Одного разу Ліна Костенко висловилась про те, що національна свідомість пролягає через усвідомлення національних трагедій, яких у нашого народу, на жаль,  було… і є дуже багато. Цю думку українська поетеса глибоко заклала у свою відому драматичну поему «Дума про братів Неазовських». Переконатись у цьому змогли ті тернополяни, які завітали на показ вистави Черкаського обласного українського музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка «Дума про братів Неазовських» (за однойменним твором Ліни Костенко). Це режисерський дебют відомого сьогодні режисера Сергія Павлюка. І дебют цей, направду, таки вдалий. Щось особливе є у цій виставі, щось таке, що робить її цілісною і, водночас, вражаючою, міцною… як кулак. Може, гра акторів? Освітлення? Звукове нагромадження різних часових історичних пластів?Декорації? Останніх на сцені взагалі нема, якщо не рахувати воза, кількох коліс і висячих ланцюгів. Секрет у внутрішньому перевтіленні кожного, хто зайнятий у виставі. Адже окремі мізансцени взагалі безсловесні. Однак які вони багаті на міміку, жести, ходу, рухи. Іноді так і в житті буває, коли достатньо одного промовистого погляду. Звісно, така гра потребує особливого духу, особливої, якщо хочете, акторської жертовності. А коли все це спрацьовує до ладу,  тоді вмикається якийсь особливий і невидимий механізм-порив: головні герої починають «світитися» із середини і притягувати до себе співпереживальні погляди глядачів. Так було і в грі черкащан. Вражаюче, історично і правдиво!

Унікальність вистави ще й у тому, що вона змушує не просто споглядати, а думати. Як багато іноді залежить від креативних режисерських знахідок. Колесо історії, дух часу… Все це надзвичайно підсилювало хід вистави, а ще – дзвони. Вони не були мелодійними та малиновими, вони були тривожними і нетерплячими, болісними і настирливими, вони знову кликали до боротьби, будили, якщо хочете – кричали! Окремо хочеться сказати про воза, який упродовж всієї вистави рухається, їде, скрипить, везе… Схоже на те, що у кожного з нас є так само свій прижиттєвий «віз», якого треба… тягнути. Здається, так кажуть в народі. Втім, можна й тягнути, а, можна, навпаки, їхати на ньому. Питання в іншому: чи замислювалися над тим, куди той віз нас везе (повезе), який шлях для нього обрали? Прямий, а чи манівцями?

У назві поеми реальна історія, яку в народі нарекли «Думою про втечу трьох братів з города Азова; із турецької неволі – про козаків Павлюка, Василя Томиленка і Сахна Черняка». Авторка протиставляє свою думу народній, де  брати втікають з турецької неволі і, натомість, покидають напризволяще молодшого брата. У Думі Ліни Костенко козаків везуть на страту, до них добровільно приєднується молодший за віком – Черняк, якого не хочуть брати із собою, адже попереду на всіх чекає вірна смерть. Вони всіляко вмовляють його рятуватися й втікати. «Я що, за вами пішки буду бігти по цій дорозі, як той менший брат?»  – каже до них він. Але у відповідь чує таке: «Оце сказав! Ми ж не брати азовські. Якби ми із неволі утікали, то я тебе на плечах поніс. А ми не із неволі, ми у смерть Тому й не хочем брать тебе з собою».  Колесо історії повертається «на круги своя». Це безпрецедентний випадок, коли людина йде на страту з метою спокутувати гріхи інших. Як і колись, сьогодні українці так само знаходяться перед моральним вибором: бути чесним чи зрадити, бути шляхетним чи ницим, бути жертовним чи… підлим.  Тема зрадництва – це біль і сором українського народу. Про це також йдеться у виставі.

Чи було можливим за часів союзу показати образ українця, який є символом збереження генетичних рис нації, найкращих рис загальнолюдських моральних цінностей? Втім, поема була написана Ліною, здається, у 1984 році. Твір, так само як і вистава, надзвичайно актуальні саме сьогодні, коли Україна знаходиться у стані війни. Чи ж не про наших хлопців на Донбасі каже Сахно Черняк, звертаючись до побратимів: «Поки й світ сонця, не розбили б нас, якби ж хоч трохи краще ми озброєні. Або хоч вітер не був у наш бік! А то ж вони ще й порох підпалили, а сіно на возах і зайнялося, –  весь дим на нас. Ми тричі їх відбили. Вони ж усі у панцирах, ми – в свитах. Вони – з гармат, а ми у кого що».  Схоже на те, що історія-вчителька  знову повторюється. Може, все тому, що ми погані її учні?

До слова. Черкаський театр два роки тому внаслідок пожежі залишився без власної сцени, репетиційних приміщень, вигоріла глядацька зала і фойє. Та долаючи труднощі, театр живе, працює і гастролює. Але чи зуміли черкащани покращити своє фінансове становище, приїхавши до нашого міста? Звісно, ні. Ціна квитків була від 30-ти до 40 гривень. Адже на виставу Ліни Костенко завітало від сили 30-40 осіб тернополян. Наступного дня у цьому приміщенні мав виступати гурт «Онука». Квитки, вартістю 500 гривень, були розкуплені ще до початку концерту. Чим останнім часом прославився Тернопіль?  Найдовшою в Україні ковбасою? Найбільшим і найважчим тортом? Гастрономічними і пивними фестивалями?

Фото: Валентина Семеняк

Фото: Валентина Семеняк

Фото: Валентина Семеняк

Фото: Валентина Семеняк

Фото: Валентина Семеняк