Історія Уляни Кузик, молодшої лейтенантки з позивним «Італійка»
— Ви прожили 17 років в Італії. Що стало моментом, коли комфорт і стабільність перестали бути аргументом?
Перегляньте також:
- Мордовія, “Доктор зло” і 21 місяць у полоні. Андрій Кулько розповів про перебування у російській неволі
- Три роки ув’язнення, служба в Азові та Серебрянський ліс. Історія ветерана зі Львова
Я виїхала маленькою до мами в Італію і, відверто кажучи, не планувала повертатися жити в Україну. Але коли почався Майдан, всередині мене щось перевернулося. Я почала активно допомагати Україні, стала волонтером.
У 2015 році відкрила Благодійний фонд «Кузик Уляни», почала регулярно приїжджати з допомогою та їздити на фронт. Згодом ухвалила остаточне рішення повернутися в Україну. Комфорт і стабільність за кордоном переросли в служіння Україні та постійні поїздки на передову.
— Ваша робота — переконувати людей свідомо йти у військо. Чи відчуваєте Ви моральну відповідальність за кожного, хто підписує контракт?
Звичайно. Кожен, хто проходить через наш рекрутинг і потрапляє служити до 67 ОМБр, стає частиною нашої родини. Для мене це не просто «кандидат» — це побратим або посестра з першого дня.
Я тримаю з ними зв’язок, по можливості їжджу до підрозділів, допомагаю. Я продовжую волонтерити й шукати підтримку для бригади. Відповідальність не закінчується підписаним контрактом.
— Ви більше мотивуєте чи більше «приземляєте» людей?
Це завжди індивідуально. Комусь потрібно допомогти повірити в себе, комусь — чесно пояснити реалії. Я не створюю ілюзій про «романтику» війни. Я говорю про відповідальність, про ризики, про конкретну посаду.
І завжди прошу одного — правди. Бо якщо людина називає себе спеціалістом, а насправді не має базових навичок, це проблема для всіх. Чесність на старті — це довіра й безпека.
— Чи доводилося Вам відмовляти?
Так. І не раз. Найчастіше — коли людина йде з мотивом помсти або говорить: «Мені все одно, я якщо я загину».
На фронті головне — вижити й виконати завдання. Якщо людина не хоче жити — це небезпечний стан. У таких випадках я відмовляю. Служба — це не шлях у смерть.
— Який страх найчастіше озвучують рекрути?
«Мене точно не кинуть у піхоту?»
«Я точно буду на своїй посаді?»
За цим — страх і чутки. Я пояснюю: якщо ваше резюме відповідає реальності, якщо командир довіряє вам і ви виконуєте те, що обіцяли, — ви будете на своїй посаді.
За мій досвід не було випадку, щоб когось «обманом» віддали в піхоту. Але були випадки, коли люди обманювали нас щодо своїх навичок. І це створює проблеми для всієї бригади.
— Як Ви будуєте довіру?
Я розповідаю свій шлях. Про те, що це була моя мрія — підписати контракт у ЗСУ. Я відкрита з людьми й очікую такої ж відкритості. Довіра будується тільки на правді.
— Чи впливає те, що Ви жінка, на сприйняття Вас як керівниці рекрутингу?
На початку було непросто. Не всім легко сприймати жінку на керівній посаді в армії. Але професійність переконує більше за стать.
Я завжди кажу: немає значення, жінка ти чи чоловік. Має значення, як ти виконуєш свою роботу.
— Що найбільше дивує людей після цивільного життя?
Багато хто каже: «Все виявилося не таким страшним, як ми думали».
Змінюються цінності. З’являється справжнє побратимство і посестринство. Люди стають глибшими. Війна змінює — іноді більше, ніж вони очікували.
— Наскільки важливо, щоб людина була «на своєму місці»?
Це критично важливо. Кожна посада — це відповідальність, часто за життя інших. Помилка в підборі ролі може дорого коштувати.
Моє завдання — знайти для людини її правильне місце в системі.
— Ви думаєте про тих, кого долучили, коли бригада на складному напрямку?
Постійно. Я переживаю за кожного. Де б вони не були — я думаю про них і намагаюся допомогти.
— Що для Вас означає приводити людей у 67 ОМБр саме зараз?
67 ОМБр — це бригада, з якою я від моменту створення. Це моя родина. Ми пройшли складні напрямки, втрати, важкі періоди.
Я часто їжджу по батальйонах і чую: «Не вистачає людей». Потрібні ротації, підсилення. І я розумію, наскільки важливо приводити нових, свідомих людей.
У нас професійне й людяне командування. Для нас люди — на першому місці.
Автор: Олена Олійник
