20 серпня ВРУ ухвалила у другому читанні закон, який охрестили законом про заборону московської церкви в Україні. Сам по собі законопроєкт невеликий і містить всього кілька статей. Звучить він також скромно і доволі непретензійно: «Про внесення змін до деяких законів України щодо діяльності релігійних організацій». За задумом його авторів, він має остаточно вирішити питання з діяльністю духовно-релігійної філії «русского міра» у нашій державі. Але чи вдасться втілити цю стратегічну мету у реальність, залишається наразі незрозуміло.

Закон забороняє функціонування на території України релігійних організацій, які афілійовані із центрами впливу релігійної організації, керівний центр якої розташований у державі, яка здійснює збройну агресію проти України. У таких релігійних структур є 9 місяців, щоб розірвати будь-який зв’язок з московською церквою. У разі виявлення випадків, передбачених цим законом, діяльність релігійної організації може бути припинена в судовому порядку за позовом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, або прокурора. Для того щоб дослідити, чи дійсно релігійна установа пов’язана з центром, який розташований на території агресора, передбачено проведення релігієзнавчої експертизи. Для цього Державна служба України з етнополітики та свободи совісті створить спеціальну комісію. Здається, на перший погляд, все досить лаконічно і просто. Та диявол ховається в деталях.

По-перше, юридично не існує УПЦ МП як окремої юридичної одиниці. Проте є майже 12 тисяч юридично зареєстрованих парафій цієї церкви. Отже, якщо ухвалювати рішення про заборону, доведеться судитися з кожною із цих парафій окремо. Зрозуміло, що якщо справа дійде до судів, це може далі перетворитися на справжній правовий хаос. Розпочнеться лемент про порушення свободи віросповідання. Будуть численні апеляції. Та й Москва спробує на світовому рівні дискредитувати будь-які рішення зі заборони церкви, яка була її важливою опорою і п’ятою колоною в Україні.

Судячи з реакції ієрархів УПЦ МП, там поки що не поспішають впадати у паніку. Навпаки, вдають, що ухвалений закон до них немає жодного стосунку. Мовляв, ніяких канонічних чи духовних зв’язків із Москвою у церкви вже не існує. Значить, і боятися закону №8371 не бачать підстав.

Так, голова інформаційно-просвітницького відділу УПЦ МП митрополит Климент у коментарі журналістам Hromadske зазначив, що «Українська православна церква і надалі буде жити як істинна церква, а будь-які спроби її заборонити можуть призвести до дискредитації тих, хто цього прагне». За його словами, законопроєкт №8371 «можливо і забороняє УПЦ МП», але в Української православної церкви немає приставки МП. Ієрарх стверджує, що УПЦ МП не має адміністративних зв’язків зі закордонними центрами, а якщо її хтось буде у цьому звинувачувати – це буде «виключно маніпулятивно», адже не існує жодного українського документа, який би це підтверджував. Тобто УПЦ МП зайняла прогнозовану позицію, яку, вочевидь, буде намагатися відстоювати й надалі. І так просто не збирається здаватися.

Закон про заборону діяльності релігійних організацій, які мають канонічний зв'язок з Росією, потрібно було ухвалювати значно раніше. Наприклад, ще до того, коли УПЦ МП під тиском обставин внесла формальні правки до свого Статуту під час собору 27 травня 2022 року. Але довгий час у влади і нардепів не було для цього політичної волі і бажання. Саме на цьому соборі зі Статуту були почищені усі формулювання про прямий зв’язок і підпорядкування УПЦ МП Російській православній церкві. Утім той факт, що згадку про Московський патріархат прибрали з назви релігійної організації, не означає, що УПЦ втратила підпорядкування Російської православної церкви. Та й РПЦ продовжує вважати УПЦ МП своєю невід’ємною частиною.

Цікаво, що релігієзнавча експертиза Статуту Української православної церкви Московського патріархату, яка проводилася на початку 2023 року, вже довела наявність церковно-канонічного зв'язку з Російською православною церквою. Тоді експертна група дійшла висновку, що ухвалення нової редакції Статуту про управління УПЦ МП від 27 травня 2022 року та постанови Собору УПЦ МП не привели до розриву церковно-канонічного зв'язку УПЦ з Російською православною церквою, а сам Статут УПЦ МП як структурного підрозділу РПЦ, який користується певними правами самостійності, але не створює автокефальної церкви, залишається незмінним.

На думку експертів, відносини УПЦ МП з РПЦ не є відносинами однієї самостійної (автокефальної) церкви з іншою самостійною автокефальною церквою. «УПЦ також не має статусу автономної Церкви, який би визнавався іншими церквами, а, отже, з точки зору еклезіології та канонічного права є структурним підрозділом РПЦ, що має окремі права самостійного утворення без власної канонічної суб’єктності. Вона не діє як самостійна (автокефальна) Церква і не проголошує власної самостійності (автокефалії). Жодних документів чи дій, які свідчили би про трансформацію УПЦ в самостійну відносно РПЦ релігійну організацію, члени експертної групи не виявили», - наголосили в Держетнополітики. Відтоді минуло вже понад півтора року. І лише зараз українська влада надумала діяти.

Після ухвалення закону про заборону діяльності релігійних установ, афілійованих із центрами в державі, яка здійснює агресію проти України, УПЦ МП буде ще більш завзято мімікрувати під українську церкву, яка нібито не має жодного стосунку до РПЦ. Щодо подальшого розвитку подій, то тут імовірні кілька варіантів. Можливо, якщо ієрархи УПЦ МП побачать, що влада вирішила всерйоз довести справу до кінця, вони змінять свою тактику заперечення зв’язків з Москвою і почнуть шукати альтернативи. Наприклад, публічно завлять про остаточний розрив з РПЦ та попросяться у підпорядкування до Вселенського патріарха в Константинополь. Звісно, якась частина парафій та єпископів може ухвалити рішення долучитися до лав ПЦУ. Але так зроблять далеко не всі. На жаль, на шляху до об’єднання православної церкви в Україні є надто багато перепон. Не тільки ідейного чи світоглядного, а й організаційного і навіть календарного характеру.

Через кілька років релігійний ландшафт України справді має шанси трансформуватися. І значною мірою позбутися релігійно-колоніального впливу Кремля. Але цей процес буде нелегким. І не зовсім лінійним. А складним, звивистим і заплутаним.

Історія зі забороною московської церкви в Україні триває не один рік. Здається, зараз влада після довгих вагань, а то й відвертого саботажу нарешті вирішила: цей час настав. Але, схоже, фінальну крапку в цій епопеї ставити ще зарано. Для того щоб закон запрацював повною мірою, потрібна злагоджена робота низки інстанцій. А також грамотна інформаційно-ідеологічна політика і відверта розмова посадових осіб із власним населенням. А з цим в Україні завжди є великі проблеми.

Петро Герасименко. zaxid.net