Загалом епоху середньовіччя та нового часу в Європі можна вважати часами торжества моральних чеснот, зокрема у цьому плані вирізнялися представники так званої «католицької нації» чи стисло римо-католики, які принципово не займаючись лихварством, «збирали собі скарби не на землі, а на небі, де їх не нищить міль та іржа». У списку викупу облоги Львова 1655 року власне члени римо-католицької громади (поляки, італійці, німці) фігурують як найбідніші серед львівських національних громад, незважаючи на те, що тримали у своїх руках все управління містом і всі важелі економічного впливу. Натомість найбагатшими виявилися вірмени і греки, які фактично були повністю відсторонені від керівництва містом, але яким їхні моральні принципи не заважали займатися лихварством.

Ця ж епоха також була й епохою деякою мірою ксенофобською, зокрема антисемітизм не був тоді рідкісним явищем, хроністи і письменники «католицької нації» полюбляли також нарікати на нечесність і шахрайство вірмен і греків. Наскільки це все відповідало дійсності, ми достеменно не можемо судити, проте можемо лише опиратися на ті історичні джерела, які збереглися до нашого часу.

Зокрема, львівські вірмени завше були предметом прискіпливої уваги сучасників, і тому маємо доволі багато джерел із цієї царини. Сучасники давніх вірмен свідчили, що бували часи, коли подорож на Схід і повернення з караваном до Львова були справжнім чином авантюризму й відваги, і львівські вірмени недаремно вважали таку подорож воєнною виправою, а її успішне завершення доказом особистої мужності. Через східну звичку неорганізованості й нелюбові до військових навчань і муштри, наражаючись на постійні колізії з містом, яке ніколи не могло їх змусити, аби брали участь у стрільбі по мішенях з гармат і мушкетів, що було обов’язком кожного містянина, вірмени з певною гордістю говорили про себе: «Наша молодь жодної муштри не потребує, бо сини наші у шістнадцять, найпізніше у сімнадцять років, звикли їздити до Туреччини і за море у східні краї, так що їх по року і по декілька років немає вдома. Вони вправляються у стрільбі при каравані, коли на них татари по кількасот і кілька тисяч нападають, а також і різні розбійники й грабіжники. Отож між мурами і валами міста вправ вони не потребують, і якщо б, боронь Боже, на місто напали якісь вороги, то кожен із нас і нашої молоді добре вишколений у стрільбі, готовий би був до оборони».

Можливо, у тих війнах з «тисячами татар і розбійників» є певне перебільшення, зважаючи на східну уяву старшин вірменської нації, утім треба визнати, що в часи «неприятельської навали» вірмени міцно дотримували слова, мужньо брали участь в обороні міста і, перевдягнуті в турків і татар, надавали неоціненну допомогу у розвідницьких виправах. Хроніст Самуель Кушевич розповідає, наприклад, що під час облоги міста 1648 року «дня 20 серпня кільканадцять вірменських юнаків львів’ян перевдягнутих у турецький стрій, виїхали на розвідку».

Однак деколи бувало й таке, що не вистачало вірменам ані відваги, ані дипломатичних хитрощів, аби самим відбути подорож на Схід і щасливо повернутися назад із товарами. Були часи, коли треба було шукати сильніших гарантій безпеки, і такі гарантії давали посольства Речі Посполитої. Вони не лише охороняли від нападів у неспокійних часах, а також надавали немалу допомогу, коли купці, що приєднувалися до посольств, зазвичай не платили мита. З цього користали спритні львівські вірмени, численні приклади чого знаходимо у міських актах.

Коли король Сигізмунд II Август 1552 року висилає до Високої Порти бецького каштеляна Валентина Дембінського, до нього приєднується ціла громадка вірмен, аби у такий спосіб заощадити на миті; з великим послом Речі Посполитої князем Збаразьким вірмени та інші львівські купці «збираються в дорогу, аби під владою абсолютних правителів отримати якусь користь у своїх гендлях і купецтвах, оминувши мита від товарів у Волощині і Константинополі. Що їм Князь Йогомость Великий Посол дозволив, і взявши кожного окремо і всіх разом громадян і купців львівських під свою протекцію Великого Посла Речі Посполитої, підтримував їх і захищав від усіляких товарних мит у Волощині і Туреччині за що, дякувати Пану Богові, приїхавши до Польщі, отримав від них офіційну подяку і обітниці віддячитись».

Утім львівські вірмени, висловивши надзвичайну подяку князеві у словах і почуттях, даної обітниці не дотрималися. Щасливо повернувшись додому з товарами, добряче заробивши на звільненні від мита, вони забули про Збаразького, а сам князь декілька разів безрезультатно звертався до старших вірменської нації, намагаючись принаймні повернули ті кошти, які він із власної кишені витратив, аби «при емірах тепер і на майбутнє купців львівських утримати». «Сам пан Серебкович, - в одному з таких листів пише князь, – очевидець мого кошту і старань щодо наших купців, яких я визволив від немалого тамтешнього мита, а вони мені навіть не подякували».

Коли й на подальші листи вірмени не відповідали, князь Збаразький починає погрожувати і наполягати на поверненні своїх коштів, і аж тоді нарешті, «бачачи, що вся вірменська нація могла бути у стражданні», вірмени повертають князю 5 000 злотих, одночасно позиваючи інших купців не вірмен, які впродовж подорожі перебували під опікою князя, аби їм відповідну частину цієї суми відшкодували. Львівські вірмени зі свого боку також нарікали на те, що коли Стефан Потоцький був «у Туреччині в неволі, ми, 23 вірменина поручилися за нього, і за нашою гарантією він вийшов з ув’язнення, і кожен з нас із власних грошей заплатив лихву, якої пан Потоцький не віддав, і яка росте донині».

Деколи вірмени самі себе змальовували краще, аніж будь-хто інший. У середині XVI століття вірменський купець Нахабід пише з Венеції до Копрохулі, боржника свого товариша: «Міхдесі пише до мене, що ти не хочеш віддавати йому його грошей. Що за причина? І не соромно тобі? Для чого дім свій, свою дружину і дітей хочеш зробити жебраками? Який твій задум? Хочу, аби тобі Пан Бог допоміг, бо не є добрим твій задум, що ти його задумав… Тут зі мною зі сто людей збагачуються і хліб мій їдять, а ти, відійшовши від мене, як волоцюга ходиш… Якщо хочеш багато грошей, приїжджай до мене, товарів на 15 000 талерів тобі дам. Візьми, рахуй, продавай, тільки приїжджай, а потім знову повернешся до Польщі, бо ти добре знаєш, як там що продається. Що за речі там у Польщі добре продаються? Чи атласи, чи златоглави, чи табіни? На 10 000 скажу тобі наготувати, доки приїдеш, і візьмеш, і повернешся, і продаси. Напиши теж, якого кольору товари там потрібні. До мене щотижня пиши у цій справі або по-італійському, або по-вірменському, або по-польському».

Поряд із вірменами, королі Речі Посполитої, цінуючи дипломатичні таланти греків, зазвичай використовували їх у своїх міжнародних справах, хоча часто-густо серед них траплялися політичні шахраї, які підробляли рекомендації православних патріархів для того, аби заробляти собі гроші, збираючи секретну інформацію на користь турецького султана, тобто фактично будучи шпигунами останнього. Власне тому і поляки, й московити були надзвичайно обережними у стосунках не лише з мандрівними греками, але й з цілком поважними представниками православної церкви.

До творення негативного іміджу греків, окрім представників так званої «католицької нації», також активно долучалися основні торгівельні конкуренти грецьких купців – купці єврейські та вірменські. Вони всіляко намагалися змалювати греків, як підступних та ненадійних партнерів, греки відповідали їм тою ж монетою. 1685 року грецькі купці подали скаргу до Львівської ради на вірменина тлумача Вартана Шимоновича, який буцімто, співпрацюючи зі згаданими купцями, не виконував покладених на нього обов’язків і на додачу ще й вимагав від них значної винагороди.

Львівський лавничий суд засудив дії тлумача, як хабарника, який зганьбив честь міста і приховував податки. При цьому було наголошено, що і грецькі купці мають сплачувати усі податки, передбачені законом. Наступного року вірменська громада Львова звернулася до короля Яна III Собеського зі скаргою на дії міської влади, яка нібито незаконно протегує інтереси грецьких купців.

Серед греків траплялися надзвичайно спритні шахраї, яким вдавалося провертати великі незаконні оборудки. Один із таких Костянтин Корпу фігурує у справі львівського лавничого суду. Цей купець провадив бізнес з одним із найбагатших та найвідоміших львівських вірмен Захарієм Івашкевичем. 1598 року за позовом молдавського господаря Єремії Могили Корпу заарештував львівський магістрат. У ході розслідування виявилося, що купець шахрай видавав себе за представника султана, і користаючи з цього, безмитно переводив через митницю у Ясах товари багатьох купців, таким чином завдавши місцевій скарбниці збитків на 1500 золотих. Єремія Могила, занепокоєний великими обсягами необлікованих товарів, подав запит до Стамбула і отримав відповідь, що такого купця у списках торгівельних представників султана немає. Таким чином ризиковий купець шахрай опинився у в’язниці.