На цій світлині ви бачите інтер’єр однієї з львівських квартир у будинку під № 16, що на вулиці Княжа під Високим Замком. Це фото було зроблене Myroslava Liakhovych і в цілому відображає інтер’єр цього помешкання у 1930-их роках, коли ця квартира ще належала заможній єврейській родині Галетів. Але..! Після вступу радянських військ до Львова у 1944 році ця квартира дісталася сім’ї капітана МГБ. І таких прикладів по Львову – тисячі..! Це фото виставлене на сторінці Локальна історія.
.
А, далі – продовжу із короткого екскурсу появи отих російськомовних “визволителів” каральних органів у Львові: вперше львів’яни познайомилися з держбезпекою Радянського Союзу у вересні 1939 року, а вже через півтора місяця у мешканців Львова силоміць забрали 1031 квартир (статистика станом на 4 листопада), в які було заселено сім’ї військових і представників “партійно-господарського активу”.
Перегляньте також:
- Суд повернув громаді Львова понад 6 гектарів землі під недобудованою ареною Євробаскету на Кульпарківській
- У Львові на площі Ринок два тижні працюватиме різдвяний ярмарок
Про темпи, з якими радянська влада забирала у львів’ян їх законне житло, свідчить те, що вже через три тижні (станом на 27 листопада 1939 року) таких, насильно “звільнених” від їхніх власників, квартир, вже налічували 2649, причому майже тисячу з цих помешкань у фешенебельних районах міста, отримали працівники НКВС і наркомату оборони.
Уже станом на 3 січня 1940 року таких, силоміць звільнених новою владою квартир, налічували 5407. Примусові виселення тривали й у перші повоєнні роки, що кардинальним чином змінило етнічний склад населення у центральних районах Львова.
В цілому ж, наприкінці 1939 року, в західну Україну лише з Ленінграда прибули 60 працівників керівного складу НКВС, з Саратова – 40, Смоленська – 50, Рязані – 30, Воронежа – 40 військовослужбовців цього відомства.
Тоді, усі найкращі квартири у фешенебельних районах міста захопили прислані енкаведисти зі своїми сім’ями. Їх нащадки відтоді ніде не виїхали, вони дали потомство, вивчили українську, а деякі з них сьогодні викладають у львівських вищих навчальних закладах, присутні в націоналістичних рухах і організаціях, обросли бізнесами і впливовими знайомствами.
Ми, часом самі того не відаючи, ходимо з ними на каву, присутні у спільних проектах, зрештою, одружуємося чи виходимо заміж… А коли, якимось чином, дізнаємося правду про час і причину появи їхньої сім’ї у Львові, то чим скоріш женемо від себе думку, що дід, отого твого знайомого чи знайомої, власноруч розстрілював беззбройних галичан у тюрмах на Лонцького чи Замарстинові, а бабця – така мила на фотографіях – свого часу носила на радянській уніформі сині погони, “піднімаючи” колективізацію у селах Сколівщини чи Турківщини. І за плечима у її житті – десятки замордованих упівців і сотні депортованих галицьких родин…
Як з цим усім жити? Вибачити і сказати собі, що діти за батьків не відповідають..?
