Багатші львів’яни відпочивали у заміських маєтках і фільварках, бідніші хлюпалися на озерах. У Карпати ж почали їздити лише після відкриття залізниці.

Спочатку львів’яни відпочивати лише у недалеких околицях міста. Шляхетські роди мали заміські маєтки, деякі володіли цілими містечками чи кількома селами, куди і виїжджали на літо. Багатші міщани будували собі будинки в передмістях, де було багато зелені та чистого повітря, на відміну від надто щільно забудованого середмістя. Їх називали фільварками чи юридиками. Багато з них залишили по собі львівські топоніми – до прикладу, Клепарів, Кульпарків, Замарстинів. До 1939 року вулиця Дорошенка називалася Сикстуською від юридики Сикста, що була у верхній частині вулиці.

Теперішня Цитадель у давні часи також була літньою резиденцією міського патриціату. Сам король Ян Казимир проживав тут, відпочиваючи після недуги і невдач свого правління. Тут було багато заїжджих дворів і літніх будинків. Тут «над самим трьох пагорбів обличчям» жив бургомістр Бартоломей Зиморович, а на початку ХІХ ст. велика частина узгір’їв належала міському радникові Вроновському, який обладнав тут парк і утримував польський театр.

 

Фото з мережі Інтернет

Звичайні міщани могли відпочити поблизу численних потічків і озер, що утворювалися на притоках Полтви. Найближчим до середмістя відпочинковим об’єктом був Пелчинський став, який розкинувся між пагорбами Цитаделі та Вульки, між теперішніми вулицями Гвардійською, Вітовського та Зарицьких. Особливо популярним це місце стало, коли військові на початку ХІХ ст. облагородили його й обладнали військову пливальню, доступну і для міщан. Тут влаштовували фестивалі з парадами військ і водними баталіями. Зараз на цьому місці – фонтан та басейн «Динамо».

Трохи далі, навпроти Стрийського парку та Податкової, де зараз військова частина та верхня частина вулиці Сахарова, «розтягаються стави Світезі чи Маріонові. По першій світовій стави очистили, побудували довкола ряд купелевих будок, муровану ждальню, завели всюди зеленці та квітники, уладили тенісний корт і кругольню – зробили з цього комплексу культурне місце для купелі, спорту і розваги». До цього комплексу можна зарахувати і басейн «Медик», який функціонує і тепер.

Активно для відпочинку використовували і парк «Залізна вода» та Снопків, що простягався від вулиці Зеленої і аж до Нового Львова. То «найстаріший у Львові ліс… Повітря там чи не найкраще, тим більше, що росте тут багато шпилькових дерев і при цьому багато тут романтизму, багато просто вимріяних для відпочинку місць… Був тут навіть колись літній німецький театр». Джерела з парку живлять два досі існуючих басейни. Перший – критий на площі Петрушевича (зараз «Євроспорт»), другий – «Трудові резерви» на Стуса.

Улюбленим місцем прогулянок були Цетнерівка зі своїм знаменитим ботанічним садом і Погулянка, де ще з початку ХІХ ст. діяли ресторани Венгленського, літні майданчики зі ставом та броварня Кляйна.

Трохи вище біля Медової печери 1935 року з ініціативи Митрополита Андрея Шептицького викуплено фільварок «Маєрівку» і навколишні землі та створено тут город та місце від-починку для семінаристів, що отримали назву «Андріївка».

На місці, де зараз Винниківське (колись Комсомольське) озеро, поблизу знаменитих Чортових скель діяла знаменита бальнеологічна клініка. Використовуючи чудовий підміський ландшафт і природні властивості джерельної води, львівський підприємець Еміль Братє в кінці ХІХ ст. збудував у долині ріки Маруньки неподалік дороги від Львова до Винників водолікувальний санаторій «Маріївка». Заклад обладнали найсучаснішим устаткуванням. «Маріївка» стала модним курортом, тут неодноразово лікувалася одна з найбільш стильних львів’янок початку століття – письменниця Габріеля Запольска. Під час Першої світової війни курорт припинив існування.

Нині на місці, де зараз завод «Галичфарм», функціонувала ще одна водолікувальна установа – тут діяв бровар давньої міщанської родини Кисельків. Приміські володіння цієї сім’ї славилися також парком і ставками, які невдовзі набули неабиякої популярності як місця для лікувальних водних процедур. Тепла вода з цілющими мінералами надходила з бровару як побічний продукт. На лікування сюди приїздила з Кракова польська письменниця Марія Конопницька. Що цікаво, Кароль Киселька похований на Личаківському цвинтарі неподалік своєї знаменитої пацієнтки, яка померла у Львові.

1886 року через Брюховичі прокладено залізницю, що стало стимулом для створення в селі відпочинкових осель і вілл для заможних львів’ян. На місці піщаних дюн висаджували сосни – це поліпшило рекреаційні умови місцевості. Селище внесли в офіційний список кліматичних курортів. Цікаво, що колись кліматичний курорт був і на Збиранці, де зараз височіє невмируще звалище.

Відпочинок у Карпатах став доступним 1873 року, коли проклали залізницю до Стрия, а особливо після 1885-го, коли колію продовжили до Сколього і Лавочного. Тоді гори були менш доступні, та все такі ж демократичні, як і тепер. Хто хотів, їхав на так звані літниська або у вілли, інші ж практикували активний відпочинок. До таких, зокрема, належав і Франко, який залишив чудові спогади про свої мандрівки Карпатами. Не менш цікаво їх описав у спогадах Надрага: «У Львові посипали нафталіною всі щоденні наші журби, наші наплічники неважкі, не спішимося і ступаємо поволі м’якенькими царинковими плаїчками або каменистими лісовими доріжками, ту і там перескакуємо гірський потічок і часто задержуємося, щоби на зрубі покріпитися солодкими пахучими малинами. Спека ще нам докучає, але незабаром лагодить її продув лагідного полонинського вітру. Перед нами велична панорама. На небі тут і там показуються білі хмари. На землі – ціла гама красок скель, дерев і полонинських трав і квітів… Як тут нам добре, як тут прегарно! Немає щоденної журби, нема людської зависти, злоби, нема несамовитої погоні за грошем».

Ось ще кілька фактів про умови перебування у Карпатах з путівника 1930 років: «У кожному майже селі в кооперативі можна дістати хліб, кашу, цукор, масло, солонину і т. п., готові обіди у всіх літнищах (Синевідсько, Корчин, Сколе, Коростів, Сморже, Гребенів, Зелем’янка, Тухля, Славсько, Лавочне). У більшості літнищ є ресторани, трапляються українські. В селі, часом і на полонині, можна купити молоко, будз, бриндзю. Зате важко дістати ярину. У літнищах удержання від 4 зол. денно. Куди дешевше коштує нічліг у селянській хаті (до 1 зол.). В горах кільканадцять ловецьких хат, тож навіть шатро не є конечне».

Основними літнищами були Сколе та Гребенів, «де крім жидівських вільє чимало українських, кільканадцять склепів і ресторанів, склеп «Маслосоюзу». На станції візники. Добра купіль в Опорі. Зелем’янка положена у дуже живописній околиці над водопадом. Сильні лічничі джерела.»

Від залізниці мандрували пішки чи підводами, які можна дістати в кожному селі. «Всі дороги доступні для колового руху. Багато з них (крім битих) повні вистаючого каміння, для непривичних до такої їзди дошкульні». Також кінно чи вузькоколійкою, що «доступна для прогульківців за попереднім зголошенням і невеличку оплату». Можна і водою – «Стрий придатний для мандрівок каяками чи плотом від Турки і аж до Жидачева, де він впадає в Дністер».

Справжнім карпатським селом творчого бомонду можна назвати Криворівню, де любили відпочивати Іван Франко, Михайло Грушевський та Михайло Коцюбинський.

У 1930-х роках на Сколівщині інтенсивно розвивається туризм. У цей період було відкрито пансіонати, відпочинкові вілли, туристичне інформбюро, кінотеатр, пляжі над річкою Опір, гірськолижний трамплін, хокейне поле, ковзанку і першу в Карпатах санну трасу.

Уже в ті часи зимовим відпочинком славилося Славське: «У селі високо розвинуто лещатарство. Щороку взимі уладжує Леща-тарське товариство краєві лещатарські змагання у бігах і скоках. Взимі їде окремий поїзд, названий «Нарти-Бридж» (знижені ціни білєтів)».

Дуже мальовничо згадує своє літнище «Сторожку» Беата Обертинська, відома польська письменниця, онука Ванди Моне – нареченої Артура Ґротґера.

«Найбільшою і головною атракцією кожного дня були купання. Купатися ходили групками – дами окремо, чоловіки окремо…

Другою радістю вакацій були гриби. На гриби йшлося удосвіта, коли ліс був сивий і увесь скрапував, а галузки ще з ночі були обплутані павутинням. Зі собою не бралося ані торби, ані кошика, щоб не «сполохати» грибів. Хіба що підступно зав’язувалося велику кольорову хустку, ніби від роси і хвої, до якої потім, уже у лісі, зсипалося назбирані у лопух гриби. Бо гриб – то дуже таємнича істота! Особливо білий. Вразливий, вередливий, злопам’ятний і загадковий. Одних любить, инших уникає.

Ще одним чудовим літнім обрядом було приготування конфітюрів і соків. Особливо соків. У такі дні повітря у цілому домі ставало гарячим і червоним від запаху малини…

Але були також і небуденні. Йдеться про усілякі мандрівки. Далекі і близькі, гуртом і на самоті, чи, врешті, ті найдальші, на які виїжджалося кількома возами і тільки при «мурованій» погоді. Ті, які вимагали довших приготувань і гарантованої погоди, відбувалися раз до року, инші – кілька разів, разом зі зміною літніх мешканців Сторожки…»