
- Історія бойової медикині Елі, яка служить у 80 десантно-штурмовій Галицькій бригаді
- Провів у полоні 882 дні: історія азовця зі Львівщини Івана Сокаля
“Приходь, потрібні добровольці”
Десять років тому, у 2015 році, Іван Дуткевич вирішив доєднатися до добровольчого батальйону “Львів”.
“Я жив собі простим життям, працював та мав плани на майбутнє. А коли розпочався Майдан, а згодом і війна, не міг сидіти вдома і почав шукати добровольчі підрозділи, які виконували завдання в зоні бойових дій. У батальйоні “Львів” сказали: “Приходь, нам потрібні добровольці”, — каже чоловік.
Перша поїздка у зону бойових дій була для Івана у Станицю Луганську.
“Я буквально вчора перед ефіром думав, про що розповісти. І відразу згадався блокпост “Сталінград”. Пам’ятаю, як ми зупинилися перед Станицею, бо дороги не знайшли. А нам кажуть: “Вам туди”. А там така заграва, горить все. А то “Сталінград” горів. Думаю: куди я їду”, — згадує військовослужбовець свої перші дні на війні.
Розповідає, що не усі місцеві мешканці раділи українським військовим.
“То були такі часи, коли проти нас в основному воювали місцеві. Ми чули, як вони на телефоні: “Заїхали укропи”. Все, ми готуємося, що ввечері вже будуть обстріли. Вони казали нам: “Це наша земля, це наші хлопчики”, — говорить Іван.
У 2017 році боєць демобілізувався та виїхав на заробітки за кордон. Вдома, в Україні, залишилися дружина та двоє малих дітей.
З Польщі — на війну
Про те, що почалося повномасштабне вторгнення, чоловік дізнався під час невеликої перерви на роботі 24 лютого 2022 року.
“Я знав, що так буде. Не просто так росіяни підтягували свої війська до кордону, не просто так вони готувалися. І коли я почув, що вони медпункти поставили біля наших кордонів, то я впевнився, що війна таки буде. До того вони ніколи медпунктів не ставили”, — каже нацгвардієць.
Того ж дня він ухвалив рішення повернутися додому, щоби якнайшвидше долучитися до Сил оборони. Іванові вдалося домовитися з волонтерами, які їхали до українського кордону, і вони довезли його до Перемишля.
“В бік Польщі було дуже багато біженців. Їх була хмара. Вся нейтральна зона була забита людьми. Я йшов, а люди на мене зі здивуванням дивилися. Зайшов на контрольно-пропускний пункт, а там на підлозі діти сплять. То ж був лютий місяць, ще було холодно. Мене вивели боковими шляхами”, — згадує Іван Дуткевич.
Дружина ніби відчувала, що чоловік повернеться додому, просила його не робити цього. Обіцяла, що приїде до нього в Польщу з дітьми.
“Просила мене скинути фото, що я не повертаюся в Україну, а перебуваю на роботі. Я серед старих фото знайшов таке, скинув. Але діти сказали, що це – старе фото. Я вимкнув телефон, щоби вона мені не дзвонила”, — пригадує боєць.
Коли він зайшов до хати, дружина все зрозуміла. А вже 2 березня 2022 року Іван був у військкоматі. Там на вибір запропонували мобілізуватися до 80 окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ або до Другої Галицької бригади НГУ.
“Я подумав, що ще не служив у Національній гвардії. Там завжди на парадах показували, що мають хмару зброї. Я думаю: от з тими я навоююся. І я пішов в НГУ”, — говорить він.
З військкомату військовослужбовець відразу поїхав на навчання. Навіть додому не заїжджав. Передзвонив дружині та повідомив про свій новий статус.
“Я мав дуже багато навчань. У нас немає такого, що ти вже все знаєш і тобі не треба. Нас все одно вчать, повторюють. І це добре, бо це відкладається “, — каже нацгвардієць.
“Над нами висіло мільйон дронів”
15 жовтня 2024 року Іван зазнав важкого поранення. Буквально за кілька днів до того він повернувся з інших позицій, де було так само важко, і планував трохи відпочити. Але його попросити піти на іншу позицію. На попередньому виході боєць захопив трофейну зброю, яка згодом урятувала йому життя.
“Перед виходом мені проводили інструктаж. І увесь мій досвід, усі мої фібри казали, що це буде плачевна операція для мене. Я розумів, що це буде дуже небезпечно. Зі мною на цей вихід йшли три молодих бійці, для яких це був перший вихід. Але відмовитися я не міг, я не хотів відмовлятися. На тих позиціях були три моїх побратими, з якими не було зв’язку. Я тих побратимів знав. Я би з ними точно в бій пішов. На них можна було покластися. Тому я б точно пішов подивитися, чи у них все добре”, — говорить Іван.
Заходили на позиції дуже важко. Вже перед виходом на останню точку, де перебували побратими, які не виходили на зв’язок, стало відомо, що там йде штурм і вона вважається втраченою.
“Хлопчина, який був старшим, трохи розгубився. Я почав керувати. Зачистили посадку. Дійшли до позиції та закріпилися. І я побачив тих побратимів… Я більше вже нічого не хотів. Загинули. Перший побратим був біля бліндажа. Він дивився на мене цілу добу. Я навіть очей не міг йому закрити. Знову почався штурм, над нами висіло мільйон дронів. А я нічого не хотів. Я був такий пригнічений”, — розповідає боєць.
Через добу вдалося витягнути загиблих побратимів та накрити їх плащ-наметами. Так вони там лежали, аж поки не вдалося евакуювати тіла. А Іван з побратимами залишився тримати позицію.
“Протягом ночі до нас заходили по одному, по два москалі та перевіряли, чи ми ще тримаємо позиції. Але ми їх знищували. Найскладніше було в останню ніч, коли мене поранило. Падав сильний дощ, вода заливала той бліндаж. З нашої четвірки тільки я мав тепловізор. Я вилазив і оглядав місцевість на 360. Це було дуже важко: дощ, болото. Але той тепловізор врятував нам життя. Бо москалі повзли до нас по очерету, дуже близько до нас підповзали. Ми мусили їх знищувати”, — згадує нацгвардієць.
Тієї ночі російські війська на мотоциклах заскочили у фланг нацгвардійців та почали їх штурмувати. Двоє молодих бійців, які тримали позицію, перелякалися та впали в ступор.
“Я вийшов з бліндажа та почав вести бій. Вів спочатку з однією групою, яка зайшла зліва. А тут друга група з очерету зайшла. Довелося воювати на 360 градусів. Хлопці були, але від страху їх паралізувало. Це був їхній перший вихід. Щоб вивести їх з того стану, треба з ними розмовляти. Але коли йде інтенсивний бій, коли тебе з усіх боків закидують гранатами, то не до того”, — каже Іван.
Російських військових він не рахував; пам’ятає тільки, що з мотоциклів злізло чоловік шість-сім та з очерету десь з восьмеро зайшло. Серед російських військових відзначався їхній командир, який підганяв своїх підлеглих, хоча вони не хотіли йти на штурм, коли побачили, що їм дають відсіч.
“Я його добре бачив. Він на них кричав, навіть стріляв у когось, щоб вони йшли на штурм. А коли він загинув, то стало легше. Вони зупинилися, їх теж страх паралізував. Але вони були дуже близько до мене”, — говорить боєць.
І додає, що завдав смертельного поранення російському командиру саме за допомогою трофейної зброї.
“То була перестрілка. Ми один одного побачили та наставили зброю один на одного. Я мав трофейний автомат. Був вибух, я встиг відкрити рот і куля пройшла через рот та вийшла через щоку. А йому не пощастило”, — згадує нацгвардієць.
Всього в бійця влучило шість куль. Дві з них призвели до поранень, ще три зупинив бронежилет та одна пошкодила аптечку. Про ті кулі Іван дізнався згодом, перебуваючи у шпиталі, коли дружина вдома розбирала його речі та знайшла їх. У шпиталі лікарі зафіксували величезний синець на спині пораненого, саме там, де бронежилет зупинив кулі. А військовослужбовець зараз має вдома цілу колекцію з куль, які летіли в нього.
“Куль я налапав там багато. Бронік допоміг. Але коли куля потрапила в праву руку і стався кульовий перелом, то я мусив відійти у бліндаж. Рука боліла просто капець. Я ще не знав, що це кульовий перелом. Лівою рукою було незручно перезаряджати, але я робив це. Хлопчина, який був зі мною, вже відійшов та почав вести вогонь по ворогу. А я вже коригував по рації дії суміжників, які почали допомагати FPV та скидами”, — розповідає він.
Росіяни були дуже близько. І всіма силами намагалися штурмувати цю позицію.
“FPV кого добили, того добили. Але один попався живучий. Він заліз між тілами наших загиблих побратимів та накрився там плащ-палаткою. Ми тривалий час не могли знайти його. Хлопці кажуть: “Ми його не бачимо, нема його”. А я його чую, він по рації своїм командирам говорить і коригує вогонь по мені”, — каже нацгвардієць.
Іван наклав собі на руку турнікет. Потім розрізав одяг, оглянув свою рану, наклав бандаж, випив ліки та згадав санінструкторів, які добре вчили.
“Вже й не знаю про що я думав тоді. Було страшно. В нас кидали гранати. Потім, на щастя, у них закінчилися гранати. Купа дронів над нами. Потім почали нас закидувати газами. Одягати лівою рукою протигаз важко. Але ми сиділи пів години в протигазах”, — згадує Іван.
Бій був о сьомій ранку. А о п’ятій ранку наступного дня побратими пройшли їх міняти.
“Ми їм все показали. Нам сказали, що у вас є кілька хвилин, щоб взяти зброю та вийти на попередні позиції, звідки вас зможуть забрати. Я довго не думав, повісив свій автомат на побратима, рацію – в руку і через поля, через болота почали рухатися. По нас там трохи міномет працював, але нас це не зупиняло”, — пригадує нацгвардієць.
Їв та стріляв лівою рукою
Коли пораненого вивезли до стабпункту, він ввімкнув телефон та зателефонував дружині.
“Я сказав, що я вийшов. Дружина відразу зрозуміла, що щось не те. Ну то я мусив зізнатися, що я поранений. Вона відповіла: “Добре, що живий”, — каже Іван.
На стабілізаційному пункті його відразу оглянули та зробили різні медичні маніпуляції.
“Я переживав за обличчя, бо там була неприємна рана. Але хірург так добре зашив, що потім інші хірурги казали, що це дуже добра робота, що він постарався наді мною”, — говорить боєць.
Лікували пораненого у Житомирі. І тільки після операцій відпустили додому доліковуватися та розробляти руку.
“У мене були роздроблені дві кістки. Я не міг нічого робити рукою: ні писати, ні ложки тримати. Їв лівою рукою, все робив лівою. І навіть зараз, коли вже права відновлюється, все одно їм лівою. Вчуся двома руками користуватися. Треба вміти обома руками стріляти. Бо як втрапиш у таку ситуацію, як була в мене, то хоч сиди й плач. Але я перелаштувався, то й і стріляв, і перезаряджав, і в рацію, і собі допомогу надавав лівою. Я ніколи не думав, що лівою рукою можна надягти протигаз. Виявляється — можна”, — підсумовує нацгвардієць.
Зараз реабілітація захисника триває.
