Релігія — “опіум народу”. Цю фразу радянська влада зробила своїм ідеологічним гаслом і використала як привід для знищення давніх релігійних і національних традицій українців. Одним із перших символів, проти яких розпочалася боротьба, стало Різдво — свято, що ввібрало в себе віру, культуру та пам’ять поколінь.
У радянські часи влада офіційно оголосила віру шкідливою, а святкування Різдва — проявом “релігійних пережитків”. Різдвяні дні перетворили на звичайні робочі. Увечері на вулицях чергували “добровольці”, які фіксували імена всіх, хто наважився колядувати чи водити вертеп. Наступного дня дітей сварили у школах, дорослим — робили догани на роботі, а декого навіть арештовували.
Перегляньте також:
- Львів готується до Різдва: у храмах міста оголосили розклад святкових богослужінь
- 157 років «Просвіті»: як у Львові постало товариство, що сформувало українську націю
Різдвяні пісні підмінювали колядками про комунізм і Леніна, комуністична п’ятикутна зірка замінила Вифлеємську, а Дід Мороз — Святого Миколая.
Як зазначає директорка Меморіального музею “Територія Терору” Оксана Дарморіз, радянська влада намагалася “витіснити Різдво Новим роком”, створюючи ідеал “радянської людини”, яку будували “з чистого листка”.
До 1930-х років навіть Новий рік у СРСР був під забороною — його вважали “буржуазним святом”. Усе змінилося після виступу Йосипа Сталіна 1935 року з фразою:
“Жити стало краще, жити стало веселіше”.
Саме тоді другий секретар КП(б)У Павло Постишев запропонував повернути ялинку — тепер уже не як символ Різдва, а Нового року. На верхівці красувалася червона зірка, а головним героєм став Дід Мороз.
Так влада свідомо привласнила символи Різдва, підмінивши ними релігійний зміст святкування. Святу Нового року надали нового ідеологічного сенсу — воно мало об’єднати радянських людей у “веселій, безрелігійній” атмосфері.
Найвідомішим проявом релігійного спротиву радянському безбожництву стала “Арештована коляда”.
12 січня 1972 року КДБ заарештував 19 учасників різдвяного вертепу у Львові та Києві. Серед них — Василь Стус, Іван Світличний, Ірина та Ігор Калинці, В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Стефанія Шабатура та інші представники української інтелігенції.
Ініціаторкою львівського вертепу була лікарка Олена Антонів, колишня дружина В’ячеслава Чорновола. Репетиції проходили в неї вдома — на вулиці Спокійній у Львові. Учасники згадували, що це був “пункт опори”, де відроджувалися справжні українські колядки.
Ніч з 12 на 14 січня стала фатальною: КДБ провело арешти, а учасників засудили й відправили в заслання. Попри це, коляда залишилася символом громадянської мужності й духовної непокори.
Навіть після офіційної заборони люди продовжували святкувати Різдво — таємно, родинами, без розголосу.
75-річна вчителька Ганна Катола згадує: “На Різдво ми ніколи не мали вихідних. Треба було приходити до школи, проводити педради, збирати дітей, щоб усе виглядало так, ніби Різдва не існує”.
Втім, українці не зреклися традицій. У хатах виставляли дідуха, під скатертину клали часник і копійки, а ікони ховали під килими, щоб уникнути переслідувань. Різдвяну кутю готували, хоч і таємно, а колядки співали пошепки, із зачиненими вікнами.
Наприкінці 1980-х у Харкові, попри заборони, активізувалася Спілка української молоді. Її учасники — серед яких виховник Костянтин Черемський — почали відроджувати вертепи та колядування для дітей.
Вони ходили співати по домівках, уникаючи фото- та відеозйомки, адже за ними стежили. “Радітєльскіє дружини” чергували біля під’їздів, щоб не допустити колядників. Але навіть тоді молодь зберігала традицію — у власних колах, для “своїх”.
У карпатській Криворівні мешканці продовжували колядувати потайки, “верхами”, аби уникнути покарань від влади. Іван Зеленчук згадував:
“Коли чули колядку біля церкви, то ставало боляче на душі. Адже коляда — це не політика. Це наша душа”.
У селі Белелуя під час радянських заборон розганяли Маланку. Проте завідувач клубу Михайло Герліб став на захист свята і закликав людей не розбігатися. За це його викликали в КДБ, змушуючи писати пояснення, що “в Маланці немає релігії”.
Ці історії показують — народна культура й релігійна традиція були актом спротиву навіть у найтемніші часи.
Попри десятиліття атеїстичної політики, українське Різдво не зникло. Воно жило в хатах, родинних застіллях, тихих молитвах і пошепки проспіваних колядках.
Церква діяла підпільно, люди передавали одну-єдину вертепну зірку з рук у руки, колядували для найближчих. Різдво стало не лише святом народження Христа, а символом вічного відродження нації.
Після десятиліть переслідувань Різдво повернулося — разом із дзвонами, колядками, вертепами та родинним теплом. Кожна коляда, що лунає на українській землі, — це відлуння тих, хто не зрадив, не зламався, хто святкував навіть тоді, коли святкувати забороняли.
Різдво — не лише свято віри. Це доказ того, що жоден режим не здатен зруйнувати пам’ять і духовність народу.
За матеріалами ukrainer.net та lviv.media
