Журналіст, редактор, forpost.lviv.ua

Ремарк - життя як суцільна війна

22.06.2023 11:13 Джерело: LvNews
Автор : Роман Онишкевич

Квіточки для Садового: Львівський виконком погодив виділення 8 млн грн на саджанці та озеленення міста

Ще не так багато років тому 22 червня у всіх календарях однієї шостої земної суші позначався виключно, як день початку Великої війни, вирваної з контексту Війни світів.

І мало хто згадував того дня людину, чиє життя не можливо уявити не в контексті війни. Бо життя його – суцільна війна. У прямому сенсі – на полі бою. У переносному – з жінками, цензорами, алкоголем і, здається, із самим собою, чи то пак зі своїми страхами і відчуттям марності своїх надій.

22 червня 1898-го, 125 років тому, народився Ремарк. Ерік Пауль чи Ерік Марія, як він став величатися через двадцять років по народженню, змінивши друге ім’я на честь померлої матері.

Зізнаюся, не відаю чи теперішнє покоління 16-18-20-річних читає Ремарка. Зрештою, кожному своє. Комусь треба, комусь – ні. Хоча Ремарка нині знову екранізують і знову видають. Щоправда, сприймаємо ми - хто читає і хто перечитує - його війну вже через призму війни своєї.

Для багатьох народжених ще в СРСР існує якщо не культ Ремарка, то, щонайменше велика повага до нього. І це навіть трохи дивно. Зазвичай, розпропагандованих письменників-антифашистів читаючий люд не особливо шанував. Тут – інше. Чесність Ремарка не могла присипати ідеологічною пилюкою жодна агітмашина.

І ще одне. Втрачене покоління письменника так легко перегукувалося із втраченим поколінням радянської молоді. Не комсомольських прилизаних мудаків-активістів з їхніми саунними піонервожатими, а нормальних пацанів і дівчат, чиї ще дитячі нерви вібрували, як струнами гітар. Мені цікаво, чи намагався хтось проаналізувати, скільки в Союзі видавали Ремарка до 1979 року і скільки після, тобто до часу, коли з Герату та Кандагару полетіли на Батьківщину «чорні тюльпани» із першим «цинком», а на вулицях почали з’являтися перші представники втраченого покоління 80-их – афганці.

Через кілька років, уже в епоху горбачовської напівгласності, «Комсомолка» опише одну історію. Молодий інвалід-афганець приходить, не пригадую, чи то до чиновника, чи то до якогось головного лікаря по допомогу. На що той йому: «А я тебе в Афганістан не посилав». Як же по-ремарківськи звучить ця історія. І як же ж страшно не хочеться, аби вона повторилася колись у нас після Перемоги.

У кожної людини є свій вік. У кожного віку є свої книги. І є свій Ремарк. Якось так сталося, що першою книгою письменника для мене в глибокій юності чомусь стала не «Три товариші», як у переважної більшості моїх ровесників, а «Життя в борг». Ніжна і печальна. Про любов і смерть. Якраз на не окріплі мізки молодого чоловіка у віці, коли ще погано розрізняєш колір жіночих очей, бо трохи соромишся у них дивитися, а коли перший сором спадає, дивишся зовсім не в них. І ще не до кінця розумієш слова Еріха Марії: «Ніколи, ніколи і ніколи не видасться жінці смішним те, що ти робиш заради неї».

А потім настає час мускулинного Ремарка, який вчить бути чоловіком, трохи грубуватим з усіма, як тоді здається, необхідними атрибутами справжнього мужика: війною, картами, друзями («Поки живий твій друг – нічого не страшно»), алкоголем і жінками. Де почасти ставлення до них різко змінюється – від ніжно-романтичного до зверхньо-повчального: «У чоловіків куріння – потреба, у жінок – кокетство».

І коли ти отримуєш першого одкоша від панни, яка, дурепа, не зрозуміла, що ти найкращий – знову згадуєш його слова: «Страждання любові не можна перемогти філософією – можна лише за допомогою іншої жінки».

Ти вже дорослий і пафосний. А всі жінки не твої тільки тому, що ти сам цього не хочеш. Тільки потім, коли отримавши, все, що тобі було треба і вперше зрадивши «єдиному вічному коханню», ти заспокоюєш своє кришталеве сумління так само по-чоловічому і так само пафосно: «Людське життя тягнеться надто довго для однієї любові».

Дивно, але помітний пафос багатьох Ремаркових сентенцій не виглядає штучним. А відтак – якийсь по-дитячому щирий і не вульгарний.

Рано чи пізно, до понять честі, дружби, кохання, хоч не хоч, пришивається поняття грошей. І коли ти молодий, зрештою у будь-якому віці, раз на раз не доводиться. Що там пояснювати. Але коли у кишенях свище вітер, заспокойте себе Ремарком: «Усе, що можна заплатити за допомогою грошей, обходиться дешево».

Все життя Ремарка – втеча і пошук. Як буквально, так і в переносному значенні. Його гнали з рідної країни і палили його книги. А він десь марив нею. Він утікав від ексцентрики однієї жінки, щоб тонути в ще більшій ексцентриці іншої. Він пив з горя від безгрошів’я і з радощів, коли «На західному фронті без змін» почало давати рекордні тиражі і нечувані для молодого письменника гонорари.

Його щирого, житейського, романтичного пафосу ніколи не любили ті, для кого пафос – це штучність, зумовлена стилем життя. Бо не могли зрозуміти, що навіть перемога у війні залишає по собі біль втрат і судоми страждань.

Нині, промотавши планетою не один рік життя, я вже відчуваю трохи іншого Ремарка. Того, в якого на романтизм накладається досвід. Досвід, який, утім, не обов’язково і не завжди породжує цинізм. Хоча, дідько забери, як без нього.

Ремарк чітко розрізняв мовчазний розмисел від сцикливого мовчання, героїзм від бравади, насмішку від усмішки. Вважав, що сміх над ворогом теж може бути зброєю, що, власне, українці доводять у нинішній війні.

Тільки попри сміх таки мусить бути дія. Певно, недаремно пацифіст Ремарк згадував старе солдатське правило: «Дій, поки ніхто не встиг тобі заборонити».