Як їх лише не називали: лупанарій, лупанар, будинок терпимості, публічний будинок, будинок розпусти, бордель... Та не залежно від численних назв сутність місця, де пропонували свої сексуальні послуги гарненькі й не дуже жінки багатим і не дуже чоловікам, не змінилася навіть за кілька століть. Професія хоч і стародавня, але завжди, скажемо так, затребувана.

Як дослідили Depo.Львів, лупанари у Львові існували ще з середини ХV століття. І хоча більшість науковців стверджують, що проституція на Галичині була задовго до цих часів, з документальними записами не сперечаються. А згідно документів, у середині ХV століття у Львові не просто діяв, а користувався неабиякою популярності легальний бордель. У видатках міської каси за 1549 рік знайдена записка, у якій згадується, що для ремонту закладу видано 20 грошів. Тобто лупанарії у Львові не лише існували і активно пропонували свої послуги, але й підтримувалися владою міста у належному стані.

Теперішня вулиця Івана Федорова, 27. Тут у ХV столітті стояла кам’яниця Івана з Олеська.

Розташувався дім розпусти на парцелі (невеликій частині міського кварталу), яка називалася Олеською, поруч із кератом (кінським млином). Млин стояв посередині площі на всю її ширину, лише збоку була вузька вуличка для проходу у будинок втіх. Для "зручності клієнтів" (збереження конфіденційності, аби відвідувачі не зустрічалися один з одним у борделі), він мав два входи – один від млина, інший від мурів.

У 1571 році під час великої пожежі у Львові лупанарій згорів. Та вже за кілька днів, щоб не змушувати добропорядних чоловіків чекати, міська влада відкрила інший - біля вежі, що поруч з міським арсеналом. Доходи від борделю надходили у міську касу, а звідти використовувалися на утримання в належному стані міських укріплень і догляд за містом.

Ще одна згадка про львівській бордель знайдена у документах, датованих другою половиною ХVІІІ століття. За дозволом маґістрату, у Папарівській кам’яниці (вул. Руська, 18), що розташовувалася поруч із Успенською церквою, з’явився публічний дім.

Розваги тут не припинялися ні вдень, ні вночі, за винятком хіба що п’ятниць – днів суворого посту – і неділь. Для парафіян це було нестерпним, тому за поданням тодішнього священика, лупанарій перенесли в інше місце.

Але були й нелегальні лупанари, де хтивий пан міг реалізувати свої найнестримніші сексуальні фантазії. Часом на такі будинки робила "облави" поліція та, швидко знайшовши спільну мову з головними "жрицями кохання", вона ж їх потім і прикривала.

Про одну з "облав", що трапився у Львові 22 січня 1904 року, йдеться у тижневику "Ілюстровані новини":

"Лупанарій?! Ні! Дещо в сотні разів гірше, бо лупанаріїв у Львові багато, але "концесіонованих" лупанаріїв, про які відомо владі, де фігурують дами, що за фахом займаються коханням і продаються розкоші! Тим часом таємний лупанарій на львівському Ринку мав на продаж найрізноманітніший товар! Починаючи від так званих "криївок", тобто дам з низів, і завершуючи дамами з вищого товариства, ба навіть – у цім місці жах повинен огорнути і найзіпсутішого – тринадцятилітніми дівчатками – усе можна було дістати на "складі" пані Катажини Марціхової!…

На самому Ринку, в кам’яниці д-ра Бікелеса під номером 43 на четвертому поверсі мешкала "собі", а радше усім грошовитим донжуанам, пані Катажина Марціхова.
Ця дама мала позаду красиве, проте бурхливе минуле. Після веселого дівоцтва вона вийшла заміж за портьє, але… законний чоловік не прийшовся їй до смаку, отже – як сама висловлюється – вона "послала його до біса" і своє серце принесла в жертву Зиґмунтові Гауерстоку, "агентові", що як "розумна" людина взявся за прибуткову роботу – влаштування зустрічей панам і дамам з товариства або доставку живого неповнолітнього товару. Справи закоханої спілки йшли бездоганно, але що ж? Анонімний лист і втручання поліції усе перервали…".

У 1885 році був ухвалений закон про заборону проституції. Для львівських "нічних метеликів" настали нелегкі часи. Згідно з законом, займатися проституцією мали право лише жінки, які не мали інших засобів для існування, ніж кохання за гроші. Повія повинна була винаймати помешкання за 200 метрів від церкви, школи, військової частини чи будь-якої іншої державної установи. Обов’язковим було обстеження у лікаря. Заборонялося обслуговувати малолітніх клієнтів. У випадку порушення вимог повію карали забороною займатися проституцією терміном від шести тижнів до шести місяців.

Була у Львові і своя вулиця "червоних ліхтарів". Знаходилася вона на сучасній вулиці Леся Курбаса. У будинку, де зараз театр ім. Леся Курбаса, було казино "Де парі", а ще дорогий ресторан та готель.

Старожили цієї вулиці розповідали, що швейцар, який давав клієнтам достовірну інформацію про вродливих і темпераментних дівчат, так розбагатів, що збудував на Професорській колонії гарну кам’яницю.