Олександр із позивним Грім пройшов найгарячіші напрямки фронту, навчав інших і сьогодні захищає українське небо, збиваючи ворожі ракети та рятуючи життя
Історію бійця розповіли на фейсбук-сторінці Зенітної ракетної Львівської бригади ім. І. Виговського.
Перегляньте також:
- «Я не міг залишатися осторонь»: історія ветерана Богуслава Крука — про війну, поранення і життя після фронту
- Суд на Львівщині арештував італійця, який воював на боці РФ: його готують до екстрадиції
У ту лютневу ніч, коли почалася повномасштабна війна, він почув не вибухи, а тишу. У велетенській казармі сто двадцять людей мовчки вставали, вдягали бронежилети, брали зброю. Лише чути було, як шнуруються берці. І ця тиша давала кожному розуміння, що робити далі. Так війна увійшла в життя Олександра, із позивним Грім. І відтоді він на ній безперервно – від стрільця звичайної радянської зенітки у 2014-му – до командира пускової установки сучасного західного ЗРК сьогодні.
Свій шлях він почав ще до великої війни – строковик, потім контрактник у Повітряних Силах. Перший бій – у складі зведеного стрілецького загону “Дика Качка” на позиції Зеніт під Донецьким аеропортом. Згодом Маріуполь, робота на “Буках”, командування зенітно-артилерійським взводом.
Після цього – славнозвісна бригада Холодного Яру, де, за словами Грому, армія стала справжньою родиною. У 2017-му Олександр перейшов до Міжнародного центру миротворчості і безпеки на Львівщині, де чотири роки навчав воїнів протиповітряної оборони.
Коли росія напала – Грім зустрічав світанок на полігоні Широкий Лан, як командир взводу 80-ї десантно-штурмової бригади.
В казарму увійшов комбат зі словами: почалася війна. І тиша. Тільки чути, як шнуруються берці. Люди мовчки вдягалися й брали зброю. Ніякої паніки. Всі знали, що робити.
За кілька годин його підрозділ уже вилітав гелікоптерами в напрямку Антонівського мосту під Херсоном. Перший бій – нерівний, із добре броньованим ворогом. Потім – Вознесенськ, оборона міста, контратаки на Миколаївщині, бої за Снігурівку.
Далі – Донецький напрямок: утримання траси Краматорськ–Сєвєродонецьк, Соледар, Бахмут, Лиман. І нарешті – Харківський контрнаступ.
“Ніхто не казав “контрнаступ”. Просто прийшов наказ пересуватись у Харків. Ми почали за три дні до того, як про нас заговорили на телебаченні. І все спрацювало без помилок”, – згадує військовий.
Після років війни він повернувся до рідних Повітряних Сил. Часу на адаптацію обмаль, його просто не було. Перше ж бойове чергування в підрозділі Зенітної ракетної Львівської бригади імені Івана Виговського, і одразу бойова робота.
“Я тільки-но підписав контракт, приїжджаю на дивізіон – і одразу до бойової роботи. Пам’ятаю, тоді був масований обстріл, із 11 крилатих ракет, ми збили 10!” – розповідає боєць.
Сьогодні Грім – командир пускової установки IRIS-T. До цього він пройшов навчання у Німеччині, опанував новітню техніку та повернувся в Україну.
“Мене армія навчила, що якщо вже їдеш навчатись – бери максимум. Я питав, виправляв, добивався кожної деталі. Бо на війні дрібниць немає”, – запевняє чоловік.
“Кожна збита ціль – це врятоване життя. Якщо не зіб’ємо, вона впаде. Може в полі, а може в будинок. І там будуть люди”, – каже Грім.
За промахи Олександр переживає більше, ніж за втому: “Коли бачиш руйнування, відчуваєш відповідальність. Ти розумієш, що не всесильний, але хочеш зробити все краще”.
“Є лікарі, які рятують життя. Я – військовий. Це теж про життя. Я присягав у 2011-му – і нічого не змінилося”, – підсумовує воїн.
Надійний тил Олександра – дружина донечка. Вони – спокій, що тримає після кожного бойового чергування. Матеріальний комфорт він не ставить поруч із мотивацією: “Це професія. Це країна”.
“Виживання – це черга за смертю. Тільки деякі лізуть без черги. Окупанти полізли без черги – і ми їх пропускаємо”, – каже захисник.
