У 20-му столітті росіяни не раз намагалися загарбати Галичину. Відомо, що після Другої світової війни західноукраїнські землі увійшли до складу УРСР (а згодом незалежної України) – але Радянський Союз був не єдиним “російським” державним утворенням, яке претендувало на ці території. Ще під час Першої світової війни Російська імперія захопила Галичину і намагалася втримати її під своїм контролем
Чим же була ознаменована ця окупація – якою була політика царської влади щодо краю та які заходи запроваджували росіяни на захоплених галицьких землях?
Перегляньте також:
- «Місто гуло»: як львів’яни святкували здобуття Незалежності
- Коломийська красуня на балу у передвоєнному Львові
Передумови та етапи окупації
На початку Першої світової війни більшість етнічних українських земель уже перебувала під владою Російської імперії. Лише Галичина, Буковина та Закарпаття входили до складу Австро-Угорщини, де, попри імперські утиски, умови для національного життя українців були вільнішими. У Галичині активно діяли українські культурно-освітні товариства, виходили друком українські газети і книжки. Ба більше – галицький Львів став притулком для багатьох діячів з підросійської України, які не могли публікуватися через сувору царську цензуру. Недарма Галичину тоді називали “українським П’ємонтом” – осередком національного відродження.
З початком війни Галичина перетворилася на один із головних театрів бойових дій. У серпні-вересні 1914 року відбулася масштабна Галицька битва між російськими та австро-угорськими арміями. Наступ військ Південно-Західного фронту Росії спочатку був успішним: росіяни зайняли міста Галич і Львів, австрійців відкинули за річку Сян, було взято в облогу фортецю Перемишль. Лише восени лінія фронту стабілізувалася по річці Дунаєць, позначивши найбільший успіх росіян – окупацію всієї Східної і значної частини Західної Галичини.
Карта Східного фронту станом на вересень 1914 року: російські війська просунулися далеко вглиб території Галичини. Вже до кінця вересня 1914 року під контролем російської армії опинилася більша частина Галичини та вся Буковина.
На зайнятих землях окупаційна адміністрація одразу почала проводити політику інтеграції краю до складу Російської імперії. 4 вересня 1914 року було офіційно створено Галицьке військове генерал-губернаторство – окупаційну адміністративну одиницю, поділену на Львівську, Перемишльську, Тернопільську та Чернівецьку губернії. Генерал-губернатором призначили графа Григорія Бобринського, який прибув до Львова 18 вересня.
У подальшому можна виокремити три етапи російської окупації Галичини (відповідно до трьох адміністративних утворень):
I етап (1914–1915): Тимчасове військове генерал-губернаторство Галичини на чолі з графом Г. Бобринським (з кінця серпня 1914 до червня–липня 1915 року);
II етап (1916–1917): Генерал-губернаторство областей Австро-Угорщини, зайнятих “по праву війни” (діяло з липня 1916 по лютий 1917 року);
III етап (1917): Обласний комісаріат Галичини та Буковини під головуванням Дмитра Дорошенка (існував навесні–влітку 1917 року).
Галичина під російською окупацією
Прибувши до Львова, граф Бобринський заходився замінювати австрійських урядовців на російських. Якість нового управлінського апарату залишала бажати кращого: сучасники відзначали низький освітній рівень і невисоку мораль російських чиновників. Як згадував колишній австрійський службовець Йосип Осіпов, російські чиновники в Галичині вражали “малоосвіченістю”, серед них процвітали корупція та пияцтво.
Місцеві москвофіли – тобто проросійськи налаштовані галицькі діячі – зустріли окупантів із ентузіазмом і намагалися сприяти новій владі. Ще 19 вересня 1914 року делегація із 19 відомих москвофілів на чолі з Володимиром Дудикевичем заявила про свою відданість російському царю і бажання допомагати в управлінні краєм. У Львові було поновлено діяльність головної москвофільської організації – Російської народної ради, яка стала дорадчим органом при генерал-губернаторі.
Окупаційна адміністрація від перших днів заходилася надавати містам і установам “російського вигляду”. У Львові на ратуші підняли російський триколор, офіційний час перевели з австрійського на петроградський, усі вивіски на крамницях, установах і навіть трамваях перемалювали російською мовою. В обіг замість австрійських крон запровадили російський карбованець (причому за невигідним курсом 1 крона = 30 копійок), було запроваджено комендантську годину (22:00–4:00) і заборонено продаж міцного алкоголю (окрім пива). Дійшло навіть до дрібниць – у місті заборонили шарманщикам грати на вулицях, аби не порушувати “новий порядок”.
Водночас на території всієї Східної Галичини росіяни здійснювали цілеспрямовану русифікацію. Попри те, що в краї проживало близько 4 мільйонів україномовних жителів, за наказом Бобринського закрили усі українські газети та журналиkunsht.com.ua. 22 вересня 1914 року окупаційна влада, звинувативши українські видання в “антиросійському дусі”, закрила і Книгарню Наукового товариства ім. Шевченка – ключову українську книгарню у Львові.
Воєнна цензура пропускала приватні листи лише мовами імперії чи союзників (російською, польською, чеською, румунською, німецькою, французькою, англійською), а кореспонденцію українською або іншими “небажаними” мовами наказувала знищувати.
У школах було заборонено навчання українською. Натомість вже в березні 1915 року російська адміністрація схвалила план запровадження загальної початкової освіти російською мовою – протягом п’яти років планували відкрити до 9 тисяч народних шкіл і інших навчальних закладів. Для виправлення браку вчителів організовували курси російської мови для місцевих кадрів – як на території Галичини, так і в містах самої Росії.
Російська окупація загострила соціально-економічні проблеми регіону. Війна і зміна влади спричинили перебої з постачанням продовольства: ціни на харчі стрімко зросли, на ринку процвітала спекуляція і приховування товарів. Окупанти намагалися стримати інфляцію адміністративними методами – штучно встановлювали граничні ціни на продукти першої необхідності, іноді ціни визначалися “на місці” військовими комендантами. Проте такі заходи виявилися неефективними і зрештою провалилися.
Чимало галицьких купців складали євреї, тому економічна політика росіян перепліталася з національною. Російський губернатор Львова вважав, що саме місцеві євреї (контролюючи торгівлю) масово скуповували у прикордонному місті Броди і вивозили до Росії дефіцитні товари – борошно, крупи, масло – прагнучи наживиkunsht.com.ua. Щоб припинити це, він запропонував заборонити євреям будь-який експорт товарів.
З 1915 року генерал-губернатор Бобринський запровадив обмеження на переміщення єврейського населення: єврейським торговцям заборонили не лише вивозити товари за межі Галичини й Буковини, а й навіть вільно пересуватися між повітами всередині цих провінцій.
Насадження “нового порядку” позначилося на всіх основних етнічних групах Галичини. Історик Іван Крип’якевич описував, що обмежень зазнали всі – поляки, євреї, німці й українці, – але ставлення до них різнилося.
Найбільш поблажливо окупанти поводилися з поляками: хоча лояльність до росіян вимагали від усіх, масових арештів польського населення не проводили. Більше того, російський уряд лицемірно пообіцяв приєднати окуповану Західну Галичину до майбутнього відновленого Польського королівства (під протекторатом Росії).
Натомість німців (яких у Галичині проживало небагато, переважно колоністи-фермери) російська пропаганда таврувала “гнобителями краю” і дуже небезпечним елементом.
Єврейське населення розглядалося як окрема, але безправна нація. Дехто з російських чиновників вважав, що галичан-євреїв можна згодом “перевиховати” і зросійщити, однак у ході відступу російської армії 1915 року саме євреї стали мішенню для погромів.
Щодо українців, то росіяни поділили їх на дві категорії: лояльних “москвофілів” (прихильників російської орієнтації) та “мазепинців” – тобто національно свідомих українофілів. Останніх вважали головною загрозою і вороже настроєним елементом.
Будь-які прояви українського патріотизму жорстоко переслідувалися – репресій зазнавали політичні, культурні і навіть церковні діячі, яких віднесли до “мазепинців”. Лише у Львові за перші місяці окупації було заарештовано близько 1200 українських активістів, а 578 галичан (у тому числі 34 священники) депортовано вглиб Росії. До червня 1915 р. окупанти провели ще сотні обшуків і безпідставних арештів містян.
Було заборонено діяльність Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ), “Просвіти” та інших українських організацій, конфісковано їх майно, арештовано найактивніших членів. Натомість замість української преси в окупованому Львові почали виходити російські газети (Армейский Вѣстник, Львовское Военное Слово та інші). Восени 1914 року в місті дійшло і до антисемітського погрому – 27 вересня російські військові підбурили погромницькі виступи проти єврейського населення Львова.
З іншого боку, аби привернути на свій бік пересічних галичан, окупаційна влада намагалася демонструвати “турботу” про населення. З Росії завозили продовольство і відкривали безкоштовні польові кухні для голодних. Старожили згодом згадували, як у ті місяці вперше за довгий час бачили білий пшеничний хліб. Ціни на хліб та інші продукти теж намагалися тримати на низькому рівні, аби заслужити лояльність простих людей. Під час візиту імператора Миколи ІІ до Львова у квітні 1915 року цар показово звернувся до галичан зі словами: “Нехай буде єдина, могутня, неділима Русь”, відкрито проголосивши прагнення приєднати Галичину раз і назавжди.
Наслідки окупації
Окупація тривала недовго. Вже влітку 1915 року австро-німецькі війська розпочали успішний наступ, і до кінця червня 1915-го росіян було повністю вибито зі Львова та всієї Галичини. Відступаючи, царські солдати чинили грабунки і нищили майно, а подекуди влаштовували єврейські погроми з потрійною люттю. Ще приблизно на рік фронт стабілізувався східніше, але влітку 1916-го, скориставшись Брусиловським проривом, російська армія знову ненадовго захопила частину Галичини.
Друга окупація охопила значно меншу територію і тривала менше: цього разу зусилля царської адміністрації були спрямовані більше на постачання власної армії, а не на інтеграцію краю до імперії. Зрештою, після Лютневої революції 1917 року Росія взагалі відмовилася від загарбницьких планів на Галичину.
Політика російської влади у 1914–1915 роках виявилася настільки жорстокою, що навіть у самій Росії, в Державній думі, її назвали “європейським скандалом”. Ця ганьба погіршила міжнародний імідж царського уряду (щоправда, без реальних політичних наслідків для нього).
Натомість у свідомості самих галичан відбулося різке переосмислення ставлення до Росії. Якщо до війни пересічні мешканці Галичини не проявляли особливої ворожості до “московитів” (традиційно більшими суперниками для галицьких українців були поляки), то після пережитого окупаційного терору більшість зрозуміла, що Москва є ворогом українства. Розвіялися останні ілюзії, ніби “добрий цар” може колись визволити українців з-під австрійської влади – навпаки, виявилося, що російський режим несе ще гірше гноблення.
Варто наголосити: нищення української спільноти Галичини було цілеспрямованою державною політикою, а не випадковими “перегинами на місцях”. Показовий факт наводив діяч того часу Дмитро Дорошенко: делегація українців Петербурга звернулася в 1915 році до тодішнього міністра закордонних справ Сергія Сазонова, просячи припинити безглузді репресії проти українського руху в Україні та Галичині. На це, згадував Дорошенко, “ліберальний” Сазонов цинічно відповів: “Що ви хочете? Тепер то і випав найбільш зручний момент, щоб раз і назавжди покінчити з вашим українством!”.
Іншими словами, перша ж нагода знищити українську ідентичність була сприйнята російською владою як “найзручніший момент” для остаточного вирішення українського питання.
Минуло понад сто років, але російські зазіхання нікуди не зникли. Сьогодні, розв’язавши нову війну проти України, росіяни так само говорять про українців як про “молодших братів” і заперечують саме існування окремого українського народу. Урок Галичини 1914 року залишається актуальним: якщо російський режим ставить за мету знищити “українство”, для нього немає значення, чи це Галичина, Слобожанщина чи Наддніпрянщина.
