Кожен завойовник, який перебував у Дрогобичі, залишив слід. Часом було щось збудовано, часом проносилися вихором згарищ. Стара Річ Посполита записала на свій рахунок перебудований з церкви костел Св. Варфоломія. За неї споруджений костел кармелітів (тепер церква Св. Трійці), дерев’яні церкви бойківського стилю, . Австрійська імперія проклала залізницю, спорудила вокзал (не зберігся), шляхи, тюрму «Бригідки», освітні заклади, державну гімназію, будинок суду, касу хворих (сучасна поліклініка) та багато житлових будинків. Панська Польща (1919-1939 рр.) залишила полонізацію, пацифікацію та перебудовану ратушу. За неї місто стало цинамоновим, а за більшовиків задротованим, - пише Рідна Львівщина.

Також за Польщі українці побудували власну гімназію на розі вулиць П. Сагайдачного та І. Чмоли. Привертає погляд її будинок з куполом, у якому міститься. Це не просто будинок і не просто школа – це пам’ятник незнищенності українського духу. Під час жорсткої колонізації та полонізації серед українського громадянства міста визріла ідея спорудити будинок для української приватної гімназії. У 1923 р. сформовано комітет побудови, очолюваний адвокатом Володимиром Ільницьким. Не забуваймо: це сталося на четвертому році після закінчення польсько-української війни. Кошти збирали, як бідному на сорочку. Земельну ділянку пожертвували Йосип Ковальський та Олександр Журавчак. Будівництвом керував майстер Приступа. Освячення фундаменту відбулося в 1926 р. Через два роки купол будинку увінчав вітроріз (флюгер) з літерами РШ «Рідна школа» і цифрами 1928. тоді постав цей будинок. Це насправді «Рідна школа», бо весь український загал міста і повіту зводили її. І батько автора цих рядків Володимир Сов’як з Лішні, тоді молодий хлопчина, продавав свічки на «Рідну школу», а дід автора Павло Сов’як безкоштовно возив кіньми на її будівництво цеглу. Вдумаймося: в 1918 р. закінчується Перша світова війна, в 1919 р. – польсько-українська війна, у країні панує розруха, гіперінфляція, економічна нестабільність. У такий час українці беруться за будівництво гімназії. Наперекір колонізації постає величний будинок. Чи щось подібне могла би звершити сучасна українська громада міста, на 23 році Незалежності, маючи своїх бізнесменів, банкірів і навіть олігархів? Є в кого повчитися, є приклад для наслідування. Та одна біда: ніхто не хоче вчитися – всі мудрі.
На відзначення 80-річчя з дня народження і 20-річчя з дня смерті Каменяра за великого здвигу народу на фасаді гімназії з боку вулиці Сніжної встановлено меморіальну таблицю з написом:
«1916-1936. Великому Синові України Іванові Франкові Дрогобицька Земля»
Тут же висять дві сучасні пропам’ятні таблиці, якими вшанували славних громадян – президента кафедри українознавства при Гарвардському університеті Степана Хемича та поета Петра Карманського.
За роки незалежності в місті, крім пам’ятників, нічого гідного не збудовано. Виходить, бідні люди щедріші, добріші, щиріші у своїх помислах і діях, їх не підточував хробак бездуховності, скупості, захланності, тому могли зробити значно більше.

Дрогобицькі вікна

Усі ми, хочемо чи не хочемо, завжди кинемо оком на вікно чи ковзнемо поглядом по вікнах. Вікна – це щось більше, ніж вікна, це немов очі людини, через які мешканці хат зазирають у світ. Вони різні, як різні і люди, що ними користуються. Серед них є великі і чисті, як очі незайманої панянки. А є малі, примружені, темні, за якими ховається невідома сила. Трапляються неохайні, з розбитими шибками, забуті Богом і людьми. Вони дивляться немічним, байдужим поглядом, мов пристарілі люди, ніби прощаються.

У Дрогобичі вікна найріз-номанітніші, бо місто має свою давню історію. В них, як у всьому, відбився подих віків. Звернімо увагу на вікна церков Св. Юра, Чесного Хреста – вони не такі, як у церквах Св. Трійці, Петра і Павла. І розміри не такі, і форма не така. Костел Св. Варфоломія до 1953 р. прикрашали прекрасні вітражі роботи відомих художників Яна Матейка, Станіслава Висп’янського та Юзефа Мегоффера.

Серед міських вікон є пишні та гордовиті, як у будинку колишнього старости (тепер ліцей). Дивишся на них, і здається, наче ось-ось із них вигляне пан староста чи навіть намісник австрійського престолу принц Карл Габсбург, який тут гостював у квітні 1911 р.

Є вікна будинків дрогобицьких міщан, якісь дивні, непривітні, потемнілі від часу, покриті полудою віку. Ось біля історично-го факультету притулилась, як печеричка, старенька дерев’яна хатчина № 50 з трьома вікнами на вулицю. Під ними не так давно співали діти колядки, а з них виглядали ґазда з ґаздинею, радячись: чи заплатити і скільки, чи «відпукати»? Таких ікон збереглось чимало на вулицях Стрийській, Війтівській Горі, Завіжній. Віконця маленькі, тридільні, дві половинки відкриваються на боки, а третя вгору. Такі притулилися над самою землею. Там, усередині, зовсім инший світ. Уявляєш собі, як двісті літ тому тут мешкали зовсім инші люди, котрі вдягались не так, як ми, говорили не так, як ми, співали инших пісень, мали инші потреби, користувались иншими речами, світили каганцем, свічкою чи ліхтарнею, палили дрова. Тільки кохали та страждали так, як ми. Збереглася від них хоч і брехня, але инша, заздрощі теж не такі, мрія теж инша. Колись заздрили добрим коням, возові, тепер імпортним легковикам.

Ось вікна модерного міста часів нафтової лихоманки – по боках із різьбленим тиньком, викрутасами, ліпниною, барельєфами. Коли на них дивишся, мрієш про щось особливе, казкове, дивне. Бруно Шульц описав Дрогобич, але не звернув уваги польсько-жидівський письменник не лише на місцевих людей-українців, а й на вікна дрогобицьких багачів, що розбагатіли на бориславській нафті. Їхні вікна стали більшими, показово світлішими, а в їхніх кімнатах і в душах збереглася попередня темінь. Розрослися будинки – виросли й вікна, що відповідали розмахові, захланності глитаїв та ошуканців.
Вікна були виявом чистоти чи нечистоти помислів, думок, показником моралі. Жінка, запідозривши свого чоловіка, била коцюбою вікна суперниці, і про це знало ціле місто. Встид і ганьба ставали пересторогою иншим коханкам. На свято Андрія зарозумілій дівчині парубки теж подавали знак. У мороз обливали вікна водою і посипали попелом. Такі дівчата по Різдвяних святах віддавались. Або дівували далі.

Є дивовижно заспокійливі вікна. Хочеться заглянути всередину та позаздрити людям, які там живуть. Багато поколінь помінялося, які дивились у світ Божий крізь них, але краса, дух доброти закладені першими мешканцями, випромінюється і досі, особливо на тих, кому світить сонце у ці вікна.

Вікно ще не так давно здавалося чимось більшим, ніж вікно, крізь яке проникає світло, – це перехід в инший вимір, своєрідна межа між темнотою і світлом, реальним світом і нереальним. Коли в хаті чомусь помирали діти, застосовувався вимушений запобіжний засіб. Аби дитина вижила, відразу після народження її хрестили. А до хресту мати кумові передавала дитину через вікно. Такі діти навдивовижу довго жили.

При народженні дитини у вікні виставляли таріль: як дівчинка, то його перев’язували червоною стрічкою. Це був знак: до хати не має права зайти жінка під час місячних. Часто на підвіконні виставляли миску з водою, аби місяць не зробив збитків. Свій злодій ніколи не залізав до хати через вікно. Якщо таке траплялось, це означало вступити в спілку з дияволом. На подібний крок ніхто не відважувався. Люди добре знали, коли крадієм був зайда, іновірець, людина, що дотримується инших моральних устоїв, звичаїв. Найбільше такі випадки траплялися під час воєн та лихоліть, і чужинцям було наплювати на звичаї народу, серед якого вони опинилися. Тоді появилися вікна з ґратами – данина часові злодіїв і грабіжників. На деяких вікнах донині стоять віконниці, внутрішні, або й зовнішні. На жидівських корчмах, крамницях вони були залізні, обкуті грубою бляхою.

Коли перші промені сонця падали на шибки вікон, то пару з них збирали пальцем, і цю росу використовували як лікувальний засіб при захворюваннях шкіри. Особливо це любили молодиці, аби мати гарну «церу» і не було зморшок. Під час сильної громовиці у вікно (на підвіконня) ставили засвічену «громову» свічку, спеціально освячену в церкві на Великдень, або образ. На Водохрестя діти із соломи робили хрестики і, притуливши їх до шибок, прикрашали вікна. Не забуваймо: на вікнах, на підвіконні стояли й різні вазони. Вони теж були знакові. За ними могли визначити, чи є в хаті дівчина на віданню, чи парубок до женячки.

Квіти були дівчачі та хлопчачі, приворотні, відворотні, лікувальні; листки і сік використовувались від різних хвороб. З деяких навіть взимку використовувалося листя як приправа до їжі. Серед них виділялися кобітка, фукція, кропивка, буштан, бодак, капуста та ин. У житлових приміщеннях гірської частини Дрогобиччини на вікнах, і в повоєнні роки зберігалася охоронна символіка у вигляді шестипроменевих розет. Робилося це для того, щоб через вікно не могло проникнути зло. Такі знаки – розети – траплялися і на вікнах дрогобицьких передміщан: Загородів, Зварича, Завіжного, Задвірного.

Багато вікон, особливо ззовні від 1939 року жодного разу не фарбовані, бо квартири зайняли зайди, які навіть не знали, що їх треба фарбувати. За них це мала робити держава, яка дала чужу житлову площу.

Ось так через свої рідні, та різні вікна дивимося на Дрогобич, на світ, а Дрогобич, світ – на нас, і один одного часом не розуміємо…

Дрогобицькі двері

Кожен будинок має вхідні двері. Серед них виділяють масивні, змайстровані ще за небіжки Австрії, їх легко впізнати за довершеністю та чистотою виконання. Вони виготовлені з міцного матеріалу: дуба, ясена, бука, клена. А є ще двері гладкі або різьблені, легкі або тяжкі, з порогами і без порогів, зі старими замками або без них, з дірами і без дір, з клямками і без них.

На багатьох дверях збереглися дати їх виготовлення, прізвища майстрів чи назви фірм. Так на дверях музичного факультету бачимо вирізьблений автограф латинськими літерами «Е. Копалко, Дрогобич», на дверях історичного факультету – візитівку, витиснену на блясі, теж латинськими буквами «Н. Сеіферт – Дрогобич». За совєтської влади з’явилися дешеві двері з тирсоплити і навіть картону.

З дверима пов’язано багато повір’їв і забобонів. Переступити поріг означало зробити крок до великої справи. Якщо поріг переступав жебрак, то з хати не мав вийти з порожніми руками. Поріг вважався святим, його цілували, повернувшись додому по тривалій відсутності. На багатьох порогах, дверях чи одвірках висіла чи була прибити підкова – символ щастя. У давнину люди знали коли, в який час і годину, на яке свято, на поріг чи за нього покласти сокиру і переступити через неї – для здоров’я, для добра, аби у хаті велося. Часто на одвірках розміщувалися різні охоронні елементи. Як обереги використовувалися солярні знаки у вигляді розет, найчастіше шестипроменевих. Їх бачимо збоку при одвірку дверей дрогобицького костелу та над дверима дрогобицьких дерев’яних церков.

Багато дверей зафарбовані, і годі дізнатися, що під фарбою. Завіси на дверях теж різні, на деяких із залізним «ракишем» на цілий півперек дверей. Сам ракиш теж відповідав розмірам та призначенню дверей. Якщо вони в хліві, коморі, то він простий, гладкий, а якщо двері головні, то він у вигляді листків виноградної лози, квітів тощо.

Двері до церков, комор, крамниць незрідка металеві, ковані, масивні. Двері – це візитки кам’яниць, будинків, хат.
Коли злодій обкрадав хату, люди казали: «Все винесли, хіба клямка лишилася». Тепер двері у старих кам’яницях без старих бронзових чи мідних клямок. Навіть у дрогобицькій ратуші на масивних дверях немає старих клямок. Багато дверей без клямок і відкриваються ногами. Отож де клямка, яких торкалися у Дрогобичі Іван Франко, Філарет Колесса, Василь Стефаник, Лесь Маринович, Модест Мецинський, Соломія Крушельницька, Стефан Ковалів, Ян Матейко, Артур Гротгер, Іван Боберський, Степан Бандера та инші відомі люди? Ми вже з ними ніколи не привітаємось, стискаючи руками ті самі клямки.
Старі клямки гармоніювали, відповідали розмірам та масивності дверей, котрі виготовлялися за індивідуальним проектом, здебільшого у місцевих ковалів. У Дрогобичі вистачало і місцевих ливарників. На вул. Бориславській, над потоком, існувала прекрасна ливарня, де виливали навіть дзвони.

Довго бронзою виблискували клямка на масивних дверях будинку старої гімназії (тепер філологічний факультет), які відчиняли відомі професори, гімназисти, студенти. Зникла ця клямка.

Двері виконували й инші завдання. На Водохрестя дяк чи священик крейдою наносив на дверях знак Хреста. Легенда розповідає: під час чергового татарського наскоку на Дрогобич один передміщанин із церкви на Лішнянському передмісті, коли нехристи обступили церкву і хотіли її підпалити, зняв двері, поклав на спину і з ними прийшов додому. Церква згоріла. Він залишився живим із врятованими дверима, які довго зберігалися у Михайловичів на вул. Зварницькій як двері до його стодоли. Можливо, вони й нині в когось є. про дурного, який не відвідує церкви кажуть: «Пішов дурень до церкви та приніс двері». Двері від стодоли, стайні, хліва використовували на підстилку для різання свиней. На дверях часто переносили важко хворих.

Стародавні двері рухалися на «вереях» – спеціальних округлих виступах. У старих дерев’яних дверях замком слугував зубчастий засув. Як ключ використовувався серп. Залізні замки мали залізні ключі. Ключ не просто відкривав двері. Це був символ! Місто, поселення мало такий ключ, ним дорожили. Втрата його розглядалася як нещастя для міста. Почесним гостям його виносили на подушці чи в спеціальній мисці. Гість торкався до нього і ставав почесним громадянином. Ворог також вимагав, аби йому підносили ключа.

Були й висячі замки – «колодки», чисто галицький винахід. У чеських хроніках, та й у розмовній мові, такий замок називали «руським».