Питання корупції серед військових чиновників вперше стало публічним під час Кримської війни. Саме тоді зʼявилася сучасна військова журналістика. Наприклад, кореспондент газети The Times Вільям Говард Рассел працював у Криму з лютого 1854 року і до кінця 1855-го. Він багато писав про прорахунки британського командування, про корупцію серед інтендантів, про погану якість чобіт та інших військових товарів. Хоча тоді обурення громадськості, яке призвело до відставки уряду премʼєр-міністра Абердіна , спричинили саме помилки військового командування на полі битви, а не фінансові зловживання.

«Відкати» інтендантам від постачальників були звичною справою для всіх воюючих сторін, але в арміях Російської та Османської імперій їх було чи не найбільше. В російській армії «відкат» міг сягати 8% від прибутків, які отримував постачальник.

Для багатьох купців війна стала справжнім подарунком. Одним з тих, хто заробив капітал на Кримській війні, був німецький підприємець і археолог Генріх Шліман. Ще 1847 році він зареєстрував власну торгову контору в Санкт-Петербурзі. Потім поїхав у США, де намагався заробити на каліфорнійській «золотій лихоманці». Там його звинуватили в тому, що він «обважував» покупців золота, тому Шліман повернувся в росію.

У 1852 році Шліман вдало одружився з Єкатериною Лижиною, донькою відомого адвоката. Петро Лижин швидко познайомив зятя з потрібними людьми, Шлімана записали до нарвського купецтва, яке мало серйозні податкові пільги. Коли у 1853 році почалася Кримська війна, Шліман одразу уклав декілька вигідних угод з військовим міністерством і заводами, яким постачав переважно свинець. І через корупційні угоди з інтендантами закінчив війну мільйонером. Саме на ці гроші він потім організовував свої археологічні експедиції й шукав Трою.

Корупція в російській армії початку ХХ століття

До початку Першої світової країни Європи вже потроху починали боротися з корупцією у військах. Хоча зловживання у військових інтендантствах усе ще траплялися і в Британії, і у Франції, і в Німеччині. На шпальти газет такі історії майже не потрапляли — у більшості країн діяла жорстка військова цензура.

«Ми повністю ототожнювали себе з арміями. Ми викинули з голови всі думки про особисті сенсації й усяку спокусу написати бодай слово, яке зробило б завдання офіцерів і солдатів важчим чи небезпечнішим. Цензура для наших повідомлень була не потрібна. Ми були власними цензорами», — писав після війни репортер Daily Chronicle Філіп Гіббс, один з небагатьох журналістів, яким британське командування інколи дозволяло побувати на позиціях.

Типові корупційні схеми тієї доби процвітали в Російській імперії, державний апарат якої до 1914 року стрімко розкладався. Ще до війни почалася гучна справа компанії «Тіль і Ко», яка постачала війську взуття та одяг. За договором фірма отримувала від держави тканину та інші матеріали, а здавати мала готові вироби. Але ревізія 1908 року виявила, що казенні матеріали «Тіль і Ко» часто продавали, а шили з власної тканини і шкіри низької якості. І встигли нашити так багато, що ще декілька років солдатам видавали, наприклад, «тілевські» чоботи, які в принципі неможливо було носити. Отримавши перше жалування, солдати продавали ці чоботи на базарах по 1,5—2 рублі й купували собі кращі. Під суд відправилися деякі менеджери «Тіль і Ко», а сам торговий дім збанкрутував лише у 1912 році. Їхніх корупційних партнерів з військового інтендантства взагалі ніхто не чіпав.

Брат імператора Олександра III, великий князь Олексій Олександрович очолював російський флот довгих 24 роки. Хисту до військової справи він не мав, проте під його керівництвом процвітала корупція. Дійшло до того, що на виробництвах кораблів розкрадали металеві втулки, і броньові листи кораблів кріпили деревʼяними. Через це один новий міноносець мало не затонув біля Кронштадту.

Після поразки у Російсько-японській війні 1905 року Олексій Олександрович подав у доволі ганебну відставку.

З початком Першої світової краще не стало. Наприклад, у 1915 році спалахнув скандал з інтендантами в Симбірську. На лаві підсудних опинилися десять чиновників, які набрали хабарів від постачальників сукна та фурнітури на 1,5 млн рублів.

Konto 5, Вішатель і німецька корупція під час Другої світової

Авторитарні та тоталітарні держави ХХ століття корупція розʼїдала навіть більше за демократичні. Суспільство ніяк не могло впливати на державний апарат, тому панівний режим фактично перетворювався на головного упорядника усіх ресурсів та їхнього розподілу. Це стосувалося і корупції.

З 1933 року, коли Адольф Гітлер та нацистська партія остаточно закріпилися при владі в Німеччині, вони розпочали системний підкуп вищого військового командування. Гітлер справедливо вважав, що військові — єдині, хто може кинути йому виклик. Тому їх привчали до гарного життя.

Існувала спеціальна каса Konto 5, з якої генерали Вермахту та інші офіцери, які мали ключові посади у різних військових та розвідувальних структурах, регулярно отримували неофіційні премії. Крім того, їм дарували різні подарунки «від партії»: антикваріат, коштовності, навіть нерухомість. З 1936 року «премії» з Konto 5 також отримували цивільні топчиновники — міністри та керівники державних служб. Окрема каса була для вищого партійного керівництва.

Бюджет Konto 5 з року в рік зростав. У 1933 році нацисти заклали на хабарі 150 тисяч рейхсмарок, а в 1945 році — 40 млн рейхсмарок. Коли в грудні 1941 року Гітлер відсторонив командувача групою армій «Центр», генерал-фельдмаршала Федора фон Бока, то перше, чим поцікавився Бок, була доля його щомісячних виплат з секретної каси.

Ця система була навіть технічно легальною, бо Konto 5 і виплати з нього супроводжувалися указами фюрера, хоч і таємними. Разом з тим, у Третьому Рейху існувала і звичайна корупція. Особливо — в системі концентраційних таборів. Вʼязні таборів працювали на будівництвах і промислових обʼєктах, як державних, так і приватних. Зарплатню їм, звісно, не платили, але держава виділяла кошти на їхнє утримання — до однієї рейхсмарки на вʼязня на день. Швидко виникла система «мертвих душ» — сотні й тисячі мертвих вʼязнів ще довго «жили» за документами, а керівництво табору отримувало гроші на їх утримання.

Також звичним було розкрадання харчів та інструментів. І, звісно, привласнення керівними офіцерами майна, яке конфіскували у євреїв та інших «ворогів раси». Боротися з цим було складно — табори були у віданні СС, корупція пронизувала організацію згори донизу, а державні органи не мали там впливу. Членів організації мали судити внутрішні суди СС, але найчастіше справи до судів навіть не доходили. Деякі наполегливі слідчі просто зникали.

Треба було мати неабияку впертість, щоб боротися з корупцією в СС. І суддя Конрад Морген був дуже впертим. Від колег він отримав прізвисько «Вішатель». За свою карʼєру в СС Морген засудив десятки солдатів та офіцерів за корупцію та інші кримінальні злочини. На його рахунку кілька страчених комендантів концтаборів, ще декілька позбулися посад і опинилися на фронті, де й загинули.

У 1942 році його понизили з унтерштурмфюрера до штурмманна  і відправили на фронт через те, що він узявся за справу проти корупціонера Германа Фегелейна, близького до Гітлера командира Кавалерійської бригади СС.

У 1943 році Моргена відправили розслідувати справу коменданта Майданека Карла Коха. Керівництво СС добре знало, що Кох — корупціонер, але майже ніяк його не карало. Йому тільки міняли місця роботи, спочатку він був комендантом Заксенгаузену, потім Бухенвальду та Майданека. Допоміг випадок. У Бухенвальді загинув соціаліст Вальтер Крамер, який працював там лікарем. У нього був впливовий знайомий — офіцер СС Йозіас, спадковий принц Вальдек-Пірмонтський, якого Крамер колись лікував. Дізнавшись про його смерть, Йозіас почав власне розслідування й домігся того, щоб справу дали Моргену.

Працювати було непросто, декілька разів у кабінеті Моргена починалася пожежа, а одного разу навіть зник його помічник. Але вже восени Коха взяли під варту — Морген довів, що той системно розкрадав бюджет табору, харчі, підроблював документи, привласнював конфісковані коштовності, навіть золоті зуби вʼязнів. А ще — систематично вбивав незручних людей. Лікар Крамер, наприклад, загинув через те, що знав про застарілий сифіліс Коха, який той намагався приховати. У 1945 році Коха стратили.

Після війни Нюрнберзький трибунал визнав Конрада Моргена невинним у злочинах проти людства, він проходив у справах проти СС як свідок. Він відкрив приватну юридичну практику у Франкфурті-на-Майні, де і помер у 1982 році.

Літаки для Джона Кеннеді

У 1962 році почався один з найгучніших військово-корупційних скандалів у США другої половини ХХ століття. У 1961 році президентом США став Джон Кеннеді. Він призначив міністром оборони Роберта Мак-Намару, ветерана Другої світової війни, але загалом цивільного економіста, професора Гарвардської школи бізнесу та віцепрезидента Ford Motor Company. Ішла Холодна війна, яка подекуди ставала гарячою. У 1961 році керівництво США вже обговорювало можливу пряму участь у війні у Вʼєтнамі. Міністр Мак-Намара був прихильником такого рішення.

Міноборони оголосило конкурс на виробництво нових тактичних винищувачів. Міністерство оборони описало свої вимоги до майбутнього літака — «Проєкт TFX». Тендер був вигідним, бо контракт передбачав сотні літаків, і було зрозуміло, що це буде єдине значне замовлення ВПС США у найближчі десять років.

У фінал тендера вийшли дві компанії — Boeing і General Dynamics. Обидва проєкти розглядала комісія представників Військово-повітряних та Військово-морських сил. Після кількох раундів обговорень комісія віддала перевагу проєкту Boeing, хоча й рекомендувала переробити двигун. Але у листопаді 1962 року Мак-Намара офіційно оголосив, що переміг проєкт General Dynamics. І уклав контракт на 1 700 літаків за $6,5 млрд.

Демократи, які були в опозиції до Кеннеді, одразу ж заявили, що вимагають розслідування. Сенатор Генрі Джексон ініціював спеціальне розслідування Конгресу й наголосив, що проєкт Boeing був технічно кращим і дешевшим, тож у виборі Мак-Намари немає жодної логіки. Окрім корупційної.

Почалося одне з найдовших розслідувань в історії Конгресу США, яке тривало майже вісім років. Хоча перші висновки зʼявилися вже у 1963 році. Тоді комісія Конгресу зʼясувала, що для контракту з General Dynamics могло бути дві причини — суто політична і фінансова.

Перша полягала в тому, що у General Dynamics виробництво було в Техасі та Нью-Йорку, а у Boeing — у Вашингтоні та Канзасі. Техас і Нью-Йорк підтримали Кеннеді на виборах у 1960 році, а штати Вашингтон і Канзас — ні. А ще — Техас і Нью-Йорк давали разом більше виборщиків на наступних виборах. Велике державне замовлення означало нові робочі місця, які могли закріпити позиції республіканців у цих штатах.

Фінансова причина була повʼязана з особою тодішнього міністра Військово-морського флоту Фреда Корта, який також був дотичний до рішення щодо тендера. Виявилося, що Корт мав чимало акцій банку, через який вела свої справи General Dynamics. Тож будь-яка фінансова активність компанії була вигідна міністру. Журнал дзвінків Корта показав, що у 1962 році він мав 16 телефонних розмов з представниками General Dynamics, а з Boeing — лише два. Корт заявив, що вже продав акції банку, але розслідування показало, що він зберіг тісні контакти з його керівництвом.

Першого листопада 1963 року Корт тихо пішов у відставку. А через 21 день вбили президента Кеннеді. Розслідування Конгресу тривало до 1971 року, але прямих доказів, що хтось отримував пряму вигоду від контракту з General Dynamics, не знайшло. А «Проєкт TFX» зрештою став літаком F-111 Aardvark, який у 1967 році вже прийняли на озброєння. Деякі його модифікації «пішли на пенсію» тільки у 2010 році.

Автор:Дмитро Раєвський Редактор: Катерина Коберник Бабель