Як змінюється і як воює українська армія, чому на передку завжди бракує людей, що робити з ворожими агентами в тилу, який обмін українцям пропонують окупанти, та в яку країну переможці прагнуть повернутися із війни? Тиждень поспілкувався із колишнім нардепом, екс-головою фракції «Свобода» в Київраді, а нині солдатом-гранатометником 5-го окремого штурмового полку ЗСУ Юрієм Сиротюком.

–Українська армія активно модернізується, отримує натівську зброю, вчиться нею воювати, намагається втілювати стандарти НАТО. Чи можна її вже назвати не «совєцькою»?

–Українська армія вже точно не «совєцька», але ще не натівська. Зараз це найсильніша армія в Європі, об’єктивно. Не тільки по залізу, яке у нас є, а по здатності воювати. Та війна, яку витримує українська армія – це щось на зразок Першої, чи Другої світової, коли противник взагалі не шкодує людей і воює не за військовим мистецтвом. Умовно кажучи, якщо війна це шахи, а сучасна війна це високотехнологічні шахи, то Росія веде війну, як Чапаєв і пропонує дуже брутальний обмін людей на людей. Вони взагалі не цінують свої людські життя. Жодна нормальна людина цю війну не може сприйняти, бо так війни просто не ведуться.

Що нас радикально відрізняє від російської армії? В Росії рішення ухвалює старший начальник, який сидить в Кремлі. І це наша перевага в цій війні. Поки рішення доходять до рядового солдата, ми маємо час, можемо швидше ухвалити своє рішення. Тому що швидкість ухвалення на цій війні дуже багато вартує. В нас молодший офіцерський склад, навіть рядовий, інколи може вирішувати на власний розсуд на полі бою. Розкажу про себе. Нам ставиться завдання знищити противника і ми самі вибираємо, як і звідки це зробимо. Навіть зараз, працюючи в районі Соледару, ми маємо завдання, а підрозділ, до якого прикріплені, не цікавить, як ми їх будемо виконувати. Тобто в нас низові ланки набагато самостійніші, і це позитив.

З негативів те, що в умовах війни забагато документообігу. Армія настільки забюрократизована, настільки складні бюрократичні механізми з логістикою, з усім, що це просто жах. Оце та «совєтчина», яка лишилася. Також є величезна проблема з роботою із солдатами. В «совєцькій» армії політруки чітко працювали над мізками солдат і промивали їх. У нашій, так звані політруки, офіцери МПЗ (морально-психологічного забезпечення) виключно пишуть папірчики і ловлять п’яних. Тобто проблема в тому, що солдатами взагалі ніхто не займається. Залишається також проблема відірваності офіцерського складу: оцієї воюючої, бойової частини, від небойової. Частина офіцерів, особливо нефронтових, поводяться в стилі «я начальник – ти дурак». Дуже багато задовбують солдатів писаниною.

Натівська зброя потребує мізків і навчання. Це високотехнологічна зброя, а у нас вона досить часто використовується лише на 10%. «Совєцька» зброя в порівнянні з натівською – це запорожець. Її можна вдарити молотом, налити будь-чого, і воно буде пчихати, але їхати. Натівська зброя так не працює. Там є регламенти. Ми, наприклад, досконало вивчили наш гранатомет і він працює навіть краще, ніж американці пишуть. Нещодавно танк грохнули, чого взагалі не передбачено, що цей гранатомет може робити. Але це потребує навчання та освіти.

Тому до натівської армії нам ще далеко. Але я б рухався до натівської за формою і української за змістом. Українці природна нація вояків. І коли б я будував хорошу армію, то на зразках УПА, армії УНР, українського козацтва. Де командир – це побратим, а не начальник. Він перший серед рівних. Перший іде в бій та перший виводить з бою. Нас у Лисичанську (може тому і новосформований полк досі живе) в найстрашніший бій вів командир. І коли були найгірші обставини, завжди командир першим виводив з бою. В боях за Майорськ трапилась ситуація, коли виникла загроза втратити позиції й офіцери зі штабу пішли в бій. Багато хто загинув, багато хто потрапив в полон, але всім солдатам показали, що вони не штабні криси.

Ми всі пішли в армію та на війну з емоційних мотивів. Пішли, як павербанки заряджені. Але в бігу на довгу дистанцію емоції не працюють, а працює свідомість і світогляд. От зараз важливо перекувати емоції у світогляд. Тому що армія втомилася, виснажилася і щоб далі все це їхало, потрібно, аби люди все це робили зі свідомого переконання, а не з емоцій. Цього не вистачає. Цієї роботи взагалі не ведеться. Маю можливість іноді дивитися телевізор, як класно держава працює з суспільною свідомістю. І так, вона взагалі не працює з солдатською свідомістю. Якщо цього не буде робитися, якщо з мізками солдатів не будуть працювати, то нам ніяка натівська зброя не допоможе.

– Чому так важко реформувати систему управління армії, якщо є чимало прогресивних генералів, бойових офіцерів, врешті, воля до змін нібито є?

– З одного боку, армія це дуже зрозуміла річ – є наказ і є виконання. Але в нас це все забюрократизовано і переведено в папери. Багато хто сміється, що це УПА – українська паперова армія. У бойовому підрозділі, де немає канцеляриста, штабного офіцера, мусимо вивільняти частину людей від прямих бойових обов’язків, щоб вони сиділи з ранку до вечора писали рапорти. Навіщо це і для чого – важко сказати.

Зараз в армії, де немає зв’язку, вся комунікація здійснюється голосовими повідомленнями. Надиктував, отримав доступ до зв’язку, переслав – і це все працює. Чому це не використовується, щоб спростити в армії процедури? Всі позитивні зміни в ЗСУ – це низові ініціативи. Наприклад, програма «Кропива», створена для корегування ведення артилерійського вогню різними видами зброї (ми нею користуємося) зроблена українськими волонтерами. Не Міноборони й не Генштабом. З такою швидкістю і якістю як доставляють волонтери все, що потрібно, жодне тилове забезпечення армії не може зробити. У нас левова частка харчування – це волонтери. Ми картоплю по 22 гривні бачили ще у вересні, але вважали за недоцільне підіймати цю тему. Хоча, дуже сильно сміялися, бо я маму питав про врожай і розумів, що це чиста корупція. Тому, ці папери, можливо, дозволяють красти і ховати сліди, але воювати вони точно не помагають.

Щодо прогресивних генералів. Їх одиниці. Тобто ті, хто виросли, як Залужний, з командира бригади. Але є постійні штабні щурі в Генштабі, які ніколи не керували бойовими з’єднаннями, не були на передовій, які сц**уни і ховають свою боязливість за всілякими паперовими штуками. Українська армія, так чи інакше, збудована на «совєцькій». Ми потрошки її реформуємо, але все рівно реформуємо «Москвич». Це не Мерседес. І тут треба зносити всі ці тилові речі, зв’язок, систему звітів. Хіба не простіше, щоб волонтери зробили програму, і я солдат просто сказав – сьогодні вистріляв десять набоїв. Бо яка різниця, чи я пишу величезний протокол, чи за кілька секунд надиктовую і відсилаю? Інформація та сама. Звісно, в армії все мусить бути чітко. Ти мусиш чітко пояснити, де знаходився, по чому вів бій, це все важливо, але дуже багато паперів.

– Як вояки ставляться до таких речей, як корупційний скандал в Міноборони з яйцями по 17 гривень?

– Подвійно. Всі українські поразки – це історія внутрішніх незгод. Україна завжди програвала, коли в середині відбувалася ворохобня. Зараз я помітив, що думки суспільства уже переорієнтовані з війни на внутрішнє з’ясування стосунків. І це дуже важливий дзвіночок, бо люди забувають, що ворог у Кремлі й ворог – це Путін. Якщо люди перемкнуться на внутрішню гризню, ми будемо мати проблему, подібну Руїні. Тобто, ми, як солдати, намагаємося відсікати думки про ці цирки, які відбуваються в Києві. З одного боку. Але з іншого, я особисто вважаю, що корупціонер – це ключовий агент Путіна. Будь-який злодій і корупціонер в умовах війни працює на підрив державності і його треба розглядати як ворога. І я дивуюся, чому ГУР так легко ліквідує ворогів України за лінією фронту і чому це так важко зробити в Києві, Тернополі, Кропивницькому, там де є якийсь черв’як, який підточує Українську державність.

От уяви собі, ти сидиш в окопі і бачиш, що солдатів позбавляють грошових виплат. Водночас чуєш, що судді, який отримує 200 тисяч зарплати і не здійснює судочинства, згідно з Конституцією, не можна обмежити виплати. Він довічно буде отримувати ці 200 тисяч. Що прокурорські будуть довічно отримувати величезні гроші, нічого не роблячи. Натомість, гроші треба забрати в солдатів. Тобто, той хто це робить – агент Росії. Будь-які корупційні дії, як і дії спрямовані на підрив обороноздатності держави – це не просто дії корупціонерів. Це дії російських агентів і з ними треба робити те саме, що роблять у Мелітополі, Маріуполі, Бердянську. Їх треба знищувати при затриманні. Тому що українська судова система не працює, вони все одно вийдуть сухими з води. Всі ми розуміємо, що усі ці обшуки – це до лампочки. Вони відкупляться. Тому дуже б хотілося, щоб ми на фронті чули, що при спробі втекти, при вчиненні опору під час затримання, був застрелений Медведчук, або якийсь начальник матеріального забезпечення. Це буде мати серйозні наслідки при втомі солдатів, які рік сидять в багні. При тому, що досить часто ми мовчимо, тому що розуміємо, що будь-яка негативна інформація на війні, вона на руку ворога. Ми дуже багато, про що мовчимо. Але люди все бачать і воно осідає в цих людях. І колись ця точка може бути перейдена.

Проте, знов таки, ключовий момент – це Руїна. Це самі себе звоювали, як писав Мазепа. Тому, треба присікати будь-які прояви оцих внутрішніх роздраїв. Ми вистояли цей рік тільки тому, що в нас була шалена синергія. Всі об’єдналися як одне, як мурахи, всі об’єдналися на захист Держави і нам було байдуже, залишиться президент, чи втече. Нам було до лампочки. Ми знали, що це наша країна і ми за неї маємо битися. Зараз багато хто, передусім вороги і їх агенти, хочуть переключити увагу суспільства на з’ясовування ситуації всередині країни. І тих хто це робить, і тих, хто займається корупцією, їх треба розцінювати в умовах війни, як мародерів та ставитися до них за законами воєнного часу. Бо інакше ця машина не поїде. І це все дуже серйозно.

– А як вояки на фронті сприймають те, що армію використовують, як інструмент для покарання? Щось начудив – тримай повістку.

– В цивільному житті наші рідні кажуть, а чого по містах ходить стільки людей, а чому вони не воюють, а чого їх в армію не відправили? На війні ми бачимо по іншому. Ми в підрозділі хочемо мати мотивованих, активних солдатів. Якщо людина не відповідає нашим моральним принципам, зловживає алкоголем, боїться воювати, поширює панічні чутки, ми все робимо так, щоб тої людини в нашому підрозділі не було. І тому, якщо суспільство думає, що треба усіх оцих сц**унів і мародерів загнати до нас в підрозділ, то підрозділ абсолютно втратить боєздатність. Тому поки армія буде залишатися найвищою честю, і солдати будуть елітою суспільства, вона воюватиме. Якщо в армію заженуть усіх алкоголіків, наркоманів і так далі, ну то це й буде така армія.

– Чому держава не робить наголос на цьому? Адже людям простіше пояснити потребу відстояти життя країни і своїх дітей, ніж влаштовувати цирки з відловлюванням?

– Зараз війна перейшла на етап війни характерів та світоглядів. Зіткнулося два характери, москальський – меланхолічний, який покладається на долю, якому все байдуже і для якого життя – «копєйка» (своє і чуже); і характер європейський, козацький, для якого життя – це велика цінність, і його можна віддати тільки за щось дуже велике. І найбільша проблема держави, що вона не сформувала цілі й мети цієї війни. Якщо хтось думає, що українські солдати вмирають за те, щоб в країні далі правив Коломойський, Ахметов, щоб депутати чудили, судді брехали, а прокурори брали гроші, ну, за це воювати не можуть. Люди можуть вмирати за щось вище, ніж ціна їх життя. Цим вищим і є цей обов’язок перед Батьківщиною. І це треба виховувати.

В нас дуже багато уваги приділяється піару, зв’язкам з громадськістю та формування позитивної думки про владу, і дуже мало менеджменту і роботі з мізками солдат. Це ключова проблема. Цю війну виграють не «Леопарди», не F-16, її виграють люди. Ті люди, які виявляться стійкішими.

Зараз маємо кризу в українській армії, і це треба визнавати, по роботі з морально-психологічним станом солдатів. Єдиним виховним моментом, що залишився, є листівки дітей. Солдати до цього ставляться, як до ікон. В людей просто сльози з очей котяться. Тому що ти проймаєшся, до тебе звертається дитина, чиста душа із чистими помислами. Вона тебе поважає і ти хочеш в очах цієї дитини бути прикладом, а не боягузом, чи пияком.

Тому, піар піаром, але має бути менеджмент, виховання і велика ціль цієї війни. А велика ціль війни – не убога Україна, роздерта олігархами, де солдат-ветеран після перемоги буде змушений їхати в Польщу чи Німеччину, чи може навіть в Росію на заробітки. Велика ціль – це коли солдат буде розуміти, що після війни, він буде представляти Велику Країну, Велику Націю, до якої будуть ставитися з повагою. Що до нього будуть ставитися з повагою. Ніхто не буде воювати за ту Україну, в державному плані, з якої він пішов на війну 24 лютого. Ми не хочемо повертатися в країну Ахметових, Коломойських, корупції, «слуг народів», чуваків, які скачуть із фракції в фракцію.

Путін не сформував до кінця цілей СВО, хоча для Росії цілі очевидні: знищити українську незалежність, вбити всіх українців, знищити українську ідентичність. Проте і ми до кінця не кажемо. Ціль війни знищити Росію – це негативна ціль. Бо позитивна ціль – збудувати Велику Україну. Росія неприродна держава, імперія, але ми не хочемо вбити всіх росіян чи взяти їх в рабство. Ми кажемо про знищення Російської імперії. Росіяни, будь ласка, знайдіть свою землю, визначте свої етнічні межі і живіть, як хочете; робіть, що хочете. Тільки у вас треба забрати ядерну зброю, щоб ви себе та інших не повбивали. Але позитивна ціль – це Велика Україна. Це те, що ми після цієї війни будемо найбільшою європейською нацією, моральним лідером світу. Наші батьки будуть нормально жити, наші діти будуть жити в нормальній країні, ми будемо нормально жити. І ключова проблема зараз – сформувати ту ідею, за яку солдати готові битися, готові вмирати.

Бо Росія все одно, постійно пропонує цей обмін – людина, проти людини. Ми зараз зачіпаємося за нього, і це будуть величезні втрати, бо для них людина – ніщо. Я бачив як біжать десятки москалів, ти їх косиш, вони падають… Український солдат так ніколи не зробить. Не можна сказати, що він обережний, але він не придурок. Вони кидають своїх солдатів навіть тоді, коли на певній ділянці фронту розумніше відступити, а потім її відбити. Вже не раз так було. І в Соледарі, коли вони влітку майже у центр заходили, а потім місто відбили, і в Бахмуті, коли по місту гуляли, а потім відбили. В Українській Повстанській Армії, яка була приречена з самого початку (розуміли, що в них не буде позитивного результату), за втрату солдата командира могли покарати смертною карою. Тобто життя вояка УПА, який був приречений, було найвищою цінністю. І ключовим було, не виконати якесь завдання, а виконати завдання і зберегти життя. А якщо вже втратити життя, то лише в крайніх умовах, коли інших варіантів немає.

Тому важливо, щоб українська армія не влазила у цей розмін людей на людей. Солдати так само на це дивляться. Бо українець більше дорожить своїм життям, більше про нього думає, більше переживає. Це не значить, що він боягуз. Це таке європейське ставлення, що життя людини найвища цінність. Я, наприклад, тішуся, що за час моєї служби були випадки, коли керівництво могло ухвалити рішення, або стояти і виконати поставлене завдання й ніхто не вийде, або зберегти особовий склад і відповісти за це перед вищим керівництвом. Але я бачу як ті люди, яким зберегли життя, як вони зараз воюють. Ціна їхньої смерті виросла в рази. Якби нами тринькали на початку війни, ми б нічого не навчилися. Усвідомлюю, що тільки зараз ми стали хорошими солдатами.

– Наскільки ефективна система підготовки?

– Кажучи чесно, в українській армії нульова система підготовки людей, яких беруть на вулицях. І ми це розуміємо. У зв’язку з тим, що все боєздатне чоловіче населення знаходиться на передовій, важко ще виділити інструкторську ланку, яка буде якісно вчити. Тому треба визнати, система підготовки тих, хто готується до війни, вкрай низька. І моя порада менше тримати (на полігонах – Ред.), бо люди морально розкладаються в цей період підготовки. Краща ситуація з тими, хто поїхав отримувати навчання за кордон.

Втім, є одна проста річ. Воювати – це як плавати. Поки ти не попав на війну, ти плавати не навчишся. Попри те, що державі не вистарчає ресурсів підготувати солдата, солдат має зрозуміти, що його доля в його руках. Громадянин має не нарікати, що його погано підготують на полігоні, а має сам для себе (навіть, ще не потрапивши у військкомат) вивчити основи медицини, зброєзнавство, навчитися заряджати, розряджати, переміщатися, маскуватися. Так, підготовка не належна. Але не знати, яка б держава в умовах війни, змогла б належно готувати солдатів. Не чекай від держави підготовки, сам вчися. Піди на курси медицини, освоюй зброю – це твоє життя. Це найбільша фігня, що починають розказувати, що їх нічому не вчили. Ну а хто буде вчити? Або професійний солдат буде під Бахмутом стримувати орду, або він приїде і буде тобі розказувати на полігоні.

Щось схоже і з натівською підготовкою. Вона вчить воювати розумно: ти розумна армія і воюєш проти іншої розумної армії. В них не розраховано, що ти розумна армія, воюєш проти армії, яка воює жуківськими методами «єсчьо нарожаєм». Ми маємо випадок, коли один з наших підрозділів довго не відправляли на війну і він майже здеградував. Зараз вони з нами вчаться воювати. Один хлопець (з цього підрозділу – Ред.) вбив росіянина і для нього це моральна криза. Тобто він сидить і переживає, бо вбив людину. А ти в день їх косиш… За весь час війни, ми не мали стільки підтверджених двохсотих кацапів, як мали під Соледаром. Бо ці придурки бігли через поле, яке перебігти неможливо. Їх просто викошували важкими кулеметами.

– Це правда, що солдатів на передовій не вистарчає? В новинах постійно кажуть про переважаючі сили ворога.

– В Росії 144 мільйони населення, в Україні після початку війни, думаю, десь 30. Тобто, нас солдатів чоловіків, які можуть воювати, в чотири рази менше ніж в них. І так завжди було у всі періоди історії. Ми завжди воювали проти переважаючих сил ворога.

Солдатів завжди буде мало на передку, бо ти завжди будеш хотіти, щоб біля тебе було якнайбільше побратимів і ти себе спокійніше почував. Але тактика цієї війни не передбачає суцільної лінії оборони, де в довгому окопі на 1000 кілометрів (у нас така лінія фронту), через кожні півтора метра сидить солдат, як в Першу Світову. Війна – це велика шахівниця. На передньому краї стоять спостережні позиції – еспешки. Це маленькі окопи, де сидить близько п’яти людей і цього вистарчає. Від одної еспешки до іншої – близько кілометра, щоб бачили одна одну й могли прикривати вогнем. За ними сиджу я з Mk 19 і важкий кулемет, за нами міномет, за ним танк. Чим більше людей зібрати в одному місці, тим буде гірше для них, бо прилетить щось важче.

Людей не вистарчає, тому що дуже велика лінія фронту, є бойові втрати. І очевидно, що у всіх бойових підрозділах є брак людей, це правда. Але з іншого боку, інколи дехто перебільшує. В Соледарі бачив тридцять людей, які боялися дати бій. Тридцять людей вибити з окопу неможливо взагалі. Їх можна знищити артилерією, танками, але жодна піхота їх не захопить. 30 людей в окопі можуть битися проти 150, які наступають. Спокійно. Бо ті йдуть в повний ріст. Тому тут треба виходити із того, що ми воюємо не кількістю, а якістю, що граємо в шахи, а не в Чапаєва. І я ще б прорідив людей на передовій. Бо успіх цієї війни показує – коли є один мотивований солдат в окопі, там все в порядку, за ним тягнуться. Немає цього мотивованого солдата – починають розказувати – нас кинули без нічого і так далі. Ситуація є така, яка є. Ми маємо навчитися воювати один до чотирьох.

– Що реально із себе зараз являє ворог? У чому вдосконалився, чого навчився? 

– Москалі не такі вже придурки. Якби вони були придурками, то не досягли б того, що мають в історії. Це дуже впертий, нарваний народ і держава, які вміють досягати своїх цілей. Їх не страшать перші поразки. Про це багато хто говорив, що ця війна надовго.

Чи вміють москалі вчитися? Очевидно вміють. І я думаю, що на якомусь етапі, вони почали вчитися швидше, ніж ми. Це є проблемою. На початку війни їхня артилерійська перевага була десь 20 до 1. Вони зносили все живе гарматним вогнем і їхня піхота просто займала позиції. Коли вони втратили колосальну вогневу перевагу (зараз 5 до 1), і тактика лобових атак перестала бути дієвою, вони її змінили.  Почали діяти тактикою малих груп. Раніше, коли перли великими масами з технікою, їх було легко знищувати. Зараз вони зрозуміли, що в нас багато протитанкових засобів і перестали використовувати броню, тримають за спиною, фактично як артилерійську зброю та стріляють з закритих позицій. Але людей вони теж цікаво почали використовувати. Іде артилерійська атака, тоді їхня мала група підходить до нашого окопу й заскакує туди. Якщо вдається захопити окоп то «Ура!», підтягуються інші. Коли ні, йде в наступ інша наступальна група. Попри те, що у них система управління зверху до низу, я бачу, що вони дуже швидко вчаться і змінюються.

Повторю – зараз війна характерів. Ворог вчиться, він з характером і зараз намагається для себе довести, що українці боягузи, що українці відступають і на цій «русскій борзості» воювати. Тому він десь продавлює і дуже важливо витримати цей натиск. Треба вистояти, витримати, дати йому по зубах і все буде добре. Бо «Леопарди», F-16 – це гарно, але війни виграють люди. В Ємені маленьке плем’я хуситів відбило величезну коаліцію з дев’яти країн на чолі з Саудівською Аравією. Було мега-багато танків «Леопардів» і будь-чого. Але вони звідти повтікати, тому що люди з вірою билися за якісь свої вищі ідеали.

Зараз, після мегауспішної Харківської операції, коли ми діяли малими мобільними групами, не броньованими, на пікапах розрізали найкрутіше російське угрупування, помножили його на нуль і вони ледь втекли, покинувши техніку. І після дуже грамотних шахів на Херсонському напрямку, коли ми заставили їх відступати. Зараз у цій позиційній війні ситуація вирівнялася, є стратегічна рівновага і тут буде визначати, чий характер сильніший. Те що я бачу – Росія змінила тактику. У неї був тактичний успіх (цей успіх – купа покладених трупів їхніх солдатів), але вони від того борзіють. Вони зрозуміли, що треба бити по слабких українських частинах, бити по стиках, пропонувати українцям прямий і стрілецький бій, що не завжди українці хочуть у нього влазити.

Вони просікли наші, не те що слабкі сторони, а недопрацювання. Але за останні тижні я помітив, як і ми дуже швидко переформатовуємося та змінюємо тактику своїх дій. Все-таки шахи, це розумна гра і ще жодний Чапаєв їх не переміг.

Росіяни зробили колосальну помилку на початку війни – недооцінили українців. Вони створили образ дебілкуватого, сц**луватого, корумпованого українця, повірили в це і отримали п**ди. Зараз, якщо ми повіримо, що це Ванька, такий сц**ливий, боягузливий, маленький «чмобік», то ми можемо мати те саме. Це серйозний ворог. За всю свою історію він рідко програвав, завжди огризався, давав здачу, ніколи не цінував життя. Це найсерйозніший виклик для будь-якої країни світу і жодна країна світу з Росією б не воювала. Жодна.

Вони тут поклали за рік війни понад сто тисяч своїх солдатів, тільки офіційно. Загальні втрати до двохсот тисяч. Совєтський Союз розвалився після 15 тисяч втрат в Афганістані. Будь-яка країна світу, яка б мала такі втрати, вже б мала зміну уряду, революцію, повстання. У Росії всі це підтримують. Тому ворог серйозний, його треба добити, й бажано добити на його території.

– Тебе змінила війна?

– Я роблю все, щоб війна мене не змінила. Війна, це така істота, яка може пожерти тебе повністю. Тобто знищити як особистість, вбити. Тому ми намагаємося всім підрозділом зробити так, щоб війна нас не змінила. Вона очевидно все одно змінить, але треба працювати, щоб людське в тобі лишилося. Тому що ми боремося не за війну, а за перемогу і мир. А в мирі бажано до своїх дітей повернутися людиною, а не Рембо, який хоче продовжувати воювати. Дуже хочеться вірити, що зміни психічного стану не є незворотними. Очевидно, що нам легше, тому що ми розуміли з ким ця війна, за що воюємо, які є цінності. Ми вже дорослі люди. Набагато важче це переживати тим, кому незрозуміло, що відбувається. Але я дуже хочу, щоб війна мене не змінила. Щоб я лишився собою.

Автор: Роман Малко, "Український тиждень"