«Побачили, що нічого не видно: гладенька алейка, посипана пісочком, навіть на траві і на нагробках жодних решток землі. Все розрівняно, все посипано пісочком. Я подумала б, що мені це приснилось, якби не шрам, який маю донині, коли тоді вдарилась в нагробок. Більше після цього жахливого випадку ніколи сюди не ходила», – пригадує жінка.

Це могли бути тіла українських підпільників

Якби тоді Галину помітили, то вона могла б опинитись у тій же ж ямі, що й привезені тіла людей. У вересні 1951 року людей, яких радянська влада вважала «ворогами радянського народу», допитували, катували, вбивали у львівських тюрмах – на Лонцького, на Городоцькій, на Замарстинівській і в пересильній в’язниці № 25. Кожен райвідділ міліції мав приміщення, куди привозили на впізнання людей.

Директор музею «Тюрма на Лонцького» Руслан Забілий припускає, що у вересні 1951 року на цвинтар могли привезти тіла вбитих із однієї з цих тюрем. На вантажівці могло поміститися до 25 тіл.

«Перевозити останки людей, загиблих, могли тоді тільки працівники НКВС, тоді МДБ, а потім КДБ. Таким чином – це моя версія – спецслужби могли маскувати і таємно захоронювати повстанців, які загинули внаслідок проведення військово-чекістських операцій або внаслідок діяльності оперативних груп. Бо ці останки після ідентифікації в обласному управлінні треба було кудись подіти. Ця версія потребує детального дослідження, тобто слід дослідити місце, вказане жінкою», – каже історик.

Свідчення жінки – підстава для дослідження території

Інформація Галини Сагайдаківської є важливою і цікавою, погодились і в меморіально-пошуковому товаристві «Доля», яке займається дослідженнями таких фактів. Знайти архівні документи, де б були вказані місця масових захоронень, ще жодного разу науковцям товариства не вдалось. Адже архіви КДБ чи МВС неодноразово нищились, особливо на початку 1990-х, зауважив Святослав Шеремета, керівник товариства. До того ж всі місця захоронень вбитих чи закатованих людей маскувались.

Свідчення жінки про місце масового захоронення є підставою дослідити цю територію, говорить Святослав Шеремета.

«Це наш обов’язок дослідити, бо це може бути захоронення жертв політичних репресій. Для цього має бути дозвіл керівництва Личаківського цвинтаря і міської влади. Бо треба зняти асфальтну доріжку. Звичайно, що версій може бути багато. Але якщо ми говоримо про 1951-й, то це могли бути тіла вояків УПА чи членів підпілля ОУН, які були арештовані КДБ і вбиті під час допитів чи опісля розстріляні. В архівних справах фігурують вироки суду, допити, але не вказані місця захоронень. Це режим суворої конспірації, і можуть бути матеріали в архівах Москви», – каже керівник товариства Святослав Шеремета.

У міській раді поки заперечень щодо проведення досліджень, згідно зі споминами львів’янки, не мають, але це питання, кажуть, слід обговорити.

«Безперечно, що маємо зібратись умовною робочою групою, почути всі думки і в межах цієї групи ухвалити рішення щодо свідчення жінки», – пообіцяв заступник міського голови Львова Андрій Москаленко.

Андрій Москаленко

Неподалік місця, на яке вказала Радіо Свобода Галина Сагайдаківська, встановлено хрест жертвам політичних репресій. Адже туди з кінця 1940-го до червня 1941 року НКВС звозив тіла людей, замордованих у львівських в’язницях і слідчих ізоляторах. Згідно з архівними документами, у січні-лютому 1941 року сюди привезли тіла понад ста немовлят віком від одного до тридцяти днів. Малюки були народжені у львівських тюрмах жінками-політв’язнями, яких вагітними арештували офіцери НКВС у 1940–1941 роках за співпрацю з ОУН. Найбільш масові захоронення у післявоєнному Львові, загалом на території західних областей України, були в період боротьби радянської влади з визвольним рухом – у 1946–1952 роках.

Галина Сагайдаківська призналась, що не могла більше тримати в своїй пам’яті спогад про жахливий день вересня 1951 року і дуже хоче, щоб це місце захоронення виявили і людські останки були гідно перепоховані.