Популярна історія міста Львова.

Дослідники історії Львова знають, що найбагатшим львів’янином за всю історію міста не був ані Костянтин Корнякт (1517-1603) – головний митник Речі Посполитої, який контролював усю торгівлю вином на Чорному морі, у якого брали кредити польські королі, і який залишив у Львові зведені власним коштом неперевершені шедеври європейського ренесансу, ані князь Леон Сапега (1803-1878), який фінансував консорціум із будівництва тоді ще приватної першої в Україні залізниці Відень-Перемишль-Львів (1861), ані граф Володимир Дідушицький (1825-1899) – меценат, який подарував Львову зібраний власним коштом один із найбільших і найбагатших у Східній Європі природничий музей разом із розкішним будинком в стилі історизму на вулиці Театральній, ані будь-який інший багатій за всю більш аніж 750-літню історію Львова…

А річ у тім, що перегнавши їх усіх за статками у сотні, а то й у тисячі разів, найбагатшим львів’янином усіх часів порівняно недавно став не граф і не князь, і навіть не барон, а простий радянський хлопчик Міша Фрідман, який народися у Львові 1964 року, ходив до дев’ятої російської школи на вулиці Коперника, грав на йоніці у шкільному ансамблі, вчився на відмінно, хоча й не одержав золотої медалі. Товариші згадують про нього, як про нормального пацана, який не був ані зарозумілим, ані пихатим, і деколи полюбляв у вечірній компанії однолітків попивати «чорнилко» (кріплене вино) на лавочках на проспекті Шевченка.

Журнал Forbes сповістив, що 2006 року російський олігарх Михайло Фрідман увійшов у п’ятдесятку, а 2008 року – у двадцятку найбагатших людей світу, а 2019 року газета The Times оголосила Фрідмана найбагатшим мешканцем Лондона зі статками у 15 мільярдів доларів. Який там Корнякт, Кампіан, Боїм чи навіть будь-який із королів Речі Посполитої міг би з ним зрівнятись? Бути серед двадцятьох найбагатших людей світу, навіть і впродовж одного року – тут уже нічого не треба додавати.

Фрідман не збудував у Львові нічого на зразок вежі чи палацу Корнякта (хто його знає, може колись і збудує), але завдяки фестивалю «Альфа Джаз Фест», який він фінансував, львівські шанувальники джазу і джаз-року на власні очі й вуха побачили й почули світових зірок намбер ван: Чіка Корію, Гербі Генкока, Джона Маклафліна, Джона Скофілда, Джино Ваннеллі, Ела Ді Меолу і багатьох інших, про що до початку 2000-х у Львові не можна було навіть і мріяти…

У олігархів різних історичних епох різні долі. Якщо у Костянтина Корнякта просив кредити король Речі Посполитої Сигізмунд III, то вочевидь Путін у Фрідмана нічого не просив, просто наказав йому віддати гроші куди треба, а той і віддав без зайвих слів, бо для усіх російських олігархів був живий приклад, коли у непокірного Михайла Ходорковського Путін просто забрав 50 мільярдів доларів та ще й засадив того до в’язниці на вісім років.

У вересні 2023 року Служба безпеки України повідомила про підозру російському олігарху Михайлу Фрідману, який фінансує агресію Росії в Україні. Ще до повномасштабного вторгнення він активно підтримував матеріально чи фінансово російських осіб, відповідальних за анексію та дестабілізацію України, а також підтримував дії чи політику, що підривають або загрожують територіальній цілісності, суверенітету та незалежності України. А з початку великої війни він «влив» близько 2 мільярдів рублів у декілька військових заводів Росії, а також безпосередньо фінансував російську окупаційну армію в Україні. А буквально декілька днів тому СБУ оголосила Фрідмана у всеукраїнський розшук за підозрою у фінансуванні війни проти України.

У лютому 2022 року Михайло Фрідман заявив, що війна між Росією і Україною для нього велике горе, бо він любить і росіян, і українців, утім поки що бачимо, що він любить лише росіян. І це напевно дуже коротко все основне, що ми наразі знаємо про найбагатшого львів’янина всіх часів.

Про статки інших найбагатших львів’ян в історії нашого міста ми знаємо дуже й дуже мало, але на щастя в міських анналах зберігся унікальний документ, який дає дуже докладну й розгорнуту картину фінансового стану львівських національних громад і окремих їхніх представників. Це список львівських містян, платників викупу 1655 року під час другої облоги Львова військами Богдана Хмельницького з орієнтаційною оцінкою їхнього купецького капіталу.

Так ось, 94 представники так званої «католицької нації», тобто німці, італійці, поляки загалом оцінені у суму 1 546 000 злотих, і не складає жодних труднощів підрахувати, що це в середньому 16 447 злотих на особу. Найбагатшим серед львівських римо-католиків виявився Ян Аттельмаєр – 120 000 злотих, за ним іде Андрій Аморетті – 80 000, далі Мартин Анчевський – 60 000, Станіслав Вільчек – 50 000, Бартоломей Зиморович і Валеріян Алембек – по 40 000, Ян Убальдіні – 15 000.

Статки 35 львівських вірмен оцінені у 1 200 000 злотих, це в середньому 34 286 злотих на особу. Найбагатшим вірменином і загалом найбагатшим громадянином Львова виявився тоді Ян Вартерисович, він мав 600 000 злотих, його єдинокровний брат Івашко Торосович – 200 000.

17 представників українсько-грецької православної громади оцінені у 705 000 злотих, в середньому 41 471 злотий на особу. Найбагатшим православним виявився Іван Христофорович Мазаракі – 300 000 злотих, Степан Несторович мав 100 000, Федір Яневич - 80 000, Василь Грегорович – 70 000, Михайло Сльозка – 30 000, Юрій Папара – 10 000.

Про статки львівських євреїв нам нічого невідомо, бо будучи безпосередньо підданими короля, вони в цей список не входили і викупу не платили, але на думку польського історика Тадеуша Чацького, найбагатший львівський єврей був жебраком, порівняно з Боїмами, Кампіанами, Бандінеллі, не кажучи вже про Костянтина Корнякта. Хоча про празького єврея-багатія Мордехая Майзеля відомо, що 1601 року він залишив спадок 516 тисяч злотих.

Велика частина львівських євреїв чомусь не здатна була доробитися до значних статків, банкрутувала чи гинула в ув’язненні за борги, хоча найспритнішим якось вдавалося уникати виплати боргів і легковажити вироками судів. Добробут однієї єврейської родини у Львові, як переконує дослідник історії євреїв Маєр Балабан, тривав одне, рідше два, і зовсім рідко три покоління. У міських актах і в житті багаті євреї титулувалися «передбачливий», «славний» і навіть «шляхетний», коли ж хтось із них зубожів, то отримував титули усіх бідних євреїв: «невірний», «недовірливий», «підступний».

Найцікавіше у викупі 1655 року є те, що повновладні політичні й економічні господарі Львова – римо-католики, які встановлювали мита, тарифи, ціни на товари, здавали в оренду земельні ділянки, регулювали діяльність цехів, контролювали всю торгівлю, будівництво, геть усе економічне життя міста, не допускаючи до цієї сфери жодного вірменина чи українця, не говорячи вже про євреїв, чомусь виявилися найбіднішими у списку. Можна припустити, що вони навмисне «прибіднилися», аби менше платити викупу, але так можемо припускати лише ми, діти наскрізь шахрайської епохи, тоді ж патриціанські шляхетність, чесність і гонор були засадничими цінностями, і будь-яке шахрування подібного штибу було виключено майже повністю.

Отож, найбагатший на той час католик Ян Аттельмаєр мав статки у 5 разів (!) менші, аніж найбагатший вірменин Ян Вартерисович і у 2,5 разу менші, аніж найбагатший православний Іван Мазаракі, а пересічний багач православної громади був більше, аніж у 2,5 разу багатший від пересічного багача католика. А багаторічний, точніше багатодесятирічний бургомістр Львова Бартоломей Зиморович заледве входив до двадцятки львівських багатіїв.

Тут є над чим замислитись. Вочевидь були історичні періоди, коли громадянська честь і гідність важили більше, аніж гроші, коли бути дуже багатим було «не модно». Це в нашу епоху торжества люмпенського бидла гроші – це все, а якщо ти не маєш грошей, то ти ніхто. В патриціанську давнину було трохи не так. Зокрема, для справжнього християнина, стисло римо-католика, займатися лихварством було непрестижно, навіть ганебно, тому гроші під відсотки позичали здебільшого євреї, вірмени і греки (звідси й їхні великі статки).

Католики ж воліли складати собі скарби не на землі, а «на небі, там де їх не знищить ані міль, ані іржа, і де злодії не будуть підкопуватися», вони утворювали побожні банки на зразок Mons Pius (Гора Милосердя), де найбіднішим своїм співгромадянам надавали безвідсоткові (або за символічні відсотки) кредити у той час, коли лихварі здирали з людей по 30-40% і більше річних. Схожі банки мали також і львівські вірмени та євреї. Тоді у тренді були милосердя та благочинність, і на бідних, немічних, сиріт жертвували цілі маєтки.

Аналізуючи вищенаведений список, історик Владислав Лозинський відзначає, що тут, окрім занепаду патриціату і зникнення найвідоміших родин, вражає також затирання слідів космополітичного характеру львівського купецтва, тобто значно зменшується у Львові кількість родин грецьких, італійських і англійських.

Аж до початку XVII століття було їх у місті багато, і не тимчасово, а постійно осілих містян, які, утримуючи сталі стосунки з первісною батьківщиною, заприсягалися містові, одружувалися із львів’янками і говорили й писали так добре польською, як і німецькою, англійською чи італійською.

У переліку багатших містян із вищенаведеного документа вже немає нікого з англійців Вайтів, Аландтів, Бабінґтонів, немає й половини шотландців, ще нещодавно таких численних і заповзятливих на львівському бруку, а з тих багатих, сильно прив’язаних до Львова італійських, головно флорентійських родин, як, наприклад, Альборі, Ґуччі-Кальвані, Монтелупі, Вевеллі, Массарі, Берсіано, Альберті, Ґарґо, Бандінеллі, Конфортіно, Бресса, Пандульфі і т. д. залишилися тільки Дуччі і Убальдіні.

Джерело: Ілько Лемко zaxid.net