30 вересня (18 вересня за старим стилем) 1841 року в Гадячі на Полтавщині народився Михайло Драгоманов — громадсько-політичний діяч, історик, публіцист, літературознавець та фольклорист. Він походив із родини козацької старшини, був старшим братом письменниці Олени Пчілки та рідним дядьком Лесі Українки, яка вважала його своїм учителем і духовним наставником.
Освіта та перші кроки
Драгоманов навчався в Гадяцькому повітовому училищі, Полтавській гімназії та на історико-філологічному факультеті Київського університету Святого Володимира. Володів п’ятьма європейськими мовами, мав глибокі знання у світовій культурі. Уже студентом він активно включився в громадське та політичне життя.
У 1861 році був серед тих, хто зустрічав домовину Тараса Шевченка під Києвом. Його промова тоді стала символічною: «Кожний, хто йде служити народу, тим самим надіває на себе терновий вінець».
Боротьба за українську мову та культуру
У 1870-х роках Драгоманов активно працював у Південно-Західному відділі Російського географічного товариства. Проте після сумнозвісного Емського указу 1876 року, який забороняв українську мову в публічному житті, він втратив кафедру в Київському університеті та змушений був емігрувати.
У Парижі на літературному конгресі 1878 року виступив із брошурою французькою мовою «Українська література, заборонена російським урядом», у якій рішуче засудив цензурні заборони та захищав українську культуру.
Еміграція та “Женевський гурток”
У Швейцарії Драгоманов заснував Вільну українську друкарню та «Женевський гурток» — перший український соціалістичний осередок, до якого входили Іван Франко, Михайло Павлик, Максим Ковалевський та інші. Разом вони видавали збірник «Громада» (1878–1882), що став важливим явищем у суспільно-політичному житті українців.
Його ідеї поєднували національне питання з демократичними та європейськими принципами. Він стверджував: «Українцям лишається йти своєю дорогою і працювати, працювати й працювати для свого народу, сподіваючись тільки на свої сили».
Погляди та місія
Драгоманов був реалістом у політиці, гуманістом за переконаннями й федералістом у баченні державного устрою. Для нього розвиток культури був основою національного відродження. Він прагнув вирвати українське життя з провінційності та інтегрувати його у світовий культурний процес.
Михайло Грушевський у праці «Місія Драгоманова» (1926) підкреслював, що саме завдяки еміграційній діяльності Драгоманова світ дізнався про українську проблему, а сама Україна отримала потужний імпульс до розвитку політичної думки.
Останні роки
Останні шість років життя Драгоманов провів у Болгарії, де викладав всесвітню історію у Вищій школі Софії (майбутній університет). Він залишив по собі школу фольклористики, навчальні програми та започаткував університетську бібліотеку.
Помер 2 липня 1895 року від розриву аорти. Похований у Софії за протестантським обрядом — за власним бажанням.
Значення постаті
Михайло Драгоманов залишив понад 2000 наукових і публіцистичних праць, які вплинули на розвиток української науки, культури та політичної думки. Його ідеї про самостійність українського шляху, роль культури та власних сил у боротьбі за свободу залишаються актуальними й сьогодні.
Його спадщина — це не лише наукові дослідження, а й дороговказ для українського суспільства у прагненні до свободи, європейських цінностей і розвитку.
