Під багатьма моїми постами та публікаціями Бойового Братерства України люди пишуть, що «політика не на часі», що спершу треба перемогти, а потім уже займатися цією справою.
Відверто кажучи, я дивлюсь на це інакше.
Перегляньте також:
- РПЦ оголосила «священною» війну в Україні
- У Львові провели в останній шлях трьох Героїв, які віддали життя з Українську незалежність
Нам, українцям, лихварі занадто довго навіювали, що політика — це брудна, негідна справа, якою займаються «нехороші люди». Але водночас ми всі бачимо й розуміємо: викинути лихварів з політики практично неможливо — вони лише цим і живуть. А людям кажуть: ви маєте воювати, волонтерити, працювати, служити — це ваше місце. А от керувати країною й бути «щедрими» до голоти-патріотів мають «вони».
Подивіться, хто сьогодні на фронті, а хто — у владних кабінетах. Погляньте на пропорції — за національністю, за участю в боротьбі, волонтерстві, сплаті податків. Нав’язування меншовартості українцям почалося ще за московського царства, продовжилось у російській імперії й триває досі — руками сучасних московитів, пристосуванців і «ждунів».
І сьогодні, у час війни, знову не українці прагнуть визначати, де наше місце. У своїй державі українці не керують. Можливо, саме це і є причиною багатьох наших негараздів.
Сьогодні політика важлива як ніколи. Політика — це не лише вибори. Нам потрібна політика в сфері мобілізації. Нам потрібна політика в оборонному комплексі. В освіті, культурі, медицині — в усіх сферах життя. Про що б ми не говорили — потрібна своя, українська політика, яку реалізують українці у своїй державі. Політика — це обов’язок громадянина творити власну державу. Лише через неї можна визначити пріоритети, сформувати ресурси й прозоро їх реалізовувати.
Що для мене політика, передусім? Це — змагання ідей і тих, хто їх несе. Але в нас поняття політики викривлене. У центрі — не ідеї, а кумири й вожді. А що вони пропонують для майбутнього держави — нікого не цікавить. Головне — боротьба за приз: «наш кращий за всіх». Якщо людина обирає улюбленця на посаду, не розуміючи, які ідеї той втілює, лише за те, що викликає симпатію, — це гра в рулетку, ставка на зеро, з великою ймовірністю жити не своїм майбутнім.
Те, що ми бачимо сьогодні в Україні, — це не політика, а культ особистостей. Це — маніпуляції, а не змагання ідей. І цим грішать як ті, хто вже при владі, так і ті, хто прагне туди потрапити. В інформаційних виданнях і соцмережах усе зводиться до образ: «сам дурень», «патлатий — голений», «бородатий — лисий». Немає дискусій, немає пропозицій, немає пошуку виходу зі складних ситуацій. Є лише: «вихвалити свого», «принизити чужого».
Щодо фрази «політика не на часі» — це повний нонсенс. Бо за такою логікою під час війни всі українці мають «їсти те, що випорожнює влада». Можна по-різному ставитися до розслідувачів Ткача чи Бігуса, але викриття корупції — це надважливий сигнал для влади. Якщо ми дізнаємось, що 52 мільярди гривень, сплачених за боєприпаси у 2022 році, не дійшли до фронту — ми не повинні мовчати. Якщо на мільярд доларів виготовили браковані міни, які повернули на доопрацювання, а потім знову відправили на фронт без змін — і вони знову не стріляють — і ніхто не покараний — ми не маємо мовчати.
Якщо зарплата військового з бойовими складає близько 70 тисяч гривень, а у міністра — півтора мільйона, ми не повинні про це мовчати. Якщо перший віцепрем’єр-міністр Юлія Свириденко у вільний від основної роботи час читає лекції в приватній Київській школі економіки у Мілованова й отримує за це 6 тисяч доларів на місяць — фактично річну професорську зарплату — ми також маємо про це говорити.
Виходить, що свою долю й майбутнє ми віддаємо тим, кого фактично обрали 36% виборців (меншість від меншої половини, що прийшла на вибори), і, навіть знаючи про всі корупційні справи, — ми маємо мовчати?
Насправді, не мовчання, а зворотний зв’язок — це допомога для нормальної влади. Бо влада — це відповідальність. І якщо тобі вказують на помилку — ти маєш її виправити.
Тому, шляхетні українці, дорікати співгромадянину за те, що він займається політикою, — це не по-українськи. Дієві, гідні, гонорові українці не мовчать. Вони не руйнують усе навколо, а формують позицію, яка служить на користь державі. Участь у політиці — навіть просто висловлення своєї думки про справедливість — це не зайве, а необхідне. Це — ще один наш ресурс у боротьбі за Перемогу.
