А чи вони колись були нею насправді, чи мали лише імідж цієї цитаделі?.. Можливо, що й колись насправді були, але ніколи щодо України. І от цікаво, а на чому ж основана нинішня вперта нехіть Америки допомагати Україні, або допомагати лише так собі, абияк, про людське око? Окрім уже цілковито істеричної боротьби між республіканцями і демократами, яка розгорається напередодні цьогорічних президентських виборів, і яка лежить на поверхні цієї проблеми, вочевидь існує непублічна, прихована, більш глибинна її причина – це політичний тренд ізоляціонізму США, і він все більше й більше опановує голови чільних американських політиків. Цієї думки ніхто відкрито не висловлював, утім вона вочевидь панує нині в США не лише серед затятих трампістів: а навіщо взагалі допомагати Україні?

І логіка тут приблизно така. Тоталітаризм у світі існує, і його годі подолати, він то розширюється на світових теренах, то зменшується. Наш Рузвельт разом із Черчиллем віддали ж Сталіну половину Європи по Другій світовій війні: від Балтики аж до Адріатики – пожили ті народи в тоталітарному рабстві сорок п’ять років і нічого особливо трагічного не сталося, а для Америки й поготів. СРСР собі існував, а Америка процвітала: економіка розвивалася, наука і технології досягли захмарних висот, аж на Місяць полетіли, комп’ютер за цей час придумали, мобільний телефон, а життєвий рівень як неймовірно зріс. Чи це просто збіг, а може й закономірність, що усі найвищі досягнення Америки сталися саме під час існування тоталітарного СРСР і його соціалістичного табору в Європі, може тут зіграли роль і якісь чинники конкуренції, які стимулюють науку і виробництво?

Сталін забирав зерно в голодних українських дітей, ті помирали з голоду, батьки їли своїх дітей, а ми за ті гроші від проданого зерна будували їм усілякі дніпрогеси й магнітки, давали технології для виготовлення «найсмачнішого радянського пломбіру», і все було просто чудово. Вони тримали у рабстві народи, наприклад, балтійські, і ми цей факт за нашим законодавством вважали нелегітимним і злочинним? Так, але це не заважало нам торгувати з ними і надавати їм усілякі передові технології аж гай шумів, навіть утілили в життя спільну американсько-радянську космічну програму «Союз-Аполлон». Прийшов час, СРСР сконав, а ми ж не могли допустити в Росії такого голоду, який вона вчинила в Україні, тож підгодовували її «ніжками Буша»…

І тут дуже цікаво, а як же розпочиналися стосунки власне між США і Україною в новітній історії, бо до цього їх фактично не існувало, лише Тарас Шевченко волав: «Коли ж ми діждемося Вашингтона з святим і праведним законом?» Можна вважати трагічним чи цинічним символізмом встановлення дипломатичних відносин між США і СРСР 1933 року у розпал одного з найжахливіших геноцидів XX століття – Великого Голодомору в Україні. Чи міг найвидатніший президент США минулого століття Франклін Рузвельт не знати про Голодомор? Звісно, що ні. Визначний дослідник Голодомору в Україні Джеймс Мейс стверджував: «Американський уряд вчасно отримував достатньо інформації про голод 1932-1933 років в Україні, однак не визнавав цього публічно і по суті не реагував».

Ну, добре, відкинемо цей поганий історичний символізм початку стосунків між США та Україною й підемо далі, однак неодмінно наткнемося ще на одну халепу – 1994 рік – рік Будапештського меморандуму, коли в України видурили ядерну зброю. До речі, тут Росія нічого не просила і не вимагала в України, головним політичним бенефіціаром в цьому видурюванні були США, але де ж то було знати «мудрим мужам» Кравчуку і Кучмі, що договори з Америкою не варті паперу, на якому вони підписані.

«Мудрий муж» Клінтон вже покаявся за Будапештський меморандум, а чого ж тоді клепки в голові не вистачило вчинити правильно з радянським ядерним спадком?.. Не виходиш із дива, якою нерозумною, навіть божевільною була тодішня логіка демократичного світу: чомусь треба було конче, ну просто кров з носа забрати ядерну зброю власне в України, бо напевно Україна дуже небезпечна, кровожерлива та агресивна країна – як почне кидати атомні бомби на Польщу, на Угорщину, на Туреччину чи на Росію – мало не здасться! А Росію ніхто не переконував віддавати і не погрожував забрати у неї ядерну зброю, бо ж вона дуже тиха і лагідна країна – ніколи нікому не погрожувала, ніколи ні на кого не нападала, ніколи нікого не загарбувала, про це свідчить уся її зовсім некривава історія, чого ж у неї забирати ядерну зброю, а в України конче треба, але ж ми гарантуємо їй територіальну цілісність…

Роль «великих понтів» Сполученим Штатам явно не вдалася, а з іншого боку жодного «комплексу провини» щодо жорстоко обманутої Будапештським меморандумом України вони не відчувають. Дали ж за два роки великої війни з Росією допомоги на 75 мільярдів доларів, а це всього-на-всього 0,33% від річного ВВП США, а таке враження, ніби Америка просто знемагає під тягарем допомоги Україні, відриваючи від серця останні центи, які мають для неї вирішальне значення. Утім виявляється, як стверджує газета Washington Post, 90% з цих 75 мільярдів, поки що виділених Києву, залишилися у понад 30 американських штатах, стимулюючи національну економіку США і створюючи нові робочі місця. Решта демократичних країн, які, окрім Великої Британії, нічого не гарантували і не обіцяли Україні щодо її територіальної цілісності, за цей час виділили нам 100 мільярдів, а, наприклад, Литва, дає допомогу Україні у 1,83% від свого річного ВВП, тобто у п’ять разів більше, аніж США.

За даними Браунського університету, за 20 років США надали Афганістану військової та економічної допомоги у понад два трильйони доларів, це 100 мільярдів на рік, але ці гроші фактично пішли в нікуди, розчинилися в повітрі. А Україна наразі за два роки великої війни отримувала від США щорічно в середньому 37,5 мільярдів, що втричі менше від допомоги Афганістану.

США у Другій світовій війні надали СРСР, тобто Сталіну, допомоги на 50,1 мільярда доларів, що за нинішніми мірками еквівалентно 700 мільярдам, а це 175 мільярдів на рік, тобто майже в п’ять разів більше, аніж сучасна річна допомога Україні. Це неймовірно, але Сталіну давали уп’ятеро більше! Ну так він же був союзником Америки у війні з нацистською Німеччиною, а Україна зараз для США хто? Лох, надурений обіцянками територіальної цілісності за Будапештським меморандумом.

Звісно, що допомога Америки Україні, особливо військова, якою б вона не була, є насправді дуже нам необхідна, однак подивимось, якою була доля тих країн, яким у XX столітті США, захищаючи світову демократію, надавали військову та економічну допомогу. Наслідком Корейської війни, де загинуло 150 тисяч американських вояків, була сумнозвісна 38-а паралель, яка відрізала на користь тоталітаризму 55% території Кореї. Деякі історики вважають, що це була хай яка, та все ж перемога демократії, утім уявімо собі, якби ця умовна 38-а паралель раптом би пройшла теперішньою лінією зіткнення в Україні, і за тоталітаризмом на невизначений час закріпилося б 20% української території, то яка б це була перемога? Звісно, що ніяка…

У В’єтнамській війні, де загинуло 58 тисяч американців, був тотальний програш США, те саме і в Афганістані, те саме і в Сомалі, те саме поки що і в Сирії. Цими днями Сполучені Штати оголосили про завершення своєї військової місії в Іраку, спрямованої на боротьбу з терористичним угрупованням ІДІЛ, і вивід своїх військ з цієї країни, однак про якусь перемогу демократії в Іраку і стабільність у регіоні зовсім не йдеться. США зараз добре взялися за хуситів у Ємені, які серйозно зазіхнули на світову торгівлю, однак побачимо завершення цієї кампанії та її наслідки.

Заради справедливості треба відзначити й успішні військові дії США у відстоюванні демократії у світі. Це, щоправда, виняток, але все ж: розбомблена Сербія 1998 року, коли зухвалого диктаторика доволі швидко поставили на місце, хоча за розмірами й населенням ця невеличка країна, як маленький штат Америки, не те, що Росія. Утім будемо сподіватися, що станемо в один логічний ряд із хоч якою американською перемогою в Європі, а не з усіма решта її програшами.

За всіма ознаками обіцяні багатостраждальні 61,4 мільярди від США ми все ж таки маємо отримати найближчим часом після голосувань у Сенаті і Палаті Представників, інакше Америка впала б у таке ганебне лайно і пробила б таке дно, що навіть важко собі це уявити. А от що буде далі в будь-якому разі – це важке питання на тлі того, що Америка добряче кульгає на ізоляціонізм і таким чином втрачає статус цитаделі світової демократії.