Міста минулого-  це світ з його тембром життя, де рука об руку йшло святе та грішне, і неподалік храмів існували ще інші «храми». Публічні доми, будинки розпусти, лупанарії, будинки терпимості, борделі – саме такими назвами часто називають місця, де шукають та знаходять любощі й насолоду. Майже кожне місто без таких місць не обходилося і не обходиться. І Дрогобич тут не виняток, пише - зМІСТОвно.

У 19 ст. Дрогобич та його околиці стали місцем, куди з’їжджалися з усіх усюд, аби розбагатіти на нафтових справах. Таких людей деколи називали «люди повітря». Хтось знаходив тут мільйони, а хтось крах та смерть.

Місто розвивалося у всіх його сферах аби забезпечити комфортне життя грошовитим клієнтам,а саме – нафтовим магнатам та промисловцям. Виникли перші кав’ярні та готелі, де, окрім смачно попоїсти та почитати свіжу пресу, пропонували й свої «десерти».

У передвоєнному місті було, за тодішніми мірками, чимало борделів та «квартир», де клієнти частенько шукали «любовного пристанища»: вони існували на вул. Собєського (вул. Л.Українки), на Підвальній, де був заклад Залуцького, на Бориславській, Стрийській, Ґрюнвальдській (вул. Трускавецька), на Малому Ринку, біля готелю «Депенданс», на Шпитальній (вул. Орлика), біля міського парку тощо.

«Найбільшим» борделем передвоєнного Дрогобича можна вважати бордель Ліповичів на розі колишніх вулиць Слюсарської та Столярської, неподалік готелю «Європа», який діяв на базі готелю «Рим» (Roma). Інші – це були дрібні «бордельчики» на базі одного або кількох готельних номерів, або приватні помешкання у центральній частині міста, зокрема, як правило, у сусідстві з готелями.

Часто танцівниць у місцевих закладах продавали багатим відвідувачам як повій. Зокрема відомо, що таке траплялося у кав’ярні Шехтера неподалік Ринку, де діяло кабаре, яким керував Альфред Меллер, який продав англійцеві за 300 злотих (сума становила місячну зарплату тодішнього прапорщика) танцівницю Соню. За таку «торгівлю» Меллера заарештували, а згодом відпустили, ніби нічого не відбулося й він далі продовжував роздавати «десерти» своїм клієнтам. Розповідають, що місцеві коринтянки (повії) були дорожчими за львівських.

Смішноцікавий випадок трапився у Дрогобич в 1938 році, коли слідчий відділ поліції затримав групу коринтянок, які у непристойний спосіб перестрівали чоловіків.

Зокрема, неподалік колишнього готелю «Європа» знаходився заклад Натана Ліповича – готель та кав’ярня (на розі вулиць Слюсарської та Столярської, нині Бандери та Шкільної). Його заклад був одними з небагатьох, який веде свою історію з австрійського часу. Згадують, що Натан Ліпович тримав там бордель, яким керувала його дружина, яку називали «байзельмама». Офіційно для усіх вона займалася виготовленням абажурів.

Цікаво, що на господарок борделів у місті навіть, були випадки, подавали скарги. Так, у Державному історичному архіві у Львові можна зустріти з кінця 1930-х років справу про скаргу жінок, які працювали в будинку розпусти в Дрогобичі на власницю цього ж будинку Юлію Вах.

Не один раз вже вам розповідали про те, що номери в колишньому готелі «Європа» називалися «кімнатами кохання», де, як згадують,  ввечері у зал ресторану на першому поверсі заносили фаянсову ванну, а двоє офіціантів наповнювали її шампанським. Далі молодий нафтовий магнат знімав зі своєї «супутниці» одяг, садив її у ванну, згодом загортав в халат і ніс на руках в номери на другому поверсі. Такий собі «десерт» до вечері!

Якщо вірити розповідям Анджея Хцюка, то біля цього готелю Бруно Шульц ходив до однієї коринтянки, яка мешкала навпроти. Загалом у Шульца в збірці є одне з найвідоміших оповідань – «Вулиця Крокодилів» (яку літератори визначають, що її прототипом є вулиця Стрийська), яка дихає зіпсутістю, має «сумнівний характер».

Одним з перших, хто піднімав питання передвоєнної історії дрогобицької проституції, був польський дослідник Яцек Марія Курчевський, який висвітлив дану тему в статті «Вулиця Крокодилів – безпритульний секс у міжвоєнному Дрогобичі» (див. Бруно Шульц: тексти та контексти. Матеріали VI Міжнародного Фестивалю Бруно Шульца у Дрогобичі, 2006).

Дослідник наводить на початку статті досить цікавий уривок з дрогобицької періодики – газети «Голос» – за 1928 рік. Цитуємо: «Коли надходить вечір, є неможливим перехід через вулицю Ґрюнвальдську, усюди повно доньок Коринту. Лише недавно мали вони свою сталу дільницю, де управляли свій смутний процедур – вулицю Стрийську».

Відтак, після Стрийської такою собі вулицею «червоних ліхтарів» стала вулиця Ґрюнвальдська (Трускавецька), де активним «пристанищем» для «продавчинь цноти» був міський парк.

Від деяких колишніх мешканців вул. Гончарської доводилося чути, що перед війною та у час війни у будинку нинішньої семінарії було своє «любовне гніздо», але жодних підтверджень ми так і не знайшли.

У книзі споминів «Були літа» уродженця Дрогобича Бено Шраєра, який колись мешкав на початку вул. Собєського (нині – вул. Л.Українки), знаходимо до нашої теми цікаві речі. Автор писав, що наслухався про це від старших і що місцеві коринтянки були із сіл, яким «захотілося спробувати розкоші міської любові і при тім заробити трішки грошенят. У  цей чи інший спосіб потрапляли у сіті заставлені сутенерами та альфонсами. По тому входили у рутину, вже без кохання і розкоші; лише за гроші. Звідти провадила дорога, з якої не було вороття».

Автор виділяв, зокрема, як можемо судити з його тексту, три види місцевого коринтянства: те, про що мовили вище, другий – коли чоловік був негідником та ледарем і висилав жінку працювати на вулицю; третю категорію становили «жінки-еротоманки». Бено Шраєр додає, що у цій «професії» були залучені польки, єврейки й дуже рідко українки.

Були у місті своєрідні, якщо так можна сказати, борделі «під відкритим небом»  або «паркові борделі». Про це Шраєр теж подає цікаву інформацію, що для незаможних гостей, були «фацетки», котрі вночі здійснювали свою процедуру, за низькою ціною, на паркових лавках.

Автор також згадує одну коринтянку на ім’я Реґіна з вулиці Брудної (вулиця не існує, була бічною від нинішньої вул. Л.Українки), яка була пристойною синьоокою «блонд-шатенкою», сутенером якої був її «сталий» чоловік. В дечому її можна було назвати «елітною», адже її клієнтами були офіцери.

У часи ІІ світової війни радянська система місцевих «жриць кохання» заарештовувала та примусово висилала до Казахстану чи до інших відділених куточків. Бено Шраєр згадує, що від них до давніх знайомих приходили листи, і що декотрі  з них «навіть поробили кар’єри на нових місцях».

Коли ж молодість згасала, то часто-густо місцеві повії ставали жебраками та мешкали на закамарках однієї з «цегелень» міста, де знаходили прихисток ті, яких відкидало суспільство.

Олег Стецюк

Фото Уляни Босак